11.1.2. Структура пасивів та їх види

Пасиви комерційних банків — це ресурси, за рахунок яких здійснюються кредитні, інвестиційні та інші активні операції. Ресурси поділяються на власні, залучені і позичені.

До власних ресурсів, або до банківського капіталу, належать статутний, резервний та інші фонди, які створюються для забез­печення фінансової сталості, комерційної і господарської діяль­ності банку, а також нерозподілений прибуток поточного і мину­лого років. Власний капітал комерційного банку виконує в основ­ному захисну функцію — страхування інтересів вкладників і кредиторів, а також покриття поточних збитків від банківської діяльності. Функція ж забезпечення оперативної діяльності для власного капіталу є другорядною, її забезпечують головним чи­ном залучені і позичені кошти.

Власний капітал комерційного банку поділяється на основний і додатковий. До основного капіталу відносять статутний і резерв­ний фонди, а також нерозподілений прибуток минулих років. Додатковий капітал складається із загальних резервів за актив­ними операціями і поточних прибутків.

Порядок формування статутного фонду залежить від форми організації банку. Якщо комерційний банк утворюється у формі акціонерного товариства (AT) відкритого типу, то статутний фонд формується шляхом відкритої передплати на акції, а якщо у формі AT закритого типу — через перерозподіл усіх акцій серед заснов­ників банку згідно з розміром їх частки у статутному фонді. При утворенні банку як товариства з обмеженою відповідальністю статутний фонд поділяється на частки, розмір яких фіксується в засновницьких документах, а учасники банку несуть відпові­дальність за його зобов'язаннями у межах своєї частки.

Статутний фонд комерційного банку у формі AT створюється шляхом випуску та продажу двох видів іменних акцій — зви­чайних і привілейованих. Власники звичайних акцій беруть участь в управлінні банку і поділяють з ним усі його прибутки, збитки та ризики. Якщо комерційний банк не має прибутку, влас­ники звичайних акцій не отримують дивідендів, їм нічого не га­рантується у випадку ліквідації банку. Однак збитки власників звичайних акцій не можуть бути більшими, ніж первісна вартість їх інвестицій, а прибуток у разі прибуткової діяльності банку вони можуть отримувати великий, тому що розподіл залишку прибут­ку відбувається тільки між власниками простих (звичайних) акцій.

Власники звичайних акцій вкладають свій капітал на весь час функціонування комерційного банку. Вони, як правило, не можуть продати їх назад банку-емітенту. У виняткових випадках, якщо збори акціонерів приймуть рішення про скорочення числа учас­ників банку, частка простих акцій може бути викуплена банком-емітентом. Звичайні акції вільно купуються та продаються на вторинному ринку цінних паперів (фондовій біржі).

Привілейовані акції дають право їх власникам на отримання фіксованого розміру дивідендів, який не залежить від отримано­го банком прибутку. Власники привілейованих акцій у випадку ліквідації комерційного банку та розподілу його майна мають переваги порівняно з власниками звичайних акцій, їм повертаєть­ся вартість цих акцій. Однак при ліквідації комерційного банку власникам привілейованих акцій повертається їх вартість після того, як будуть задоволені грошові вимоги кредиторів банку.

Власники привілейованих акцій не беруть участі в управлінні комерційним банком.

З розвитком операцій комерційних банків, а також необхідніс­тю задоволення вимог НБУ щодо мінімального розміру статутного фонду у комерційного банку виникає проблема в збільшенні розмі­ру цього фонду. Це відбувається шляхом проведення додаткової емісії акцій. Як правило, банк прагне при додаткових емісіях випускати в першу чергу привілейовані акції, з тим щоб запобігти розширенню кола власників звичайних акцій та ускладненню процесу управління банком.

Перший випуск акцій банку повинен повністю складатися із звичайних акцій. Реєстрація та продаж банком-емітентом пер­шого випуску акцій звільняється від оподаткування податком на операції з цінними паперами.

