8.1. Види та групи банківських операцій, які здійснюють банки в Україні

На підставі банківської ліцензії банки в Україні мають право здійснювати такі банківські операції:

1) приймання вкладів (депозитів) від юридичних і фізич­них осіб;

2) відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів і банків-кореспондентів, у тому числі переказ грошових коштів з них рахунків за допомогою платіжних інструментів та зарахування коштів на них;

3) розміщення залучених коштів від свого імені, на влас­них умовах та на власний ризик.

Банк, крім перелічених у частині першій, має право здійснювати такі операції та угоди:

1. операції з валютними цінностями;

2. емісію власних цінних паперів;

3. організацію купівлі та продажу цінних паперів за дору­ченням клієнтів;

4. здійснення операцій на ринку цінних паперів від свого імені (включаючи андеррайтинг);

5. надання гарантій і поручительств та інших зобов'язань від третіх осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі;

6. придбання права вимоги на "виконання зобов'язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, прийма­ючи на себе ризик виконання таких вимог та прийом платежів (факторинг);

7. лізинг;

8. послуги з відповідального зберігання та надання в оренду сейфів для зберігання цінностей та документів;

9. випуск, купівлю, продаж і обслуговування чеків, векселів та інших оборотних платіжних інструментів;

10) випуск банківських платіжних карток і здійснення опе­рацій з використанням цих карток;

11) надання консультаційних та інформаційних послуг щодо банківських операцій.

Операції, визначені цими пунктами належать до виключно банківських операцій, здійснювати які у сукупності дозволяється тільки юридичним особам, які мають банківську ліцензію. Інші юридичні особи мають право здійснювати операції, визначені на підставі ліцензії на здійснення окремих банківських операцій.

За умови отримання письмового дозволу Національної о банку України банки також мають право здійснювати такі операції:

1. здійснення інвестицій у статутні фонди та акції інших юридичних осіб;

2. здійснення випуску, обігу, погашення (розповсюджен­ня) державної та іншої грошової лотереї;

1. перевезення валютних цінностей та інкасацію коштів;

4) операції за дорученням клієнтів або від свого імені: з інструментами грошового ринку;

з інструментами, що базуються на обмінних курсах та відсотках;

з фінансовими ф'ючерсами та опціонами;

5. довірче управління коштами та цінними паперами за договорами з юридичними та фізичними особами;

6. депозитарну діяльність і діяльність з ведення реєстрів власників іменних цінних паперів.

Національний банк України встановлює порядок надання банкам дозволу на здійснення операцій. Дозвіл надається, якщо:

1. рівень регулятивного капіталу банку відповідає вимо­гам Національного банку України, що підтверджується незалеж­ним аудитором;

2. банк не є об'єктом застосування заходів впливу;

3. банком подано план, за яким він буде здійснювати таку діяльність, і цей план схвалений Національним банком України;

4. Національний банк України дійшов висновку, що банк має достатні фінансові можливості і відповідних спеціалістів для здійснення такої діяльності.

Банк має право здійснювати інші угоди згідно із законо­давством України.

Національний банк України має право встановити спеціальні вимоги, включаючи вимоги щодо підвищення рівня регулятивного капіталу банку чи інших економічних нормативів стосовно певного виду діяльності, передбаченого у цій статті.

Комерційні банки самостійно встановлюють проценти ставки та комісійну винагороду по своїх операціях.

Банкам забороняється діяльність у сфері матеріального виробництва, торгівлі (за винятком реалізації пам'ятних, ювілейних і інвестиційних монет та страхування, крім виконання функцій страхового посередника.

Спеціалізованим банкам (за винятком ощадного) заборо­няється залучати вклади (депозити) від фізичних осіб в обсягах, що перевищують 5 відсотків капіталу банку.

Банк може мати у власності нерухоме майно загальною вартістю не більше 25 відсотків капіталу банку. Це обмеження не поширюється на:

1. приміщення, яке забезпечує технологічне здійснення банківських функцій;

2. майно, яке перейшло банку у власність на підставі реалі­зації прав заставодержателя відповідно до умов договору застави;

3. майно, набуте банком з метою запобігання збиткам, за умови, що таке майно має бути відчужено банком протягом од­ного року з моменту набуття права власності на нього.

