§ 2. Форми безготівкових розрахунків,

які використовуються в господарському обороті України

Через те, що сфера застосування готівкового обігу є досить обмеженою і визначається спеціальними нормами, переваж­на більшість розрахунків між суб'єктами господарювання здійснюється у безготівковому порядку у встановлених зако нодавством формах.

З метою удосконалення організації банками розрахунко­во-касового обслуговування народного господарства Прав­ління НБУ постановою від ЗО червня 1995 р. № 166 затвер­дило «Порядок організації розрахунково-касового обслугову­вання комерційними банками клієнтів і взаємовідносин з цього питання між установами Національного банку України та комерційними банками».

Відповідно до цього нормативного акту комерційний банк укладає договір з клієнтом на розрахунково-касове обслуго­вування, яке включає комплекс взаємних платіжних зобов'я­зань банку і клієнта щодо користування коштами і банків­ськими послугами, а саме:

1) користування банком тимчасово вільними коштами клієнтів;

2. касове обслуговування;

3. здійснення розрахункових операцій;

4. транспортне обслуговування перевезень готівки.

Безготівкові розрахунки між господарюючими суб'єкта­ми здійснюються згідно з вищезазначеною Інструкцією НБУ № 7 «Про безготівкові розрахунки в господарському обороті України» та іншими нормативними актами.

Відповідно до п. 6 цієї Інструкції, безготівкові розрахунки здійснюються за такими формами розрахункових документів:

• платіжними дорученнями;

• платіжними вимогами-дорученнями;

• чеками;

• акредитивами;

• векселями.

Як уже зазначалося, законодавство з питань безготівко­вих розрахунків грунтується на принципах вільного вибору суб'єктами форм розрахунків, закріплення їх сторонами у договорах і невтручанні установ банків у ці договірні відно- \

Правове регулювання розрахункових відносин

с ини. Разом з тим розрахункові документи, які подаються клієнтами в банк на перерахування чи отримання коштів у паперовій формі, мають відповідати вимогам встановлених стандартів та вміщувати, залежно від їх форми, такі реквізити:

1. назву документа;

2. номер документа, число, місяць, рік його виписки;

3. назви платника та одержувача коштів (їх офіційне скорочення), які відповідають зареєстрованим у статуті, їх ідентифікаційні коди за Єдиним державним реєстром підпри­ ємств і організацій України, для фізичних осіб — ідентифіка­ ційні номери, що проставляються на підставі відповідних до­ кументів податкових органів, номери рахунків в установах банку;

4. назви банків платника та одержувача, їх місцезнахо­ дження та умовні номери за МФО (код банку);

5. суму платежу цифрами та літерами;

6. призначення платежу: назву товару (виконаних робіт, наданих послуг), посилання на документ, на підставі якого здійснюється операція (договір, рахунок, товаротранспорт­ ний документ тощо), із зазначенням його номера і дати, наз­ ву законодавчого акта, яким передбачене право безспірного стягнення та безакцептного списання коштів (його дата, но­ мер і відповідний пункт). Замість назви товару може зазна­ чатись його кодове (умовне) значення;

7. на першому примірнику — відбиток печатки та підпи­ си відповідальних осіб платника або одержувача коштів;

8. підрозділи бюджетної класифікації та строк настання платежу (у разі перерахування коштів до бюджету);

9. суму податку на додану вартість або напис «без подат­ ку на додану вартість».

У разі, коли хоча б один із вищезазначених реквізитів (якщо вони передбачені формою документа) не заповнений або заповнений неправильно, банк такий документ до вико­нання не приймає.

Розглянемо сутність і особливості вищезазначених форм безготівкових розрахунків.

Платіжне доручення — це документ (бланк банку, за­повнений відповідно до вимог НБУ), який є письмово оформ­леним дорученням клієнта банку, що його обслуговує, на пе­рерахування визначеної суми коштів зі свого рахунку на ра­хунок суб'єкта розрахункових відносин за поставлену про-

124

Те

іа 6

Правове регулювання розрахункових відносин

125

дукцію, надані послуги тощо. Протягом десяти днів від дат_й заповнення платіжного доручення банки приймають його до виконання.

