Тема 4. Фінансові операції на грошовому ринку

До основних послуг на грошовому ринку можна віднести розміщення капіталу в банківських установах через безстрокові та термінові вклади. Вклад чи депозит - це грошові кошти в національній та іноземній валюті, що передані іч власником або іншою особою за його дорученням в готівковій або і безготівковій формах на рахунок власника на зберігання на певних умовах.

За рахунок депозитних операцій банк формує залучені кошти. За світовою банківською практикою депозити за їх економічним змістом поділяють на такі групи:

1) депозити до запитання;

2) строкові депозити;

3) ощадні вклади населення;

4) цінні папери як вид депозитів.

Депозити до запитання розміщаються в банку на розрахунковому або поточному рахунку клієнта. Вони використовуються для здійснення поточ­них розрахунків власника рахунку з його партнерами. За вимогою клієнта гроші з відповідних рахунків в будь-який час можуть вилучатись шляхом видачі готівки, виконання платіжного доручення, оплати чеків або векселів. До вкладів до запитання прирівнюються внески з попереднім повідомленням банку про намір зняти гроші з рахунку (за умови, що термін повідомлення не перевищує одного місяця). В умовах відсутності, як правило, плати за депозити до запитання банки намагаються залучити клієнтів і стимулювати приріст поточних внесків за рахунок надання їм додаткових послуг та підвищення якості обслуговування. Це кредитування з поточного рахунку, пільги вкладникам в одержанні кредиту, використання зручних для клієнта форм розрахунків, а саме застосування кредитних карток, чеків тощо.

До депозитів до запитання можна віднести кредитові залишки на конто­корентних рахунках. Контокорентним є рахунок, на якому обліковуються власні кошти клієнта (кредитове сальдо) і кредит банку (дебетове сальдо). Дебетове сальдо за контокорентним рахунком називається овердрафтом. На контокорентному рахунку знаходять відображення всі операції банку з клієнтами, тобто видача позичок і проведення платежів за дорученням клієнта, а також надходження виторгу від реалізації продукції та інших і грошових переказів на користь клієнта та на погашення позичок.

Одним з видів депозитів до запитання є залишок коштів на кореспондент­ських рахунках, тобто рахунках, які відкриває один банк іншому для здійснення взаєморозрахунків.

Строкові депозити - це грошові кошти, що зберігаються на депозитних рахунках протягом певного часу. Термін зберігання цих коштів встановлю­ється при відкритті рахунку на підставі договору між банком і клієнтом. Строкові депозити більш привабливі для банку, оскільки кошти залучаються на термін не менше одного місяця і вважаються стабільним джерелом кредитів. З точки зору клієнта зберігати ці кошти на таких рахунках вигідно, оскільки вони приносять стабільний дохід, який залежить від терміну зберігання.

Однією з форм строкових депозитів є сертифікати. Сертифікати бувають депозитні та ощадні. Депозитні сертифікати надаються юридичним особам, а ощадні - фізичним.

Сертифікати можна класифікувати за такими ознаками:

• спосіб випуску (випускаються в разовому порядку і серіями);

• спосіб оформлення (іменні і на пред'явника);

• термін обігу (термінові і до запитання);

• умови сплати відсотків (з регулярною сплатою відсотків, по закінченні визначеного розрахункового періоду і з виплатою відсотків в день погашення сертифіката).

Іншими словами, депозитний сертифікат — це цінний папір, який може використовуватися його власником на грошовому ринку як платіжний засіб та мати обіг і на фондовому ринку.

Сертифікати мають істотну перевагу над строковими вкладами. Завдяки вторинному ринку цінних паперів сертифікат може бути достроково прода­ний власником іншій особі з одержанням деякого прибутку за час зберігання і без зміни при цьому обсягу ресурсів банку, в той час, як дострокове вилучення власником строкового вкладу означає для нього втрату прибутку, а для банку - втрату частини ресурсів.

Комерційні банки можуть залучати вільні кошти юридичних та фізич­них осіб за допомогою банківського векселя. Банківський вексель має депо­зитну природу і цим подібний до сертифіката. Проте на відміну від сертифіката, банківський вексель може бути використаний його власником як платіжний засіб за товари і послуги, причому новий власник векселя може передавати його третій особі шляхом індосаменту (передатного напису). Щоб придбати банківський вексель, покупець має перерахувати гроші на рахунок банку-продавця, після чого останній виписує бланк банківського векселя на ім'я покупця і призначає дату зарахування грошей.