Усі випуски цінних паперів банками типу відкритого AT неза­лежно від розміру випуску та кількості інвесторів підлягають державній реєстрації у Міністерстві фінансів України. Мета цієї процедури — підвищити відповідальність банків-емітентів перед покупцями цінних паперів та знизити ризики, пов'язані з фінан­совими зловживаннями та махінаціями. Щоб отримати право до­даткової емісії акцій, банк не повинен бути збитковим і не мати прострочені борги перед бюджетом та кредиторами.

Для реєстрації випуску акцій банк-емітент складає «проспект» емісії, який готується засновниками банку (при першій емісії) та Правлінням банку (при наступних емісіях). У «проспекті» емісії повідомляється про банк, його фінансове становище, вміщуються відомості про майбутній випуск цінних паперів. «Проспект» емісії повинен бути завірений незалежною аудиторською фірмою.

Емісія акцій як форма створення та наповнення статутного фонду комерційного банку регулюється Законами України «Про господарські товариства» (від 19 вересня 1991 р.) та «Про цінні папери та фондову біржу» (від 24 червня 1991 p.).

Резервний фонд комерційного банку призначений для покрит­тя можливих збитків від банківської діяльності, а також для спла­ти дивідендів за привілейованими акціями, коли для цього недо­статньо прибутку. Наявність коштів у резервному фонді забезпе­чує стійкість комерційного банку, зменшує вірогідність його бан­крутства.

Резервний фонд комерційного банку створюється у порядку, визначеному зборами акціонерів, а його розмір встановлюється, як правило, на рівні 50 % від розміру статутного фонду. Він фор­мується за рахунок відрахувань з прибутку, які щорічно повинні дорівнювати не менше 5 % від суми отриманого прибутку.

Крім резервного фонду в комерційних банках створюються спеціальні фонди, призначені для покриття збитків від активних операцій та для виробничого і соціального розвитку банку, їх формування здійснюється за рахунок прибутку.

Прибуток є ресурсом внутрішнього походження. Він існує у вигляді залишку прибутку після сплати податків та відрахування до фондів банку. За його рахунок сплачуються дивіденди акціо­нерам. Якщо після сплати дивідендів за ставкою, встановленою зборами акціонерів, виникне залишок прибутку, то ця сума може бути спрямована на поповнення статутного фонду банку. Така операція (поповнення статутного фонду) може бути здійснена і без сплати дивідендів акціонерам, але також за рішенням, що приймається загальними зборами акціонерів.

Залучені кошти банку — це сукупність коштів на поточних, депозитних та інших рахунках банківських клієнтів (юридичних та фізичних осіб), на рахунках громадських організацій, різнома­нітних суспільних фондів, які розміщуються в активі з метою отримання прибутку чи забезпечення ліквідності банку. Основ­ну суму залучених коштів становлять тимчасово вільні грошові капітали, що виникають на основі кругообігу промислового і тор­гового капіталу, грошові накопичення держави, особисті грошові накопичення населення.

Залучені кошти формують переважну частину ресурсів, які використовуються для виконання активних операцій банків. Як основний елемент грошової маси залучені кошти банків відігра­ють важливу роль в економіці, тому вони є об'єктом державного регулювання, яке здійснюється у формах обмеження виплачува­ної винагороди (відсотків), встановлення норм обов'язкового резервування і деяких нормативів регулювання банківської діяль­ності (платоспроможності, ліквідності тощо). Залучені кошти банків поділяються на депозитні й недепозитні.

Банки залучають вільні грошові кошти шляхом виконання депозитних операцій, у процесі яких використовуються різні види банківських рахунків. Депозити бувають до запитання і строкові. Депозити до запитання розміщуються у банку на поточному ра­хунку клієнта. Вони використовуються власниками для здійснен­ня поточних розрахунків з їх господарськими партнерами. За вимогою клієнта кошти з його поточного рахунка у будь-який час можуть вилучатися шляхом видачі готівки, виконання платіж­ного доручення, оплати чеків або векселів.