Комерційні банки зобов'язані приймати доручення на пе­рерахування коштів у доходи бюджетів і на відрахування платежів податкового характеру та до державних цільових фондів, включаючи відрахування на утримання доріг, незва­жаючи на те, чи є кошти на рахунку платника. У разі відсут­ності коштів платіжне доручення враховують на окремому позабалансовому рахунку. За іншими платежами платіжні доручення приймаються банками до виконання тільки в су­мі, яка може бути сплачена за наявними коштами на рахун­ку або за рахунок кредиту.

За допомогою платіжного доручення, акцептованого бан­ком, без обмеження сум можна переказувати кошти через підприємства зв'язку:

1. на ім'я окремих громадян, пенсії, аліменти, заробітну плату, витрати на відрядження, авторські гонорари;

2. підприємствами на виплату заробітної плати, за орга­ нізований набір робітників для заготівлі сільськогосподар­ ської продукції у населених пунктах, де немає банків;

3. для зарахування на рахунок у банках виторгу, по­ датків.

Платіжними дорученнями, акцептованими банками, можна здійснювати розрахунки між філіями одного банку або між різними комерційними банками при встановленні кореспондентських відносин, якщо ця форма розрахунку між ними передбачена. Платіжні доручення також застосовують при планових платежах.

Платіжна вимога-доручення — це комбінований розра^ хунковий документ, який складається з двох частин:

— верхня — вимога постачальника (одержувача кош­ тів) безпосередньо до покупця (платника) сплатити вартість поставленої йому за договором продукції (ви­ конаних робіт, наданих послуг);

— нижня — доручення платника своєму банку перера­ хувати з його рахунку суму, яка стоїть у графі «сума до сплати» цифрами чи буквами.

Ця правова форма розрахунків є найнадійнішою як для суб'єктів господарювання, так і для банку. Річ у тому, що ви­писана вимога на оплату одразу подається не в банк, а без-

посередньо платнику-покупцеві. З метою гарантування при­скореної доставки вимог-доручень платникам рекомендуєть­ся передавати їх у комплекті розрахункових та відвантажу-вальних документів за поставлену продукцію, виконані робо­ти та надані послуги, передбачені договором.

Постачальник має право укласти договір з комерційним банком на надання йому послуг, і тоді банк сам передає по­купцеві вимоги-доручення.

Одержавши платіжну вимогу-доручення, платник, якщо він згоден сплатити суму, виставлену постачальником, за­повнює нижню частину цього документа і здає його в обслу­говуючий банк.

Платіжну вимогу-доручення банк приймає до оплати в сумі, яка може бути сплачена за наявними коштами на ра­хунку платника або за рахунок наданого йому кредиту.

Порядок сплати, строки проходження документів між по­купцем і платником визначаються сторонами господарських відносин у своїх договорах. Банк не втручається в цей про­цес. Якщо платнику необхідно зробити платіж терміново, він на документі робить помітку — «телеграфом». Оскільки в цьому випадку витрати сплачуються клієнтом, банк без за­перечень виконує його доручення.

У разі відмови від оплати платник свою незгоду про оп­лату повідомляє безпосередньо постачальнику у порядку та в строки, передбачені в їх договорі. Договором може перед­бачатися також і відповідальність платника за безпідставну відмову від оплати або несвоєчасне подання платіжних доку­ментів у банк.

Правилами, визначеними у вищеназваній Інструкції НБУ, дозволено застосовувати вимоги-доручення для здійс­нення попередньої оплати.

Чек — це документ, що містить письмове розпоряджен­ня власника рахунку (чекодавця) установі банку (банку-емі-тенту), яка веде його рахунок, сплатити чекодержателю за­значену в ньому суму коштів.

Чеки застосовуються для здійснення розрахунків у безго­тівковій формі між юридичними особами, а також фізичними та юридичними особами з метою скорочення розрахунків готівкою за отримані товари, виконані роботи та надані Послуги.

Т,

ема 6

правове регулювання розрахункових відносин

127

Чекодавцем є юридична або фізична особа, яка здійснює платіж за допомогою чека та підписує його.

Чекодержатель — це підприємство, яке є отримувачем коштів за чеком.

Банк-емітент — це банк, що видає чекову книжку (роз­рахунковий чек) підприємству або фізичній особі.

