11.2.2. Управління залученими коштами

Залучені кошти є найбільш вагомою частиною ресурсів банку, яка в кілька разів перевищує його власні кошти. Частка залуче­них коштів в різних банках коливається від 75 % і вище. Фак­тично залучені кошти — це основне джерело формування ресурсів комерційного банку, які спрямовуються на проведення активних операцій. З розвитком ринкових відносин структура залучених ресурсів зазнала істотних змін, що обумовлено появою нових, не традиційних для старої банківської системи способів акумуляції тимчасово вільних коштів фізичних і юридичних осіб.

До залучених коштів банку належать залишки коштів на по­точних, бюджетних та розрахункових рахунках клієнтів, ощадні та строкові вклади фізичних та юридичних осіб, вклади до запи­тання, різні види депозитних рахунків, таких як умовні, заставні, брокерські, цільові депозити, депозити в іноземній валюті, а та­кож кошти на кореспондентських рахунках інших банків (лоро-рахунки). У банківській практиці всі рахунки клієнтів, відкриті в банку, у цілому називають депозитами, а залучені кошти — депозитними зобов'язаннями.

Сучасна банківська практика характеризується великою роз­маїтістю вкладів депозитів і депозитних рахунків. Це пояснюється прагненням банків в умовах сегментованого висококонкурентного ринку найповніше задовольнити попит різних груп клієнтів на банківські послуги і залучити їх заощадження та вільні гро­шові капітали на банківські рахунки. За економічним змістом депозити можна розділити на групи:

• депозити до запитання;

• строкові депозити;

• ощадні вклади;

• цінні папери.

Депозити можна також класифікувати й за іншими ознака­ми: за термінами, за видами вкладів, умовами вкладання і вилучення коштів, виплачуваними відсотками, можливістю одержан­ня пільг щодо активних операцій банку тощо.

Депозити до запитання представлені різними рахунками, з яких їх власники можуть одержувати готівку на першу вимогу шля­хом виписування грошових і розрахункових документів. До де­позитів до запитання у банківській практиці належать:

• кошти, які зберігаються на розрахункових і поточних рахун­ках державних, акціонерних підприємств, різних малих комер­ційних структур;

• кошти фондів різного призначення в період їх витрачання;

• кошти в розрахунках;

• кошти місцевих бюджетів і на рахунках місцевих бюджетів;

• залишки коштів на кореспондентських рахунках інших банків.

Строкові депозити й ощадні вклади становлять найстійкішу частину депозитних ресурсів. Строкові депозити — це кошти, внесені в банк на фіксований термін. Вони поділяються на:

• власне строкові депозити;

• депозити з попереднім повідомленням про вилучення коштів.

Метою банківського менеджменту у сфері управління зобов'я­заннями банку є залучення достатнього обсягу коштів з наймен­шими витратами для фінансування тих активних операцій, які має здійснити банк. Отже, у процесі формування фондів менедж­мент має враховувати два основні параметри управління — вар­тість залучених коштів та їх обсяг.

Для забезпечення бажаної структури, обсягів та рівня витрат за депозитними зобов'язаннями менеджмент використовує різні методи залучення коштів, які загалом зводяться до двох груп — цінові та нецінові методи управління залученими коштами.

Сутність цінових методів полягає у використанні відсоткової ставки за депозитами як головного важеля в конкурентній боротьбі за вільні і грошові кошти фізичних і юридичних осіб. Підвищен­ня пропонованої банком ставки дозволяє залучати додаткові ре­сурси. І навпаки, банк, перенасичений ресурсами, але обмежений декількома прибутковими напрямками їх розміщення, зберігає або навіть зменшує депозиті ставки.

Нецінові методи управління залученими коштами банку базу­ються на використанні різноманітних прийомів заохочення клі­єнтів, які прямо не пов'язанні зі зміною депозитних ставок. До таких прийомів належать реклама, поліпшений рівень обслуго­вування, розширення спектра пропонованих банком рахунків та послуг, комплексне обслуговування, додаткові види безкоштовних послуг, розташування філій у місцях максимально наближених до клієнтів, пристосування графіка роботи до потреб клієнтів тощо. В умовах загострення конкурентної боротьби в банківській сфері менеджмент велику увагу приділяє саме неціновим методам управ­ління, оскільки підвищення депозитних ставок має обмеження, і не завжди такий метод управління можна застосовувати. У бо­ротьбі за клієнтів банки вдаються до таких прийомів як проведен­ня лотереї серед клієнтів, безкоштовне розсилання виписок з ра­хунків, відкриття депозитів новонародженим як подарунок від банку, обладнання безкоштовних автомобільних стоянок біля бан­ку, розташування банкоматів у громадських місцях. Проведення безготівкових розрахунків за допомогою пластикових карток, над­силання клієнтам привітань та подарунків до свят від імені керів­ництва банку тощо.