Вклади до запитання є нестабільними, що обмежує можливість їх використання банком для позикових та інвестиційних опе­рацій. В умовах відсутності (як правило) плати за депозити до запитання банки намагаються залучити клієнтів і стимулювати приріст поточних внесків за рахунок надання їм додаткових послуг та підвищення якості обслуговування. Це, зокрема, креди­тування з поточного рахунка, пільги вкладникам в одержанні кредиту, використання зручних для клієнта форм розрахунків, застосування кредитних карток, чеків, розрахунково-консульта­тивне обслуговування тощо. До вкладів до запитання належать також кредитові залишки за контокорентним рахунком або поточним рахунком з овердрафтом. Для покриття операційних витрат, пов'язаних з веденням поточних рахунків, банк стягує з клієнта комісійну винагороду. Комісія може утримуватися зав­дяки депозитному відсотку. Деякі банки не стягують комісії за ведення поточних рахунків за умови зберігання на них стабіль­ного залишку, не нижчого від встановленого рівня.

Строкові депозити (вклади) — це кошти, розміщені у банку на певний строк не менше від одного місяця і можуть бути зня­тими після закінчення цього терміну або після попереднього повідомлення банку. Вилучення строкових вкладів відбувається шляхом переказування грошей на розрахунковий (поточний) рахунок або готівкою з каси банку. Строкові вклади є для банків кращим видом депозитів, оскільки вони стабільні і зручні в бан­ківському плануванні. За ними сплачується високий депозитний відсоток, рівень якого диференціюється залежно від терміну, виду внеску, періоду повідомлення про вилучення, загальної динаміки ставок грошового ринку та інших умов. Строкові вклади є джере­лом одержання прибутків їх власниками, вони оформляються угодою між вкладником і банком. Строкові вклади не викорис­товуються для здійснення поточних платежів. Якщо вкладник бажає змінити суму внеску — зменшити або збільшити, то він може розірвати депозитну угоду і переоформити свій строковий вклад на нових умовах. При достроковому вилученні коштів з такого депозиту власник, як правило, позбавляється передбачених уго­дою відсотків. У цьому випадку відсотки знижуються до рівня, передбаченого за вкладами до запитання.

Однією з форм строкових вкладів є сертифікати. Сертифікати бувають депозитні та ощадні. Депозитні сертифікати надаються юридичним, а ощадні — фізичним особам.

Сертифікат — це цінний папір, що може використовуватися його власником як платіжний засіб і мати обіг на фондовому ринку. Сертифікати мають суттєву перевагу над строковими вкладами, оформленими депозитними договорами. Завдяки вто­ринному ринку цінних паперів сертифікат (крім іменного) може бути достроково проданий власником іншій особі (з одержанням певного прибутку) за час зберігання і без зміни при цьому обсягу ресурсів банку, тоді як дострокове вилучення власником строко­вого вкладу означає для нього втрату прибутку, а для банку — втрату частини ресурсів.

Комерційні банки можуть залучати вільні кошти юридичних і фізичних осіб за допомогою банківського векселя. Банківський вексель має депозитну природу, і цим він схожий на сертифікат. Проте, на відміну від сертифіката банківський вексель може бути використаний його власником як платіжний засіб за товари і послуги, причому новий власник векселя може передавати його третій особі шляхом індосаменту. Щоб придбати банківський вексель, покупець має перерахувати гроші на рахунок банку-продавця, після чого останній виписує банківський вексель на ім'я покупця і зазначає дату зарахування грошей. Погашення банків­ських векселів відбувається шляхом їх викупу після закінчення терміну обертання або ж дострокового викупу. У банківських векселях вказується величина прибутку у вигляді відсотка до номіналу, що одержує власник векселя. Це означає, що продають­ся векселі за номіналом, а купуються банком за ціною продажу.

Недепозитні залучені (позичені) кошти банку — це позики на грошовому ринку, які залучаються у формі міжбанківських кредитів і кредитів центрального банку (НБУ), операцій з цінни­ми паперами на вторинному фондовому ринку, а також позик на ринку євродоларів. Ці кошти мають суттєве значення для підтрим­ки поточної банківської ліквідності і тому активно використову­ються комерційними банками України.