Чек повинен мати такі реквізити:

1. назву «розрахунковий чек»;

1. назву власника чекової книжки та номер його рахунку (для фізичних осіб — прізвище, ім'я, по батькові чекодавця, дані його паспорта або документа, що його замінює);

2. назву банку-емітента і його номер МФО;

2. ідентифікаційні коди чекодавця та чекодержателя за Єдиним державним реєстром підприємств та організацій Ук­ раїни, для фізичних осіб — ідентифікаційні номери у разі їх присвоєння державною податковою інспекцією;

3. назву чекодержателя;

3. доручення чекодавця банку-емітенту сплатити кон­ кретну суму, що зазначена цифрами та літерами;

4. призначення платежу;

4. число, місяць та рік складання чека, місце складання чека;

5. підписи чекодавця та відбиток печатки (юридичної особи).

У світовій практиці існують певні правила щодо запов­нення тексту чека. Так, чек заповнюється від руки або з ви­користанням технічних засобів. Не допускається жодна поправка та виправлення в чеках, а також використання факсиміле замість підпису. Чек не визнається платіжним до­кументом, якщо не буде відповідати хоча б одній з перерахо­ваних вимог, а також у випадку, якщо на ньому буде відсут­ній будь-який з вищеперерахованих реквізитів.

Банківські правила вимагають виписувати чеки на спе­ціальних бланках. Чекові книжки (розрахункові чеки) вигаЯ товляються на спеціальному папері на Банкнотній фабриці НБУ. Самостійно виготовляти чекові книжки комерційні банки можуть тільки з дозволу Національного банку Украї­ни. Розрахункові чеки, які використовуються фізичними осо­бами при здійсненні разових операцій, виготовляються окре-, мими бланками та обліковуються окремо від чекових кни­жок. Банк без видачі чекової книжки може видати на ім'я

чекодавця — фізичної особи один або декілька розрахунко­вих чеків на суму, що не перевищує залишок коштів на ра­хунку чекодавця, або на суму, що внесена готівкою. Розра­хунковий чек, виданий для разового розрахунку фізичній особі, діє три місяці. За бажанням фізичної особи розрахун­ковий чек може бути виписаний на ім'я іншої особи, яка стає власником чека. Не можна видавати розрахунковий чек на пред'явника. Невикористаний чек його власник може по­вернути до банку, що його видав, для зарахування суми на свій рахунок або обміняти чек на готівку.

Строк дії чекової книжки — один рік. Чек приймається чекодержателем в оплату безпосередньо від чекодавця, на ім'я якого виписаний документ, що підтверджує отримання ним товарів, виконаних робіт або наданих послуг.

Забороняється передавання чекової книжки (розрахунко­вого чека) її власником будь-якій іншій особі, а також підпи­сання незаповнених бланків чеків і проставлення на них від­битка печатки юридичними особами. Банк може відмовити в прийомі чека і не несе відповідальності за цю відмову, якщо у нього виникає сумнів щодо самого документу або надписів, що містяться в ньому.

Слід зазначити, що воля чекодавця є односторонньою, але вона породжує правовідносини між трьома суб'єктами: між чекодателем і чекодержателем, а також між чекодате-лем і банком, що його обслуговує, але безпосередніх відно­син між банком і чекодержателем не виникає.

Претензії на неоплату чека до банку може пред'являти тільки чекодатель. Банк несе відповідальність за неоплату або неналежну оплату чека перед чекодержателем, якщо це сталося з вини банку.

Всі особи, які наділені цивільною правоздатністю (юри­дичні і фізичні особи) володіють активною чековою право­здатністю, тобто мають право видавати чеки. Пасивна чеко­ва правоздатність обмежена, бо платником за чеком може бути тільки банк, де відкритий рахунок чекодателя.

Чекова форма розрахунків є швидкою і бажаною, оскіль­ки оплата за чеками гарантована, звичайно, за умови, що ^вони є достовірними і забезпечені відповідними коштами на Рахунку.

Т,

ема

Правове регулювання розрахункових відносин

129

Гарантована оплата чека забезпечується:

• шляхом депонування чекодавцем коштів на окремому рахунку у банку чекодавця;

• наявністю коштів на відповідному рахунку чекодавця але не вище суми, гарантованої банком за погоджен­ ням з чекодавцем при наданні чекової книжки.