Для проведення спільного фінансування банки можуть укладати угоди про консорціумне кредитування. В рамках такої угоди банки-учасники встановлюють умови надання кредиту та призначають банк, відповідальний за виконання угоди. Банки-учасники несуть ризик по наданому кредиту пропорційно до внесених у консорціум коштів.

Банк зобов'язаний мати підрозділ, функціями якого є на­дання кредитів та управління операціями, пов'язаними з кредитуванням. Забороняється прямо чи опосередковано надавати кре­дити для придбання власних цінних паперів. Використання цінних паперів власної емісії для забезпечення кредитів можливе з дозволу Національного банку України.

При наданні кредитів банк зобов'язаний додержуватись основних принципів кредитування, у тому числі перевіряти кре­дитоспроможність позичальників та наявність забезпечення кре­дитів, додержуватись встановлених Національним банком Ук­раїни вимог щодо концентрації ризиків.

Банк не може надавати кредити під процент, ставка якого є нижчою від процентної ставки за кредитами, які бере сам банк, і процентної ставки, що виплачується ним по депозитах. Виняток можна робити лише у разі, якщо при здійсненні такої операції банк не матиме збитків.

Видавати бланкові кредити банк має право за умов додер­жання економічних нормативів. Надання безпроцентних кредитів забороняється, за винятком передбачених законом випадків.

У разі несвоєчасного погашення кредиту або відсотків з його користування банк має право видавати наказ про примусову оплату боргового зобов'язання, якщо це передбачено угодою,

Банки здійснюють прямі інвестиції та операції з цінними па* перами відповідно до законодавства України про цінні папери, інвестиційну діяльність та згідно з нормативно-правовими акта₍ ми Національного банку України.

Банки мають право здійснювати інвестиції лише на підставі письмового дозволу Національного банку України.

Право здійснити інвестицію без письмового дозволу Національного банку України банк має у разі, якщо:

1) інвестиція в будь-яку юридичну особу становить не більше ніж 5 відсотків регулятивного капіталу банку;

2. юридична особа, в яку здійснюється інвестиція, веде ви­ключно діяльність з надання фінансових послуг;

3. регулятивний капітал банку повністю відповідає вимо­гам для інвестицій, встановленим нормативно-правовими акта­ми Національного банку України.

Банку забороняється інвестувати кошти в підприємство, установу, статутом яких передбачена повна відповідальність йо­го власників.

Пряма чи опосередкована участь банку у капіталі будь-якого підприємства, установи не повинна перевищувати 15 відсотків капіталу банку. Сукупні інвестиції банку не повинні пере­вищувати 60 відсотків розміру капіталу банку.

Це обмеження не застосовується у разі, якщо:

1. акції та інші цінні папери, придбані банком у зв'язку з реалізацією права заставодержателя і банк не утримує їх більше одного року;

2. банком з метою створення фінансової холдингової гру­пи придбані акції, емітентом яких є інший банк;

3. цінні папери знаходяться у власності банку не більше одного року, який отримав їх у результаті андеррайтингу;

4. акції та інші цінні папери придбані банком за рахунок та від імені своїх клієнтів.

Ці вимоги не поширюються на діяльність інвестиційних банків.

Розрахункові банківські операції. Для здійснення банківсь­кої діяльності банки відкривають та ведуть кореспондентські ра­хунки у Національному банку України та інших банках в Україні її межами, банківські рахунки для фізичних та юридичних осіб у гривнях та іноземній валюті.

Банківські розрахунки проводяться у готівковій та безготівковій формах, згідно із правилами, встановленими нормативно-правовими актами Національного банку України.

Безготівкові розрахунки проводяться на підставі розрахункових документів на паперових носіях чи в електронному вигляді.

Банки в Україні можуть використовувати як платіжні інструменти платіжні доручення, платіжні вимоги, вимоги-доручення, векселі, чеки, банківські платіжні картки та інші дебетові і

кредитові платіжні інструменти, що застосовуються у міжна­родній банківській практиці.

Платіжні інструменти мають бути оформлені належним чи­нним і містити інформацію про їх емітента, платіжну систему, в якій ними використовуються, правові підстави здійснення розрахунко­вої операції і, як правило, держателя платіжного інструмента та отримувача коштів, дату валютування, а також іншу інформацію, необхідну для здійснення банком розрахункової операції, що цілком відповідають інструкціям власника рахунку або іншого пе­редбаченого законодавством ініціатора розрахункової операції.