Кошти, отримані комерційним банком за допомогою облігацій, не можуть вважатися власним капіталом, тому що облігації ви­пускаються на певний строк, після закінчення якого ці кошти повертаються інвесторам. Вони свідчать про надання власника­ми облігацій зазначених коштів у розпорядження емітента у формі довгострокової позики.

Якщо комерційний банк і надалі хоче утримувати у своєму обо­роті кошти, залучені за допомогою облігацій, він вдається до ре­фінансування попередніх випусків. Це здійснюється шляхом ви­купу раніше випущених облігацій за рахунок коштів, отриманих від випуску нових незабезпечених боргових зобов'язань. Облігації, якщо це передбачено умовами емісії, можуть бути конвертовані в прості акції. Тоді залучені з їх допомогою кошти переходять у власний капітал комерційного банку. Конвертованість облігацій дає змогу підвищити їх привабливість у колі покупців, оскільки останні можуть придбати акції банку в найбільш вигідний момент. Влас­ники облігацій ризикують менше ніж власники акцій, бо у разі бан­крутства комерційного банку кредиторам кошти повертаються раніше, ніж звичайним акціонерам. Необхідно відрізняти кошти, мобілізовані комерційним банком за допомогою облігацій від внесків і депозитів. Якщо перші називаються в банківській прак­тиці позиковими, або позиченими, то другі — залученими. При випуску облігацій банк відіграє активну роль, ініціатива випуску належить йому, тоді як при залученні внесків роль банку пасивна.

До акціонерних банків, що випускають облігації, застосовуються такі самі вимоги, як і при випуску акцій. Емісія облігацій регла­ментується законами України від 10 вересня 1991 р. «Про госпо­дарські товариства» і від 24 червня 1991 р. «Про цінні папери та фондову біржу», тобто тими самими законодавчими актами, що й випуск акцій.

Комерційний банк може випускати облігації для залучення позикових коштів лише за умови повної реалізації усіх випуще­них ним акцій. Реалізація облігацій може відбуватися або на основі їх продажу за угодами з покупцями, або шляхом обміну на раніше випущені облігації та цінні папери. Погашаються облігаційні позики комерційними банками після закінчення тер­міну обігу облігацій за їх номінальною вартістю. Банківські об­лігації в Україні не набули розвитку. Причинами такого стано­вища є їх незабезпеченість, нездатність нових банків довести ста­тутні капітали до розмірів мінімальних вимог НБУ, фінансові труднощі, що виникли в більшості банків останнім часом, а та­кож фактична відсутність вторинного ринку цінних паперів.

Одним із джерел поповнення ресурсів комерційного банку є міжбанківський кредит. Кредитними ресурсами торгують фінансово стійкі комерційні банки, в яких завжди є надлишок ресурсів. Ці банки для одержання прибутку прагнуть розмістити вільні ресурси в інших банках. Крім фінансової вигоди, банки-кредитори одержу­ють можливість установлення ділових партнерських стосунків.

У принципі банкам вигідно розміщувати кредитні ресурси в інших банках порівняно з кредитуванням суб'єктів господарської діяльності, оскільки перші відрізняються, як правило, більш ви­сокою надійністю. Проте в Україні з другої половини 1994 р. у банківській системі склалася кризова ситуація, однією з причин якої було неповернення окремими банками міжбанківських кре­дитів. Тому нині комерційні банки дуже обережно підходять до вирішення питань про видачу міжбанківських кредитів.

Терміни міжбанківських кредитів можуть бути різними — від одного дня до трьох — шести місяців. Відсоткова ставка за міжбанківськими кредитами, як правило, нижча, ніж за кредитами, нада­ними господарникам, і пов'язана з обліковою ставкою НБУ.

Банки-позичальники залучають міжбанківський кредит для розширення своєї кредитної діяльності з клієнтами, а також у зв'язку з необхідністю регулювання банківської ліквідності. В Україні у зв'язку з впровадженням електронних розрахунків міжбанківське кредитування здійснюється шляхом прямих кон­тактів між банком-кредитором і банком-позичальником. Креди­тування здійснюється на договірних умовах на чітко визначений термін. Досить активно використовуються міжбанківські креди­ти терміном на один день, мета яких полягає у підтримці поточ­ної ліквідності банку.