Чек має бути пред'явлений чекодержателем в установу банку протягом десяти днів з моменту його заповнення, не враховуючи дня його виписки. Якщо після закінчення строку день пред'явлення чека в банк припадає на неробочий день, останнім строком вважається наступний робочий день, після закінчення якого банк не приймає чек для оплати.

Правила Національного банку України передбачають, що при видачі чеків банк вписує у кожен чек реквізити:

• назву і номер МФО банку-емітента;

• назву чекодавця та номер його рахунку, з якого здій­ снюється оплата чека.

Якщо чек видається фізичній особі, в нього вписується прізвище, ім'я та по батькові і номер рахунку, відкритий їй у банку.

Крім загальної суми банк може проставити на кожному чеку граничну суму, на яку він може бути виписаний. Ця су­ма визначається згідно із заявленою сумою та розміром де­понованої або гарантованої суми. Розмір ліміту за одним че­ком банк завіряє печаткою та підписом уповноваженої особи на звороті чека. Чек завіряється підписом чекодавця або його представника в момент здійснення оплати (вручення чека одержувачу).

Правила забороняють підписувати чек до здійснення пла­тежу. Для здійснення розрахунків чеками між клієнтами різ­них банків, незалежно від місця функціонування, комерційні банки повинні укладати між собою кореспондентські угоди і передбачати в них взаємні зобов'язання щодо оплати чеків, а також відповідальність сторін за порушення правил розра­хунків. Якщо ж угоди немає, банки все одно повинні прий­мати від клієнтів чеки і інкасувати їх там, де обслуговують чекодавця. У таких випадках кошти на рахунок пред'явника чека можна зарахувати лише за умови отримання їх з банку-емітента чека, тобто після пересилки банкові, який обслуго­вує платника.

Підприємства отримують розрахункові чеки у тій банків­ській установі, де відкрито поточний рахунок. На кожному розрахунковому чеку, крім обов'язкових реквізитів, повинно бути відбито слово «розрахунковий», щоб його не можна бу­ло використати як грошовий чек.

Розрахунки між підприємствами здійснюються за допо­могою лімітованих розрахункових чеків. У лімітованій чеко­вій книжці визначається гранична сума ліміту, на яку мо­жуть бути виписані чеки. Вичерпавши ліміт, підприємства, при наявності невикористаних чеків, можуть поновити суму і встановити інший ліміт.

Поширеним видом чекових розрахунків є розрахунки не-лімітованими розрахунковими чеками. Нелімітовані чекові книжки видаються підприємствам для проведення розрахун­ків за матеріальні цінності та послуги, прийняті за приймаль-но-здаточними актами, а також для розрахунків із транс­портними організаціями.

У разі втрати чекової книжки (розрахункового чека) че­кодавець має подати до банку-емітента заяву із зазначенням номерів невикористаних чеків. Банк у графі «Примітка» реєстраційної картки робить відмітку про номери загублених

чеків.

Кошти в сумі невикористаного ліміту повертаються клієнту на підставі його доручення (фізичній особі — заяви) не раніше ніж через десять днів після отримання заяви про втрату чекової книжки. У разі загублення розрахункового чека, який видається для разового розрахунку фізичній осо­бі, кошти повертаються їй не раніше ніж через десять днів після закінчення строку дії чека.

Акредитив — це форма розрахунків, при якій банк-емі-тент за дорученням свого клієнта (заявника акредитива) зо­бов'язаний виконати платіж третій особі (бенефіціару) за по­ставлені товари, виконані роботи та надані послуги та нада­ти повноваження іншому (виконуючому) банку здійснити цей платіж, переказавши йому кошти.

Умови та порядок проведення акредитивної форми розра­хунків передбачаються у договорі між бенефіціаром і заявни­ком акредитива.

Заявник акредитива — це платник, який звернувся до банку, що його обслуговує, для відкриття акредитива.

9-ЗИІ

130

т

ема 6

Правове регулювання розрахункових відносин

131

Банк-емітент — це банк платника, який відкриває акре­дитив своєму клієнту.

Бенефіціар — це юридична особа, на користь якої ви­ставлений акредитив (продавець, виконавець робіт або по­слуг тощо).

