11.2.3. Управління запозиченими коштами

Традиційним джерелом формування ресурсів банку є вклади клієнтів, але з розширенням банківської діяльності виникає по­треба в пошуку нових шляхів зростання ресурсної бази. Якщо наявних залучених коштів недостатньо для проведення всіх ак­тивних операцій, що їх має намір здійснити банк, то можна або відмовитися від операції, або запозичити ресурси на ринку. Опе­рацію запозичення коштів називають купівлею фондів, а джере­ла запозичення — недепозитними зобов'язаннями банку. Особ­ливістю запозичених коштів є те, що у процесі їх формування ви­ступає банк, тоді як при створенні депозитної бази ініціатива на­лежить клієнтам. Коли йдеться про запозичення, банк самостійно визначає скільки і на який період йому потрібно коштів, а у про­цесі залучення вкладів їх сума та строки визначаються клієнта­ми з огляду на власні потреби.

Серед недепозитних джерел формування банківських ресурсів найбільш поширеними на сучасному етапі є: • отримання міжбанківських кредитів;

• рефінансування в Національному банку України;

• операції «репо»;

• емісія цінних паперів власного боргу (банківські векселі, облігації тощо).

Основним джерелом недепозитних ресурсів є операції з отри­мання міжбанківських позик. Ці операції надають можливість банкам з недостатнім обсягом ресурсів забезпечувати виконан­ня резервних вимог НБУ та задовольняти потреби власних клієнтів у кредитах шляхом залучення необхідних для цього ресурсів ін­ших комерційних банків, які мають тимчасовий надлишок гро­шових коштів.

Перевагами операцій з міжбанківського кредитування висту­пають передусім відносна простота оформлення та швидкість здійснення.

Банк-позичальник взаємодіє з банком-кредитором, як правило, без посередників. Узгодження умов кредитування (сума, термін відсоткова ставка, вид забезпечення тощо) здійснюється по теле­фону, факсу, електронній пошті. Після повного оформлення кре­дитної угоди банки обмінюються між собою підписаними екзем­плярами за допомогою телефаксу. Підписання кредитної угоди є підставою для перерахування коштів з рахунка банку-кредитора на рахунок банку-позичальника. Перерахування здійснюється практично в режимі реального часу після надання банком-кре­дитором в регіональне управління НБУ, що його обслуговує, пла­тіжного доручення про переказ коштів на користь банку-пози­чальника. Міжбанківські кредитні угоди укладаються, як прави­ло, на термін від кількох днів до 1—2 місяців. Досить поширени­ми є міжбанківські кредити «overnight», які повинні повертатися на наступний день після їх отримання.

Досить широко використовуються в міжнародній банківській практиці операції з позичання ресурсів у системі центрального банку. Центральний банк кредитує банківські установи на корот­костроковій основі з метою сприяння їм у вирішенні проблеми з тимчасовою нестачею ресурсів для проведення активних операцій. Так, у США Федеральна резервна система надає позики фінансо­во-кредитним установам через так зване дисконтне вікно, перераховуючи суму кредиту на рахунок банку-позичальника у Фе­деральному резервному банку відповідного регіону. Кожний кре­дит, який надається ФРС, повинен бути забезпечений надійною заставою. Більшість банків використовують для застави цінні па­пери Казначейства США.

В Україні Національний банк здійснює політику рефінансуван­ня комерційних банків через використання таких інструментів:

• рефінансування банків шляхом операцій на відкритому ринку;

• надання стабілізаційного кредиту;

• операції купівлі-продажу державних цінних паперів на відкри­тому ринку.

Національний банк України здійснює операції на відкритому ринку шляхом:

• проведення короткострокового рефінансування банків;

• проведення середньострокового рефінансування банків;

• надання кредитів «overnight»;

• купівлі/продажу державних цінних паперів.

НБУ здійснює рефінансування банків шляхом операцій на від­критому ринку тільки під забезпечення державних цінних папе­рів, векселів, суб'єктів господарської діяльності та векселів Дер­жавного казначейства, що враховані банком.

Кредит «overnight» — це кредит у межах обумовленого ліміту та визначеної відсоткової ставки, який надано банку Національ­ним банком за постійно діючою лінією рефінансування строком на один день під забезпечення державних цінних паперів.

Стабілізаційний кредит — це кредит Національного банку, що може надаватися банку на підтримку виконання заходів фінан­сового оздоровлення для забезпечення його ліквідності на визна­чений (Правлінням НБУ) строк.

Короткострокове рефінансування шляхом операцій на відкри­тому ринку здійснюється на строк до 14 днів, середньострокове — до 6 місяців. Ці види рефінансування проводяться через кількіс­ний або відсотковий тендер.