Нецінові методи управління базуються на маркетингових до­слідженнях того сектора ринку, який обслуговується банком, ви­вченні потреб клієнтури, розробці нових фінансових інструментів та операцій, що пропонуються клієнтам. У цілому застосування нецінових методів потребує деяких (іноді й значних) витрат. Тому обираючи метод управління залученими коштами, менеджмент банку має порівняти витрати, пов'язані з підвищенням депозит­ної ставки та витрати, які супроводжуватимуть впровадження не­цінових прийомів. На практиці ці методи можуть застосовува­тись паралельно.

У практиці роботи українських банків перевага надається ціно­вим методам управління, оскільки депозитні ставки не підляга­ють регулюванню і встановлюються менеджментом банку само­стійно залежно від потреби в залучених коштах. Депозитні став­ки значно відрізняються як у динаміці, так і від банку до банку. Нецінові методи управління ще не досить популярні у вітчизняній банківській практиці, але загострення конкурентної боротьби та зниження загального рівня прибутковості спонукає банки до по­шуку нових прийомів заохочення клієнтів.

Визначення депозитної ставки. Банки встановлюють диферен­ційовані ставки залежно від виду депозитного рахунка, строку розміщення коштів на депозиті та суми вкладу. Ціноутворення за депозитними зобов'язаннями банку базується на аналізі спів­відношення між депозитною ставкою, яка відображає ринкову вартість залучення коштів та витратами банку, пов'язаними з обслуговуванням кожного виду депозитних рахунків. Якщо опе­раційні витрати банку за рахунком значні, наприклад для розра­хункових рахунків клієнтів, то ставка буде низькою, або взагалі відсотки не виплачуватимуться. Іноді банк покриття витрат з обслуговування депозиту перекладає на клієнта, стягуючи фіксо­вану комісійну винагороду або встановлюючи вартість проведен­ня кожної операції за рахунком, і одночасно виплачує відсотки за залишок коштів на клієнтському рахунку.

На рівень депозитної ставки впливають такі чинники, як по­пит і пропозиція грошових коштів на ринку, рівень ліквідності банку, структура та умови вкладу, правила обліку і оподаткуван­ня доходів тощо. Але в основу формування депозитних ставок покладено визначення базової ринкової ставки, яка показує той мінімальний рівень прибутковості, що задовольнить інвестора у разі вкладення власних коштів у конкретний банк.

На рівень базової депозитної ставки впливають основні чинники:

• реальні темпи економічного росту в країні;

• очікуваний рівень інфляції протягом періоду вкладання коштів;

• ризик не повернення коштів, що пов'язується з конкретною банківською установою.

За економічним змістом відсоткова ставка — це вартість (ціна) грошей протягом певного часу, яка відображає альтернативні ва­ріанти їх розміщення та ризики. Депозитна ставка є компенса­цією власникові тимчасово вільних грошових коштів за їх вико­ристання протягом певного періоду часу. Власник розглядає різні варіанти вкладення коштів у підприємницьку діяльність, купів­лю реальних активів, надання кредитів, придбання цінних паперів тощо. При виборі одного з напрямків вкладення інвестор прагне компенсувати втрачені можливості одержання прибутку, які пе­редбачалися в інших варіантах. Щоб зацікавити вкладника у розмі­щенні грошей у банку і змусити його відмовитися від інших ва­ріантів, позичальники мають компенсувати йому середній рівень дохідності в економіці даної країни в цілому. Цей рівень майже дорівнює реальним темпам економічного росту за визначений період часу. В такий спосіб визначається початкова, або основна, вартість позикових коштів, яка відбиває дійсне зростання, на про­тивагу інфляційному росту цін на товари та послуги, і тому відо­ма як реальна відсоткова ставка. За підрахунками економістів реальні темпи росту для стабільних економік перебувають у ме­жах 2,5—5 %. Вищі темпи економічного росту можуть бути до­сягнуті деякими економіками на певних етапах розвитку, але періоди такого інтенсивного підйому, як правило, не тривалі.

Реальна відсоткова ставка для будь-яких вкладень — це став­ка на майбутній період, і в момент інвестування вона не відома. Отже, розрахунки відсоткових ставок за депозитом ґрунтуються на оцінці чи прогнозі рівня реального економічного росту, який очікується на період вкладення коштів.

Розрахунки виконуються за формулою визначення майбутньої вартості грошей FV: ***

де PV — теперішня вартість інвестицій; г — відсоткова ставка (річна, %); п — кількість періодів вкладання коштів (роки).

Наступна проблема, з якою стикається інвестор, це втрата ку­півельної спроможності грошових коштів протягом періоду вкла­дення внаслідок інфляційних процесів. Якщо гроші після повер­нення будуть частково знецінюватися, то інвестор з кожним но­вим вкладенням одержуватиме дедалі меншу реальну суму кош­тів і зрештою їх втратить. Отже, у процесі визначення базової де­позитної ставки необхідно враховувати також очікувані темпи інфляції. Втрата купівельної спроможності грошей стосується не лише основної суми інвестицій, а й відсоткових реальної ставки. Тому на очікувані темпи інфляції необхідно скоригувати як ос­новну суму, так і виплати за реальною ставкою. Розрахунки ви­конують за попередньою формулою.