Ощадні вклади населення - це найбільша група депозитів, що використовуються для зберігання невеликих сум грошових коштів фізичних осіб та комерційних організацій. Особливістю цих рахунків є те, що їх власнику видається особливе свідоцтво про наявність вкладу, в якому відображаються псі операції з депозитами (ощадна книжка).

На цей момент основними видами ощадних вкладів населення, характерними для нашої країни, є:

- вклади до запитання (виконують ту саму роль, що й депозити до запитання юридичних осіб);

- строкові вклади (приймаються банками на термін не менше ніж 6 місяців);

- цільові вклади на дітей (відкриваються на термін 10 років до досягнення читаною 16 років).

Власнику ощадного вкладу видається іменне посвідчення про внесок у формі ощадної книжки, в якій показуються усі операції за рахунком.

Цінні папери як вид депозитів. Цінний папір, що передає клієнт у банк після зберігання або для забезпечення кредиту, вважається одним з видів депозитних операцій. Це дає можливість сформувати додаткові фонди і грошових коштів для фінансування інвестиційних проектів.

Інструментами грошового ринку є грошові сурогати - будь-які документи у вигляді грошових знаків, що відрізняються від грошової одиниці України, пущені в обіг не Національним банком України і виготовлені з метою здійснення платежів у господарському обороті. На грошовому ринку обертаються переважно боргові документи.

Казначейські зобов'язання - боргові цінні папери, що емітуються державою в особі уповноважених органів, розміщаються виключно на добровільних засадах серед фізичних та юридичних осіб, засвідчують внесення їх власниками грошових коштів до бюджету та надають право на отримання фінансового доходу або інші майнові права відповідно до умов їх випуску. Казначейство випускає свої векселі для покриття касового розриву при виконанні держбюджету.

Депозитні сертифікати - видані банками та іншими депозитними іншими інститутами цінні папери.

Євродолари - доларові депозити, розміщені за межами США.

Угода про перепродаж: - контракт, в якому одна зі сторін зобов'язується продати цінні папери іншій із обов'язковим викупом в обумовлену дату за наперед обумовленою і зафіксованою в контракті ціною (наприклад, «репо»).

Комерційні папери — короткотерміновий простий вексель, виданий суб'єктом господарювання.

Банківський акцепт - форма короткотермінового банківського фінансування, при якому банк бере на себе відповідальність за своєчасну оплату переказного векселя, якщо у векселедавця будуть труднощі.

Фонди ринку грошей - це продаж інвесторам грошових фондів на короткотривалий період.

Інструменти грошового ринку використовуються на основі ставки дисконтування.

Комерційні папери та банківські акцепти як інструмент грошового ринку. Вексельний обіг був і є невід'ємною частиною ділового життя суспільства. Розвиток вексельного обігу має багатовікову історію. Винахідниками векселів вважаються середньовікові банкіри-міняли, які займались зберіганням і переказом грошей із країни в країну, із міста в місто. У результаті з'явився перевідний вексель. З розвитком і ускладненням ринкових відносин вексель як засіб переказу грошей поступово втратив своє значення і став універсальним інструментом кредиту, платіжним засобом, абстрактним цінним папером.

Вексель виконує дві функції:

- є інструментом кредиту, тому що за його допомогою можна оформити різні кредитні зобов'язання (оплатити куплений товар, повернути отриману позику тощо);

- є інструментом грошових розрахунків, будучи різновидом кредитних грошей.

Незалежно від того, яку функцію виконує вексель (засіб платежу, інструмент кредиту), взаємовідносини учасників вексельного обороту регулюють­ся особливими нормами вексельного права.

Хоча вексель здавна використовувався в міжнародних розрахунках, національні законодавства, що регулюють вексельний обіг у різних країнах, істотно відрізнялись між собою. У результаті цього, було уніфіковано норми вексельного права на Женевській конференції 1930 року, що виробила конвенцію, якою було встановлено Єдиний вексельний закон про перекази і простий вексель.

Країни, що підписали або приєднались до конвенції, взяли на себе зобов'язання ввести в дію на своїх територіях Єдиний вексельний закон.

В Україні обіг векселів теж здійснюється відповідно до Єдиного вексельного закону. На відміну від російського законодавства, українське не передбачає випуску векселів в електронній формі. Векселі також не можуть знерухомлюватись і виступати предметом угод на фондовій біржі та організованих фондових ринках.