Кількісний тендер — тендер, на якому НБУ наперед установ­лює ціну (відсоткову ставку), за якою банки можуть одержати кредит шляхом рефінансування.

Відсотковий тендер — тендер, на якому банки у своїх заявках до Національного банку крім суми очікуваного кредиту пропо­нують ціну (відсоткову ставку), за якою вони погоджуються отри­мати кредит від НБУ шляхом рефінансування.

Для забезпечення наданого кредиту використовуються дер­жавні цінні папери, строк погашення яких настає не раніше, ніж

через 10 днів після строку погашення кредиту, і які перебувають у власності банків та враховані банками векселі, строк пред'яв­лення яких до платежу настає не раніше, ніж через ЗО днів після строку погашення кредиту.

Відсоткова ставка за короткостроковими чи середньостроковими кредитами рефінансування, що одержані банками від НБУ, коригуванню не підлягає.

Короткострокове та середньострокове рефінансування банків шляхом операцій на відкритому ринку здійснюється під забез­печення державних цінних паперів або врахованих банком век­селів у розмірі, що не перевищує 85 % балансової вартості держав­них цінних паперів та 70 % від номінальної вартості врахованих векселів.

Кредит «overnight» надається через лінію рефінансування стро­ком на один робочий день. Надання банкам кредитів «overnight» здійснюється тільки під забезпечення державних цінних паперів у розмірі не більше 85 % їх балансової вартості. Національний банк надає кредити «overnight» за ставкою, не нижчою ніж облікова.

Стабілізаційний кредит може надаватися банку строком до трьох років лише за умови його забезпечення заставою, високоліквідними активами банку-позичальника (державними цінни­ми паперами, іншими цінностями після здійснення експертної оцінки їх вартості) або гарантією чи порукою іншого фінансове стабільного банку чи фінансової установи.

Ще одним джерелом залучення банківських ресурсів, яке вже досить довго активно використовується банками в розвинутих країнах і в останні роки почало застосовуватись українськими банками, виступають операції «репо» (repurchase agreement). В основу цих операцій покладено механізм залучення ресурсів за рахунок продажу комерційним банком якісних, низькоризикованих, досить ліквідних активів, які згідно з Угодою про зворот­ний викуп («репо») можуть бути викуплені цим банком через визначений термін та за встановленою ціною. Такими активами для вітчизняних банків, як правило, є облігації внутрішньої дер­жавної позики, казначейські векселі, депозитні сертифікати НБУ, муніципальні облігації, ліквідні цінні папери провідних україн­ських підприємств.

Операції «репо» вигідні для банку, оскільки вартість залучених таким чином ресурсів є досить невисокою, в той час як угоди про зворотний викуп забезпечуються здебільшого високоякісною за­ставою. Разом з цим зазначені активи банку позичальника мо­жуть використовуватись ним шляхом передачі у заставу під oпeрації «репо» без необхідності остаточного вилучення з балансу банку.

Ті комерційні банки, які проводять політику інтенсивного роз­витку та диверсифікації діяльності, активно діють на ринку бор­гових зобов'язань, випускаючи в обіг цінні папери власного боргу, серед яких переважають фінансові векселі, а також облігації банків.

Банківський вексель — це цінний папір, в якому міститься безумовне грошове зобов'язання банку про сплату зазначеної у векселі суми векселетримачу в указаному місці та у встановле­ний термін.

Фінансові векселі банків є досить привабливим інструментом внаслідок їх високої ліквідності та надійності. Вони вільно обер­таються на фінансовому ринку, можуть використовуватись як застава, засіб розрахунку за продукцію та послуги, просто як джерело отримання доходу у вигляді банківських відсотків. Век­сель може легко та швидко змінювати свого власника за допомо­гою індосаменту, тобто здійснення передаточного надпису на його звороті.

Облігація банку — це цінний папір, який надає його власнику право отримати у визначений термін грошові кошти розміром у номінальну вартість облігації з відповідною відсотковою платою (якщо облігація купонна) або без неї (якщо — безкупонна).

За своєю сутністю, призначенням і особливостями випуску та обігу облігація схожа на банківський сертифікат.

Постійні зміни умов функціонування комерційних банків, по­силення конкуренції на фінансовому ринку потребують вдоскона­лення існуючих та впровадження нових методів управління бан­ківськими операціями. Щодо недепозитних банківських операцій, то тут все більшого розвитку за останні роки набувають так звані операції із забалансового фінансування. Основними методами за-балансового фінансування є:

• сек'юритизація активів;

• продаж позик;

• надання кредитних гарантій.