У договорі на міжбанківське кредитування, крім терміну, обу­мовлюється сума кредиту, рівень відсоткової ставки, порядок погашення. Звичайно при порушенні терміну погашення міжбанківського кредиту банк-кредитор передбачає своє право на безспірне списання боргу. Якщо банк, що позичив кредитні ресурси, не може їх повернути в установлений термін, то він купує гроші в іншому банку.

При укладанні договору на міжбанківський кредит банк-позичальник повинен повідомити банку-кредитору значення своїх економічних нормативів (платоспроможності, ліквідності).

Купувати і продавати кредитні ресурси можуть не лише ко­мерційні банки, а й їх відділення та філії. Проте це право реалі­зується тільки в системі одного банку, що має філійну мережу.

НБУ застосовує механізм рефінансування комерційних банків через операції «репо» та ломбардне кредитування, а також на­дання кредитів під заставу конверсійних облігацій внутрішньої державної позики (КОВДП) та стабілізаційних кредитів.

Основною формою рефінансування комерційних банків є лом­бардне кредитування та операції «репо». їх частка в загальних кредитах НБУ комерційним банкам становить більш як 76 %, у тому числі на операції «репо» припадає понад 54 %, а на ломбард­не кредитування — понад 21 %. На інші механізми рефінансу­вання (кредити під заставу КОВДП та стабілізаційні) припадає близько 24 %.

Ломбардний кредит надається на строк до ЗО днів у межах лімітів, встановлених на квартал НБУ для своїх регіональних управлінь.

У зв'язку з фінансовою кризою, що мала місце в Україні у ве­ресні 1998 p., уряд змушений був здійснити конверсію ОВДП, тоб­то перенести строки погашення своїх зобов'язань за раніше випу­щеними ОВДП на пізніший термін. У зв'язку з цим були випуще­ні конверсійні облігації внутрішньої державної позики (КОВДП).

Комерційні банки, які беруть участь у процесі конверсії ОВДП в КОВДП, можуть звертатися до НБУ для підкріплення своєї поточної ліквідності за рефінансуванням під забезпечення КОВДП. Це рефінансування здійснюється в розмірах до 50 % обсягу за­мінених ОВДП. Строк кредитування — до 60 днів, відсоткова став­ка — на рівні прибутковості КОВДП.

Операції «репо» — це операції з цінними паперами, які скла­даються з двох частин. Для їх здійснення укладається єдина гене­ральна угода між учасниками ринку (НБУ і комерційними бан­ками) про продаж-купівлю державних цінних паперів на певний строк із зобов'язанням зворотного продажу-купівлі у визначений термін або на вимогу однієї із сторін за заздалегідь обумовленою ціною.

Використання НБУ державних цінних паперів для операцій «репо» здійснюється через «пряме «репо» — купівлю у комер­ційного банку державних цінних паперів та «зворотне «репо» — обов'язковий продаж державних цінних паперів. У ситуації, коли в межах визначених основних монетарних параметрів існує по­треба підвищення ліквідності комерційних банків, НБУ здійснює операції «прямого «репо» і на підставі генеральної угоди купує у комерційного банку державні цінні папери на відповідний період з обов'язковою умовою зворотного їх викупу цим комерційним банком у встановлений строк. У разі накопичення надлишкової ліквідності в банківській системі, зростання грошової маси значно вищими темпами, ніж передбачалося, НБУ може продати комер­ційним банкам через механізм «зворотного «репо» державні цінні папери (які є в його портфелі) на певний період за умови викупу їх у комерційного банку на встановлений термін.

Національний банк може здійснювати операції «репо» купівлі-продажу державних цінних паперів як через безпосередню домов­леність із комерційними банками, так і проведенням тендера заявок комерційних банків на участь в операціях «репо» (у разі проведення тендера). Національний банк через свої регіональні управління не пізніше як за тиждень надсилає повідомлення про проведення такого тендера з зазначенням терміну операцій «репо» та умов його проведення.