Вексель відповідно до Закону «Про цінні папери і фондову біржу» - це боргове зобов'язання, що дає її власнику безумовне право вимагати при настанні терміну платежу від векселедавця простого і акцептанта переказ-ного векселя сплати визначеної векселем суми. Тобто це - зобов'язання, в основу якого покладено лише гроші. Предметом векселя не можуть бути інші зобов'язання, скажімо, розрахунок електроенергією, як у випадку з векселями НДЦ (електричні гроші). Розрахунок яким-небудь майном з векселетримачем може бути здійснено, але це виходить за рамки вексельного права і обумовлюється в окремому порядку господарськими угодами.

Банки виконують з векселями такі операції:

- видачау кредиту за спеціальним позичковим рахунком, забезпеченим векселями;

- інкасування векселів;

- доміціляцію векселя:

- звалювання векселів;

- акцепт векселів;

- облік векселів;

- форфетування.

Спеціальний позиковий рахунок - це рахунок до запитання. Безтерміновість кредиту дає банку право в будь-який момент вимагати від кредитора повного або часткового його погашення чи надання додаткового забезпечення. Цей кредит має постійний характер. Погашення його може здійснюватись як самим позичальником, так і іншою особою, після чого їм повертається із забезпечення векселя сума погашеного боргу. Якщо ж від самого позичальника кошти не надходять, то на погашення кредиту направляються гроші, які надійшли на оплату векселів.

Інкасування векселів банком - це виконання банком доручення векселе­тримача при отриманні платежу за векселем при настанні терміну оплати. Отримання в банку готівкових грошей за векселем - це інкасація векселя.

Банківська черговість, яка полягає в отриманні банком грошей за різними документами (векселями, чеками тощо) від імені та за рахунок своїх клієнтів, називається інкасо.

Доміціляція (з лат. Оотісіііит - місцеперебування) векселя - це призначен­ня платником за векселем якої-небудь третьої особи. Вексель, за яким призначено платника, називається доміцільованим векселем. Доміцільований вексель підлягає оплаті третьою особою (доміціліатом) у місці проживання платника або іншому місці. Як правило, платником за векселем призначається банк. У цьому разі банк у протилежність інкасуванню векселя є неотримувачем платежу, а його платником, тобто він виконує доручення платника за векселем здійснити платіж за цим векселем у встановлений термін.

Як доміціліат банк не несе ніякого ризику, тому що він оплачує вексель, якщо на рахунку боржника за векселем є необхідна сума грошей. У зворотному випадку він відмовить у платежі.

Аваль (франц. ауаі) векселя - це вексельне доручення, що забезпечує платіж за векселем. Таке забезпечення здійснюється третьою особою (авалістом). Авалістами, як правило, виступають банки та кредитні установи. Чим вищий імідж аваліста, тим надійнішим вважається вексель. Аваль здійснюється у вигляді надпису на векселі або алонжі «Вважати за Аваль» і підпис у аваліста. За видачу аваля стягується плата у відсотках від суми векселя. Цей відсоток називається надписним процентом. Підписавши вексель, аваліст відповідає за ним так само, як і той, за кого він підписався.

Акцепт (з лат. ассеріт - прийнятий) векселя - це підтвердження платни­ком згоди на оплату за перекази векселем (тратті). Він висловлюється словами: «Акцептовано», «Прийнято», «Заплачу», що зроблені на лицьовій стороні векселя. Векселі, акцептовані банком (тобто банківський акцепт), широко застосовуються у зовнішньоторговельних операціях. Акцепт банком термінових тратт, що виставляються на нього експортером або імпортером, розглядається як одна із форм кредиту. Це акцептований кредит. Акцептант несе відповідальність за оплату векселя у встановлений термін.

Грошовий ринок передбачає наявність такого товару, як гроші. Цей товар має свою вартість - це витрати на залучення грошей у тимчасове ко­ристування або доходи від передачі їх у борг. Вартість грошей буває номінальна та реальна, що визначається купівельною спроможністю грошо­вої одиниці. Особливу роль у системі ціноутворення має облікова ставка НБУ і його дії на грошовому ринку взагалі.

Для забезпечення організації готівкового грошового обігу Національний банк здійснює:

1) виготовлення та зберігання банкнот і монет;

2) створення резервних фондів банкнот і монет;

3) встановлення номіналів, систем захисту, платіжних ознак та дизайну грошових знаків;

4) встановлення порядку заміни пошкоджених банкнот і монет;

5) встановлення правил випуску в обіг, зберігання, перевезення, вилучення та інкасації готівки;

6) визначення порядку ведення касових операцій для банків та інших фінансово-кредитних установ, підприємств та організацій;

7) визначення вимог стосовно технічного стану та організації охорони приміщень банківських установ.