Виконуючий банк — це банк бенефіціара або інший банк, що за дорученням банку-емітента виконує акредитив.

Акредитивна форма розрахунків гарантує постачальнику оплату відвантаженої продукції, виконаних робіт та наданих послуг.

В Інструкції «Про безготівкові розрахунки в господар­ському обороті України» зазначено, що банк-емітент може відкривати покриті та непокриті акредитиви. Цей документ також передбачає забезпеченість оплати за акредитивами, яка відбувається або за рахунок власних коштів платника або за рахунок коштів, позичених у банку. Кошти для опла­ти депонуються на особливому рахунку.

Покритим вважається акредитив, для здійснення плате­жів при якому завчасно бронюються кошти платника в пов­ній сумі на окремому рахунку в банку-емітенті або виконую­чому банку. Покриті акредитиви застосовуються у випадках, коли між банком-емітентом і виконуючим банком немає ко­респондентських відносин.

Покритим, депонованим у банку платника є акредитив, який враховується в банку платника на окремому балансово­му рахунку «Акредитив»; прийнятий для виконання акреди­тив в банку постачальника враховується на позабалансово­му рахунку «Акредитиви до оплати».

Непокритим вважається акредитив, оплата за яким, у ра­зі тимчасової відсутності коштів на рахунку платника, гаран­тується банком-емітентом за рахунок банківського кредиту. При наявності між банками кореспондентських відносин непокритий акредитив може відкриватися у виконуючому банку шляхом надання йому права списувати суму акреди­тива з рахунку банку-емітента.

Відкриття банком-емітентом непокритих акредитивів, га­рантованих позичками у банку постачальника, здійснюється за домовленістю постачальника і покупця відповідно до умов кореспондентських відносин їх банків. Використання таких акредитивів банком постачальника здійснюється у встанов­леному порядку. Заява клієнта про виставлення непокритого

акредитива записується на приход банком-емітентом на окремий позабалансовий рахунок «Гарантії, поручительства, видані банком».

На акредитиві також зазначається, відзивний він чи без-відзивний. Якщо така вказівка відсутня, акредитив вва­жається безвідзивним. Цей поділ залежить від того, чи змо­же банк-емітент до закінчення строку акредитиву змінити його умови і відкликати акредитив.

Відзивний акредитив може бути змінений або анульова­ний банком-емітентом без попереднього погодження з бене-фіціаром. Усі розпорядження про зміну умов відзивного ак­редитива заявник може надати бенефіціару тільки через банк-емітент, який повідомляє виконуючий банк, а остан­ній — бенефіціара. Виконуючий банк не має права прийма­ти розпорядження безпосередньо від заявника акредитиву.

Виконуючий банк зобов'язаний оплатити документи, які відповідають умовам акредитива, виставлені бенефіціаром і прийняті виконуючим банком, до отримання останнім пові­домлення про зміну або анулювання акредитива.

Безвідзивний акредитив — це акредитив, який може бу­ти змінений або анульований тільки за згодою бенефіціара, на користь якого він був відкритий.

Бенефіціар має право достроково відмовитися від вико­ристання акредитива, якщо це передбачено його умовами.

Кожний акредитив відкривається для розрахунків тільки з одним постачальником і не може бути переадресований. Строк дії та порядок розрахунків за акредитивами встанов­люються у договорі між постачальником і платником.

Для відкриття акредитива підприємство-платник подає банку-емітенту заяву, в якій має зазначити:

1. назву банку-емітента та банку, виконуючого акредитив;

2. вид акредитива;

3. строк дії акредитива (число і місяць закриття акреди­ тива у виконуючому банку);

4. суму акредитива;

5. дату і номер договору (угоди), яким передбачається відкриття акредитива;

6. умови акредитива (види товарів, які оплачуються, роз­ рахункові документи, порядок оплати цих документів та ін.).

Зазначені реквізити є обов'язковими, у разі відсутності одного з них акредитив не відкривається.

Умови акредитива мають бути складені таким чином щоб, з одного боку, вони давали змогу банкам без усклад­нень їх проконтролювати, а з другого — забезпечували б ін­тереси сторін, які використовують акредитивну форму роз­рахунків.

