3. Управління ресурсами банку

Структура ресурсної бази банку аналізується в динаміці з визначенням питомої ваги кожної групи ресурсів в загальному обсязі зобов’язань та в розрізі валют.

Результати аналізу структури, динаміки та рівня стабільності ресурсної бази використовуються при оцінці потреби в ліквідних активах, який банк має підтримувати, щоб знизити ризик ліквідності.

Управління активами – формування стратегії та здійснення заходів, що змінюють структуру балансу банку відповідно до його стратегічних програм щодо напрямків та порядку розміщення власних і залучених коштів.

На рівень ліквідності банку в значній мірі впливає якість активів, зокрема, кредитного портфеля банку. При визначенні потреб ліквідності необхідно брати до уваги не лише строки повернення коштів, а й імовірність таких надходжень. Кредити, які вчасно не повертаються і вимагають пролонгації вважаються низьколіквідними. До низьколіквідних також відносяться дебіторська заборгованість (крім сумнівної) довгострокові кредити, цінні папери та фінансові інвестиції, які за договірними умовами не можуть бути перетворені у грошову форму протягом тривалого періоду (понад рік). До неліквідних активів відноситься прострочена та сумнівна кредитна, вексельна і дебіторська заборгованість.

Ефективність процесу управління активами с точки зору ліквідності оцінюється за двома основними характеристиками: швидкістю перетворення активів у грошову форму (часовий компонент) та вартістю підтримки ліквідності (вартісний компонент).

Враховуючи, що найбільш стабільні джерела коштів потребують найбільших витрат, а найбільш ліквідні активи - недохідні або низько дохідні, використання мобілізованих ресурсів для проведення дохідних операцій банк регламентує шляхом лімітування активних вкладень через систему показників.

Другочерговими активними вкладеннями є вторинні резерви ліквідності. Розмір вторинних резервів визначається відповідно до структури пасивів, а саме кількістю корпоративних клієнтів банку та розміру їх потреби в коштах. В третю чергу ресурси спрямовуються на підтримку вкладень в основні засоби та товарно-матеріальні цінності, в межах нестачі капіталу.

До «золотих банківських правил» відносяться такі методи:

1) короткострокові пасиви розміщуються в короткострокові активи. Довгострокові пасиви розміщуються в довгострокові активи;

2) сума короткострокових і середньострокових коштів у активі балансу не повинна перевищувати суму короткострокових і середньострокових зобов’язань банку у пасиві балансу;

3) сума довгострокових коштів за активом балансу може перевищувати суму довгострокових зобов’язань банку і його власного капіталу, відображених у пасиві банківського балансу; строк розміщення не може перевищувати строк, на який їх було залучено;

4) структура активів: чим нижча частка високоризикованих активів у балансі банку, тим вища і його ліквідність;

5) структура пасивів: чим менша частка вкладів до запитання і більша частка строкових вкладів, тим вища ліквідність.

Показником ефективності управління активами і пасивами кожним з методів чи їхнім поєднанням є рівень прибутковості за активними операціями банку, який передбачає одержання доходу за активними операціями, достатнього для покриття витрат по залученню ресурсів, операційних витрат, витрат інфляції та ризиків за доходними операціями.

В управлінні банківськими ресурсами комерційні банки керуються такими принципами:

1) не ризикувати більше, ніж дозволяє власний капітал;

2) ретельно прораховувати наслідки ризику;

3) не ризикувати значними ресурсами заради здобутку малих.

До основних способів зниження ризику комерційних банків можна віднести такі:

1) диверсифікація – розміщення в кредитному чи інвестиційному портфелі різних за рівнем прибутковості і ступенем ризику активів;

2) лімітування – встановлення ліміту (максимальних сум кредитування, витрат і т.п.);

3) самострахування – створення власних резервних і страхових фондів;

4) страхування – перенесення частини ризику на страхову компанію, що відшкодовує цілком чи частково;

5) хеджування – як спосіб самострахування за валютними операціями;

6) оцінка кредитоспроможності позичальника як спосіб зниження кредитного ризику.