Розрахунки є системою організації та регулювання платежів за грошо­вими вимогами і зобов'язаннями. Методи платежу діляться на готівково-грошові та безготівкові. В гуртовому обороті домінують безготівкові платежі та розрахунки, а в сфері роздрібного товарного обміну й досі основна маса угод здійснюється готівкою, незважаючи на те, що в останні десятиріччя там же активно впроваджуються різні форми безготівкових розрахунків.

Готівкові розрахунки: готівково-грошові розрахунки гривнями (україн­ською валютою); розрахунки за допомогою кредитних та дебетних карток.

Кредитна картка (англ. Сага¹ о/ сгейіі) - платіжно-розрахунковий доку­мент, що видається банком своїм вкладникам для оплати ними товарів та послуг. Кредитні картки активно використовуються у США та країнах Західної Європи. Це пластикова картка із вказівкою імені власника, присвоєного йому номера чи шифру, містять зразок його підпису та термін дії. Сучасні кредитні картки випускаються із запресованим мікропроцесором і мають великий вміст пам'яті (понад 8000 знаків), тому вони реєструють не тільки всі фінансові операції власника, але й оперативно вносять зміни у стан його рахунку в банку, містять відомості про стан здоров'я тощо. При придбанні товару чи бажанні отримати готівку власник картки пред'являє її комп'ютеру, магазину чи банку, даючи команду про термінову оплату.

Кредитно-карточна технологія обслуговування іноземців - власників кредитних карток - була розроблена Держкомтуризмом СРСР у 60-ті роки XX ст. Сьогодні використовуються кредитні картки іноземних фірм: «Атегі-сап Ехргезз»; «Біпегз СіиЬ іпіегпаііопаі»; «Уіза ігпегпагіопаі»; «ЕигосапіМасїег-Сагсі іпїегпаііопаі»; «Аігріиз»; «ІСВ іпіегпаііопаі». Необхідно зазначити, що за кордоном існує багато різновидів кредитних карток: картки тільки для банкоматів; картки, розраховані на різні соціальні групи населення; картки для оплати певних видів послуг (наприклад, на автозаправних станціях).

Розвиток кредитних карток в Україні веде свій початок з вересня 1996 року, коли Приватбанк випустив першу вітчизняну картку міжнародної системи «Уіза іпіегпагіопаі». На думку спеціалістів, динаміка цього виду послуг перевершила найсміливіші очікування. Обсяг платежів за пластико-вими картками в Україні зростає щомісяця на 20-40 %, що дає змогу розглядати програми банків з розвитку карткового бізнесу як один із найприбутковіших та найперспективніших, незважаючи на дороге технічне забезпечення.

За об'ємом емісії платіжних карт в Україні, без сумніву, лідирує система «Уіза ішегпагіопаі». На сьогодні українськими банками випущено близько 22 тис. карток цієї системи. Порівнювати успіхи кожного банку на цьому полі діяльності складно. Дійсними членами «Уіза іпіегпагіопаі» на сьогодні є 8 банків: «Вабанк», Перший Український міжнародний банк, КБ «Приватбанк», АКБ «Аваль», Промінвестбанк, банк «Україна», Укрексімбанк, Ощадбанк.

На початковому етапі розвитку карткових програм між банками практично не було конкуренції, а пропонований продукт виявився настільки популярним, що банки могли собі дозволити орієнтуватись на найбільш платоспроможних клієнтів та на прикладі Росії встановлювати високі тарифи з обслуговування. Із розширенням клієнтури та загостренням конкуренції тарифи почали плавно знижуватися.

Але, незважаючи на успіхи українських банків у цьому бізнесі, існує безліч проблем, які заважають повноцінному розвитку цього виду діяльності комерційних банків.

Дебетна картка - це платіжно-розрахунковий документ, що видається банками своїм вкладникам для оплати товарів, послуг чи для отримання готівки в банківських автоматах. На відміну від кредитних карток, дебетні картки мають закодовану суму рахунку власника картки. Оплата за дебетними картками проводиться шляхом прямого списання з рахунку платника грошей із суми, закодованої на магнітній стрічці картки. Дебетні картки видаються вкладникам тільки при депонуванні його коштів у банку. Дебетні картки можна використовувати як спосіб доступу до рахунків вкладників.

Організація безготівкового грошового обороту органічно пов'язана із регулюванням готівкового обігу: лімітування залишків у касах зумовлює зберігання основної маси грошей юридичними особами на рахунку у банку.