Якщо у договорі сторін передбачена акредитивна форма розрахунків, вони узгоджують ще такі умови:

• найменування банку-емітента;

• вид акредитиву і спосіб його виконання;

• спосіб повідомлення одержувача коштів про відкрит­ тя акредитиву;

• повний перелік і детальну характеристику докумен­ тів, що подаються одержувачем коштів у банк для списання коштів з акредитива;

• строки подання документів після відвантаження това­ рів, надання послуг та виконання робіт, вимоги до їх оформлення.

Банки мають здійснювати контроль за дотриманням умов акредитива, строком його дії. Необхідно зазначити, що готів­ка з акредитиву не видається.

Строк дії акредитива в банку-емітенті встановлюється покупцем у межах п'ятнадцяти днів від дня відкриття, не враховуючи нормативного терміну проходження документів спецзв'язком між банками. Керівник установи банку-емітен­та має право за поданням заявника акредитива у разі необ­хідності продовжувати строк дії акредитива на десять днів, якщо це викликано зміною умов поставки та відвантаження продукції. Банк-емітент в свою чергу повідомляє про це ви­конуючий банк, а останній — бенефіціара.

Закриття акредитива можливе у таких випадках:

1) після закінчення обумовленого строку акредитива. Про закриття акредитива банк-емітент повідомляє виконую­ чий банк;

2) за заявою постачальника про припинення дії відзивно­ го акредитива до закінчення його строку. Банку-емітенту надсилається повідомлення виконуючим банком. Невикорис­ тана сума перераховується банку платника на рахунок, з якого депонувалися кошти;

133

Правове регулювання розрахункових відносин

3) за заявою покупця за відзивним акредитивом про від­мову акредитиву повністю або частково, акредитив закри­вається або зменшується у день одержання повідомлення від банку-емітента. Про закриття акредитива виконуючий банк надсилає повідомлення банкові-емітенту.

В сі претензії до постачальника, крім тих, що виникли з вини банку, розглядаються сторонами без участі банку.

Вексель — це безумовне зобов'язання векселедавця ви­платити в певний строк і в певній сумі кошти власнику век­селя за поставлені товари, виконану роботу чи надані послу­ги. Умови платежів по векселю встановлюються за взаєм­ною угодою між постачальником і покупцем.

Вексель може видаватися як платником, так і постачаль­ником. Виписаний постачальником вексель стає для банку виконавчим платіжним документом лише після того, як власник його акцептує, в противному разі вексель повер­тається постачальнику.

Для забезпечення гарантій оплати векселя згідно з заз­наченими в ньому умовами банк на прохання платника чи постачальника може за відповідну плату проакцептувати вексель, тобто взяти на себе зобов'язання своєчасно оплати­ти його. При надходженні строку платежу по векселю остан­ній оплачується за рахунок коштів платника, які знаходять­ся на поточному рахунку в банку. Якщо цих коштів не вис­тачає або й взагалі немає, акцептований вексель оплачуєть­ся за рахунок банківського кредиту.

Порядок використання векселів у господарському оборо­ті України регулюється Положенням «Про переказний і простий вексель», прийнятим відповідно до постанови Кабі­нету Міністрів України і Національного банку України від Ю вересня 1992 р. № 528.

Для поліпшення розрахункових відносин між суб'єктами господарської діяльності постановою Верховної Ради Украї­ни від 17 червня 1992 р. «Про застосування векселів в гос­подарському обороті України» введено вексельний обіг з ви­користанням простого і переказного векселів, відповідно до Женевської конвенції 1930 року.

Комерційні банки при здійсненні операцій з векселями керуються «Порядком проведення банками операцій з вексе­лями», затвердженим Правлінням НБУ 25 лютого 1993 р.

Тема 6

Законодавством України передбачено використання век­селів у таких випадках:

• для покриття взаємної заборгованості суб'єктів під­ приємницької діяльності відповідно до Указу Прези­ дента України від 14 вересня 1994 р. «Про випуск та обіг векселів для покриття взаємної заборгованості суб'єктів підприємницької діяльності України»;

• для внесення попереднього імпортного депозиту у ви­ падках, встановлених Указом Президента України від 27 січня 1995 р. «Про регулювання бартерних (това­ рообмінних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності»;

• для сплати ввізного мита, податків та зборів україн­ ським виконавцем при ввезенні на митну територію України давальницької сировини, а також для сплати вивізного (експортного) мита, податків та зборів ук­ раїнським замовником при вивезенні давальницької сировини за межі митної території України відповідно до Закону України від 15 вересня 1995 р. «Про опера­ ції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономіч­ них відносинах».