При виконанні розрахункової операції банк зобов'язаний перевірити достовірність та формальну відповідність документа.

Забезпечення конкуренції у банківській системі. Банкам за­бороняється укладати договори з метою обмеження конкуренції та монополізації умов надання кредитів, інших банківських послуг, встановлення процентних ставок та комісійної винагороди.

Банку забороняється встановлювати процентні ставки та комісійні винагороди нарівні нижче собівартості банківських послуг у цьому банку.

Банку забороняється вчиняти будь-які дії щодо впровадження у своїй практиці недобросовісної конкуренції.

Факти недобросовісної конкуренції щодо надання банком цих чи інших банківських послуг або здійснення операцій є підставою для заборони цьому банку подальшого надання таких послуг або здійснення операцій.

Банківська таємниця. Інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи третім особам при наданні послуг банку і розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнту, є банківською таємни цею. Банківською таємницею, зокрема, є:

1. відомості про стан рахунків клієнтів, у тому числі стан ко­респондентських рахунків банків у Національному банку України;

2. операції, які були проведені на користь чи за доручен­ням клієнта, здійснені ним угоди;

3. фінансово-економічний стан клієнтів;

4. системи охорони банку та клієнтів;

5. інформація про організаційно-правову структуру юри­дичної особи — клієнта, її керівників, напрями діяльності;

6. відомості стосовно комерційної діяльності клієнтів чи комерційної таємниці, будь-якого проекту, винаходів, зразків продукції та інша комерційна інформація;

7. інформація щодо звітності по окремому банку, за ви­нятком тієї, що підлягає опублікуванню;

8. коди, що використовуються банками для захисту інформації.

Інформація про банки чи клієнтів, що збирається під час проведення банківського нагляду, становить банківську таємницю.

Ці положення не поширюються на узагальнену по банках інформацію, яка підлягає опублікуванню. Перелік інформації, що підлягає обов'язковому опублікуванню, встановлюється Націона­льним банком України та додатково самим банком на його розсуд.

Інформація щодо юридичних та фізичних осіб, яка містить банківську таємницю, розкривається банками:

1. на письмовий запит або з письмового дозволу власни­ка такої інформації;

2. на письмову вимогу суду або за рішенням суду;

3. органам прокуратури України, Служби безпеки Ук­раїни, Міністерства внутрішніх справ України — на їх письмову вимогу стосовно операцій за рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи — суб'єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу;

4. органам Державної податкової служби України на їх письмову вимогу з питань оподаткування або валютного контро­лю стосовно операцій за рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи — суб'єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу.

Особливості запобігання легалізації грошей, набутих злочин­ним шляхом. Під легалізацією грошей, набутих злочинним шляхом, слід розуміти внесення до банку грошей чи іншого майна, набутих порушенням вимог законодавства України, або переказ таких грошей чи майна через банківську систему України з метою при­ховання джерел походження цих коштів чи створення видимості їх легальності. Банки зобов'язані відповідно до вимог законодавства України запобігати використанню банківської системи з метою ле­галізації грошей. Банкам забороняється вступати в договірні відносини з анонімними особами. Банки зобов'язані ідентифікува­ти усіх осіб, які здійснюють значні та/або сумнівні операції.

Наприклад, значними є операції, якщо безготівкові розра­хунки за угодами на суми, що перевищують еквівалент 50000 євро, або угоди з готівкою на суму, що перевищують еквівалент 10000 євро за офіційним курсом гривні до іноземної валюти, вста­новленим Національним банком України:

Сумнівними є операції, що мають такі ознаки:

1. операція здійснюється при незвичних або невиправда­но заплутаних умовах;

2. операція не є економічно виправданою або суперечить законодавству України.

Банки зобов'язані ідентифікувати осіб, які здійснюють розрахунки за угодами на суму нижчу, ніж зазначено у частині третій цієї статті, якщо угода явно пов'язана з іншою угодою і за­гальна сума оплати за цими угодами перевищує встановлену ме­жу або у разі обґрунтованої підозри в тому, що кошти набуті зло­чинним шляхом.