Сутність методу сек'юритизації активів полягає у трансфор­мації кредитів, наданих банкам, у відповідне недепозитне джере­ло залучення ресурсів шляхом випуску цінних паперів власного боргу. У загальному вигляді механізм здійснення сек'юритизації активів за рахунок залучених раніше ресурсів надає клієнтам кредити обов'язково під реальну заставу. Надалі при виникненні потреби в залученні додаткових ресурсів банк об'єднує в єдиний пакет усі документи, що підтверджують внесення відповідних видів застави під надані клієнтам кредити. Потім банк здійснює випуск цінних паперів власного боргу (облігацій, векселів), забез­печенням яких виступає саме цей пакет заставних документів, що передається інвесторам разом з цінними паперами у момент здійснення їх продажу. В результаті банк отримує можливість за­лучити ресурси на ринку за найменшою порівняно з іншими дже­релами вартістю, оскільки його цінні папери забезпечуються ре­альною заставою. Отримані таким чином у розпорядження бан­ку кошти використовуються ним для надання нових кредитів та вкладень в інші доходи. Погашення емітованих банком цінних паперів здійснюється за рахунок кредитних коштів, що поверта­ються після визначеного терміну користування позичальниками-заставодавцями.

Сутність методу продажу позик полягає у здійсненні операцій з продажу права власності банку на якісні короткострокові креди­ти іншим банківським установам. Одним із найважливіших чин­ників, що спонукає банки застосовувати цей метод, є очікуване під­вищення ринкової відсоткової ставки. У цьому разі здійснення продажу позик, наданих під діючу ставку, дозволить банку вже в найближчому майбутньому вкласти ресурси, отримані від прода­жу в активи з більшою прибутковістю. У сучасній міжнародній практиці, як правило, банк — продавець позики зберігає за собою право на обслуговування боргу, отримуючи від позичальників від­соткові платежі та контролюючи виконання ними термінів плате­жів, в інтересах банку-покупця за відповідну комісійну винагороду.

Одними з найпоширеніших забалансових недепозитних опера­цій є операції з надання кредитних гарантій банку. Кредитна гаран­тія — це забалансове зобов'язання банку, згідно з яким він по­годжується за визначену плату гарантувати повернення кредиту своїм клієнтом іншому банку або виконання умов контракту, що був укладений між клієнтом банку та третьою особою. Кредитні гарантії є вигідними як для банку-гаранта, так і для його клієнта. Так, банк за видачу кредитної гарантії отримує значний прибу­ток у вигляді комісійних не використовуючи власних ресурсів. Що стосується клієнта, то надана банківська гарантія дозволяє йому зміцнити свою репутацію надійного позичальника та розра­ховувати на істотне зниження вартості кредиту або спрощення та полегшення умов комерційного контракту.

Особливості процесу управління запозиченими джерелами коштів. На вибір недепозитних джерел банку впливають такі чинники:

• відносна вартість конкретного джерела;

• граничні строки погашення;

• рівень надійності джерела; • правила та обмеження щодо використання;

• доступність;

• кредитні можливості банку позичальника — розмір капіта­лу, рейтинг, можливості реалізації комерційних паперів тощо.

Процес управління запозиченими коштами має певні особли­вості, виходячи з яких менеджери формують стратегію управління ресурсами.

1. Гнучкість управління — у будь-який момент часу можна чітко визначити, скільки і на який період необхідно банку запо­зичити коштів. Потреба в недепозитних джерелах розраховуєть­ся як різниця між вихідними та вхідними грошовими потоками банку, урахуванням як реальних, так і очікуваних значень.

2. Висока чутливість до змін ринкової ставки — позики зде­більшого надаються під плаваючу ставку або на короткі періоди часу.

3. Короткостроковий характер операцій запозичення — найпопулярнішими є одноденні позики та позики зі строками пога­шення до двох тижнів.

4. Неможливість застосування нецінових методів управління, оскільки ставку за позикою встановлює кредитор.

Пасивні операції виступають ключовим елементом управління банківською діяльністю, оскільки без якісного формування ре­сурсної бази банку неможливо забезпечити потрібну ефективність проведення активних операцій. При цьому необхідно розуміти, що пасивні операції банків, як і активні, безпосередньо вплива­ють на рівень дохідності, а тому активи і зобов'язання необхідно розглядати як загальний портфель банківських ресурсів, управлін­ня яким має бути достатньою мірою скоординовано.

В цілому ж головне завдання, що стоїть перед комерційним банком при здійсненні ним пасивних операцій, може бути сфор­мульовано так: «Ресурсів в кожний конкретний момент часу повинно бути не просто в достатній кількості, а рівно стільки, скіль­ки необхідно для забезпечення активних операцій»