Простий вексель — це складений за суворо визначеною формою документ, за яким боржник (векселедавець) прий­має на себе абстрактне, нічим не обумовлене зобов'язання в зазначений строк або на вимогу здійснити платіж кредитору (векселедержателю) або тому, кому він накаже. При просто­му векселі платником є сам векселедавець.

Переказний вексель (тратта) — це складений за су­воро визначеною формою документ, в якому міститься прос­та і нічим не обумовлена пропозиція боржника-векселедавця (трасанта) іншій особі, платнику (трасанту), в зазначений строк здійснити платіж кредитору, векселедержателю (ремі­тенту), або тому, кому він накаже.

Переказний вексель відрізняється від простого тим, що векселедавець не здійснює платежу, а перекладає цей обов'язок на свого боржника (платника по векселю). Цей вексель може також переказуватись одним держателем ін­шому. Відповідно до Положення «Про переказний і простий вексель» передатний напис (індосамент) здійснюється вексе-ледержателем (індосантом) на зворотньому боці векселя або на додатковому аркуші паперу (алонж до векселя).

135

[Іравове регулювання розрахункових відносин

Для здійснення платежу вексель пред'являється плат­нику. Згода останнього на оплату векселя (акцепт) оформ­ляється написом на векселі.

П ри неодержанні платежу за векселем банк зобов'яза­ний подати вексель для опротестування від імені довірите­ля — банку-векселедержателя.

Слід зазначити, що останнім часом в Україні активно по­ширюється така форма безготівкових розрахунків, як плас­тикові картки. Згідно з Положенням НБУ «Про впроваджен­ня пластикових карток міжнародних платіжних систем у розрахунках за товари, надані послуги та при видачі готів­ки», затвердженим постановою Правління НБУ від 24 люто­го 1997 р., банківська платіжна картка (БПК) — це пласти-ковий індентифікаційний засіб, за допомогою якого отриму­вачу БПК надається змога здійснювати операції оплати за товари, послуги та отримувати готівку. Ідентифікування отри­мувача БПК має забезпечуватись нанесенням на БПК номера, терміну дії, прізвища, імені і зразка підпису держателя БПК.

Розрізняють такі види банківських платіжних карток:

• власна БПК, яка дає змогу фізичній особі розпоря­ джатися власним картковим рахунком;

• корпоративна БПК, яка дає змогу фізичній особі роз­ поряджатися картковим рахунком юридичної особи;

• дебетна БПК, яка дає змогу розпоряджатися картко­ вим рахунком у межах залишку коштів на ньому;

• кредитна БПК, яка дає змогу здійснювати операції за дебетом картрахунку в межах установленого банком- емітентом ліміту кредиту.

Учасником платіжної системи може стати юридична або фізична особа, яка має договірно-правові відносини з члена­ми платіжної системи, тобто з юридичними особами, які одержали ліцензію міжнародної платіжної системи на емісію карток цієї системи та на їх обслуговування і відповідно до законодавства України мають право здійснювати на терито­рії України зазначені операції.

Пластикові картки запроваджені в практику безготівко­вих розрахунків з метою скорочення готівкового обігу націо­нальної валюти України з урахуванням міжнародного досвіду.

Списання коштів з картрахунку клієнта здійснюється на підставі платіжних чеків або виписки з кореспондентського Рахунку розрахункового банку та на підставі документа,

136

Те

6

Правове регулювання розрахункових відносин

137

який формується платіжною системою після здійснення клі­рингу. У разі, якщо валюта клірингу не збігається з валютою картрахунку, уповноважений банк здійснює купівлю-продаж необхідної валюти для здійснення розрахунків з міжнарод­ною платіжною системою за рахунок коштів власників картрахунків.

Порядок здійснення купівлі-продажу іноземної валюти для здійснення розрахунків з міжнародними платіжними системами за операціями власників картрахунків повинен передбачатися в договорах (угодах) між уповноваженим бан­ком України та власником картрахунку.