Рівень відсоткової ставки з урахуванням темпів економічно­го росту та інфляції називають номінальною безризиковою став­кою. Взаємозв'язок між номінальною і реальною відсотковими ставками та рівнем очікуваної інфляції відомий як ефект Фіше-ра. Номінальна безризикова ставка визначається за формулою ***

Вкладаючи в той чи інший банк, інвестор приймає на себе пев­ний ризик, пов'язаний з імовірністю неповернення грошей. Рівень ризику неповернення коштів визначається статистичними мето­дами і показує кількість вкладень, які не будуть вчасно (або вза­галі) повернуті, в розрахунку на кожну сотню зароблених інвес­тицій. З огляду на ризик неповернення інвестор змушений підви­щити вимоги до рівня дохідності тих вкладень, які повернуться вчасно і з виплатою відсотків, а також компенсувати втрати інфля­ційної премії та реальної ставки. Премія за ризик може включа­ти компенсацію інших видів ризику, таких як зміни відсоткової ставки, ризик тривалості періоду інвестування і т.ін. Розрахунок базової ринкової ставки, з урахуванням реальних темпів економічного росту, інфляції та ризику, виконують за попередньою фор­мулою, але при цьому під PV розуміють суму коштів, які будуть точно повернені в строк, тобто приймають до уваги ризик.

У практичній діяльності банки не завжди мають змогу скори­статися запропонованим методом визначення депозитної став­ки, оскільки для одержання достовірних результатів необхідна інформація про прогнозні значення темпів економічного росту та інфляції. На рівні окремого банку розрахунок цих макроекономічних показників ускладнюється.

За умов нестабільного економічного розвитку, що спостерігаєть­ся в Україні протягом останнього десятиріччя, передбачити рівень інфляції, визначити ризикованість банківської установи, а також спрогнозувати темпи росту, які насправді перетворилися на тем­пи економічної кризи (падіння), не вдається навіть на макроекономічному рівні. Тому вітчизняні банки при встановленні депо­зитної ставки орієнтуються на рівень облікової ставки НБУ та пропонують клієнтам плаваючу ставку, яка переглядається в разі зміни облікової ставки. Несприятливі економічні процеси зму­сили банки перейти до короткострокового залучення коштів, коли депозити приймаються на такий період часу, у межах якого тем­пи інфляції більш-менш можуть бути передбачені. Використан­ня облікової ставки НБУ як орієнтиру щодо пропозиції ставок за депозитними рахунками цілком обґрунтоване, оскільки в об­ліковій ставці очікуваний рівень інфляції вже врахований, а в Україні саме інфляція є головним чинником, що впливає на рівень банківських ставок.

Депозитна ставка банку здебільшого нижча за облікову став­ку, хоча іноді такі чинники, як попит і пропозиція грошових коштів на ринку та конкурентні позиції банку, призводять до значних відхилень від цього правила. Банки, які не мають на ринку репу­тації надійних та стабільних установ, змушені з метою залучен­ня клієнтів пропонувати високі депозитні ставки. У такому разі менеджмент банку повинен точно знати напрями та обсяги мож­ливого розміщення ресурсів та їх прибутковість. Значне підви­щення депозитної ставки за відсутності високоприбуткових на­прямів розміщення залучених ресурсів може призвести до появи від'ємного спреду, а отже, збиткової діяльності банку.

Одним із факторів стабілізації банківської системи є система страхування депозитів, існування якої на рівні держави дозволяє банкам знизити премію за ризик як однієї із складових базової депозитної ставки. У багатьох розвинених країнах створено дер­жавну систему страхування депозитів, яка передбачає компенсацію певної суми депозитного вкладу власникові в разі банкрут­ства банку.

В Україні прийнято відповідні нормативні документи щодо ство­рення системи страхування депозитів. Це дозволяє сподіватися на вирішення високої ризикованості банківських вкладів, що спри­ятиме підвищенню надійності та стабільності вітчизняних банків. Одним зі шляхів зниження ризику неповернення коштів для юри­дичних осіб є можливість відкриття розрахункових рахунків у різ­них банках, завдяки чому вдається застосувати такий метод управ­ління ризиками як диверсифікація. Досі ускладнення фінансово­го стану банку призводило до втрати коштів на розрахункових рахунках клієнтів, унеможливлювало проведення будь-яких гос­подарських операцій та автоматично означало банкрутство юри­дичних осіб, які мали рахунок у цьому банку. За теперішніх умов досить високої ризикованості української банківської системи відкриття розрахункових рахунків у різних банках не дає гарантії уникнення ризику неповернення коштів, але дозволяє його зни­зити.

Таким чином, пошук оптимального рівня депозитної ставки — складне завдання, яке має вирішувати менеджмент кожного бан­ку самостійно залежно від ринкової ситуації, власних потреб та можливостей. Занадто низький рівень ставки призводить до від­пливу депозитів банку, зменшує обсяг кредитних ресурсів, а отже, звужує можливості проведення активних операцій та отримання прибутків. Завищення депозитної ставки тягне та собою зростання відсоткових виплат за рахунками клієнтів і за відсутності висо­коефективних напрямів розміщення ресурсів спричинюється до зменшення маржі чи навіть завдає збитків.