При цьому з метою попередження злочинів інформація щодо ідентифікації осіб повідомляється банками відповідним ор­ганам згідно з законодавством України, яке регулює питання бо­ротьби з організованою злочинністю.

Ідентифікація особи не є обов'язковою:

1. у разі здійснення її працівниками, які регулярно здійс­нюють операції від імені клієнта і раніше були ідентифіковані;

2. у разі здійснення угод між банками.

Наприклад, аналіз діяльності деяких комерційних банків свідчить про те, що вони шляхом проведення операцій з цінними паперами сумнівної ліквідності часто намагаються приховати факт втрати ліквідних активів (реальних джерел доходів) з метою ухилення від переведення їх до категорії проблемних. У зв'язку з потенційною загрозою втрати платоспроможності цих банків, їх діяльність має завжди перебувати під пильною увагою з боку тери­торіальних управлінь центрального банку з точки зору своєчасного вжиття заходів, спрямованих на запобігання створенню ситу­ацій, що загрожують інтересам кредиторів і вкладників банків.

Практика свідчить, що у процесі аналізу фінансової звітності комерційних банків часто виявляються численні факти несвоєчасної переоцінки цінних паперів у портфелях банків згідно і правилом нижчої вартості. Так, відповідно до Інструкції з бухгалтерського обліку операцій з цінними паперами установ ко­мерційних банків України, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 30.12.97 N 466 (із змінами), правило нижчої вартості полягає у відображенні цінних паперів в обліку за нижчою з двох вартостей (балансовою чи ринковою) і створенні спеціального резерву під нереалізований збиток (на суму різниці між балансовою та ринковою вартістю цінних па­перів, якщо ринкова вартість у кінці місяця стає нижчою від їх ба­лансової вартості). Слід зазначити, що недотримання правила нижчої вартості в процесі обліку цінних паперів призводить до вик­ривлення реальної вартості цін та паперів у портфелі банку, що не дає змоги своєчасно оцінити ступінь їх ліквідності. Вкладення бан­ку в цінні папери відображаються за первісною вартістю та ма­ють переоцінюватися за правилом нижчої вартості відповідно до вимог Інструкції з бухгалтерського обліку операцій з цінними па­перами установ комерційних банків України.

Крім того, відповідно до пункту 4.1 Положення про поря­док розрахунку резерву на відшкодування можливих збитків банків від операцій з цінними паперами, затвердженого постано­вою Правління Національного банку України від 30.12.99 N 629, банки зобов'язані створювати резерв на відшкодування можли­вих збитків від операцій з цінними паперами, що виникають у разі погіршення фінансового стану емітента цінного папера, зни­ження ринкової ціни цінного папера внаслідок зміни норми рин­кових процентних ставок, а також інвестиційної політики банку.

З метою відображення реальної структури портфеля цінних паперів банки зобов'язані на час придбання цінних па­перів і в подальшому, в процесі здійснення операцій з ними, щомісячно проводити аналіз своєї спроможності продавати чи утримувати цінні папери. На спроможність, банку проводити операції з цінними паперами впливають такі фактори, як на­явність достатньої кількості ліквідних коштів для, здійснення по­точних операцій, рівень достатності капіталу та платоспромож­ності тощо. Однак окремі банки практикують операції з купівлі-продажу фактично неліквідних цінних паперів різної вартості шляхом їх обміну, приховуючи, таким чином, низький рівень прибутко­вості та відсутність реальних джерел збільшення капіталу. При ньому різниця вартості цінних паперів відноситься до класу 6 Плану рахунків бухгалтерського обліку. Практика свідчить, що під час податкових перевірок частими є випадки віднесення на доходи банку вартості неліквідних векселів, переданих його учас­никами на правах дарування.

Наведені вище приклади вказують на штучне завищення рівня прибутковості та неякісну структуру капіталу банків, що, в свою чергу, може свідчити про їх нестійкий фінансовий стан. В окремих випадках, через несвоєчасне виявлення негативних моментів у діяльності банків і недостатньо принципове ставлення територіальних управлінь Національного банку до здійснення наглядових функцій, банк може остаточно втратити ліквідність і, як наслідок, спроможність виконувати зобов'язання перед клієнтами.