Однак більш дійовий чинник - стимулювання депозитних операцій через виплату банками процентів за вкладами. Ще одна форма прояву органічного зв'язку безготівкового і готівкового обороту - можливість використання розрахункових документів (зокрема перевідних векселів) як для перерахування коштів за рахунками, так і для безпосереднього здійснення платежу.

Існує велика різноманітність видів і форм безготівкових розрахунків. Головна особливість безготівкового обороту полягає у використанні спеціа­льної організаційної форми здійснення самого акту платежу.

Набір видів і форм безготівкових розрахунків у різних країнах визначається як рівнем господарського розвитку, так і традиціями, платіжними звичаями, які історично склалися, та стереотипами. Так, у США та Канаді серед методів безготівкових розрахунків переважає чековий обіг: на нього припадає більше ніж 90 % усіх господарських угод. Висока частка цієї форми розрахунків у Великобританії, Італії, Франції. У той самий час у багатьох країнах Європи, Скандинавії та Японії чекова форма недостатньо розвинена, і домінують розрахунки за допомогою дебетових та кредитових доручень (авізо).

Оскільки гроші платника знаходяться в банку, він особисто не може здійснити платіж; перерахування (передачу) грошей за його дорученням здійснює банк. Це передбачає створення спеціальної системи безготівкових розрахунків як форми організації руху грошей за рахунками у банку. Вона 'рунтується на загальних принципах організації банківської діяльності, яка передбачає відповідальність банку за збереження грошей на рахунках клієнта та обов'язкове виконання його розпоряджень щодо використання цих грошей.

Для забезпечення використання грошей при відкритті рахунку клієнт здає в банк картки зі зразками підписів осіб, уповноважених розпоряджатися грішми, й відбитка печатки. Банк списує гроші з рахунку на підставі докуме­нтів, оформлених самим клієнтом-платником, — чеків, платіжних доручень, простих векселів або акцептованих ним документів, виставлених одержувачем коштів, - платіжних вимог, тратт (перевідних векселів).

Відповідно до характеру діяльності клієнтів банки відкривають їм різні види рахунків. Юридичним особам, які мають самостійний баланс і діють на підставі комерційного розрахунку, відкриваються розрахункові рахунки бюджетним, громадським та іншим організаціям і установам - погашення грошей та здійснення платежів у межах залишку грошей на момент платежу.

Організаціям, які фінансуються з державного бюджету, можуть відкриватися бюджетні рахунки, платежі з яких здійснюються не в сумі наявних залишків грошей, які на рахунок не надходять, а в межах так званих бюджетних кредитів, розмір яких визначається при формуванні бюджету. Це було зумовлено порядком виконання державного бюджету, який ґрунту­ється на авансуванні бюджетних витрат за рахунок кредиту Національного банку України та мобілізації доходів бюджету на окремих рахунках. Дохідні та видаткові бюджетні рахунки закриваються в кінці періоду виконання бюджету.

Для обліку виданих клієнтам кредитів банки відкривають їм позичкові рахунки. Найнадійнішим (кредитоспроможним) клієнтам відкриваються єдині (контокорентні) рахунки для зберігання грошей клієнта та обліку виданих йому позик. Крім того, банки відкривають рахунки для цільового витрачання коштів - акредитиви, особливі рахунки, рахунки фінансування капітальних вкладень тощо.

Перерахування грошей за рахунками ґрунтується на двох основних прин­ципах:

1) платежі здійснюються тільки за згодою платника, про що він надсилає у банк оформлені або акцептовані ним розрахункові документи; відхід від цього правила допускається у випадках стягнення коштів за рішенням суду чи арбітражу;

2) платежі здійснюються в календарній послідовності надходження роз­рахункових документів та настання терміну платежу.

Виходячи зі специфіки проведення безготівкових розрахунків, виділяються три рівні їх організації.

Міждержавні розрахунки. Як окрема організаційна форма вони існують в умовах грошової системи закритого типу. З метою організації розрахунків юридичних і фізичних осіб з іноземними партнерами держава укладає угоди з іншими країнами про порядок здійснення взаємних розрахункових відносин. Вони можуть проводитися шляхом використання вільно конвертованої валюти (у цьому разі організація міждержавних розрахунків зводиться до регулювання порядку одержання вказаної валюти юридичними і фізичними особами) або проведення заліку взаємних вимог та зобов'язань - клірингу. У грошовій системі відкритого типу організація міждержавних розрахунків збігається з державним регулюванням валютних відносин.

Розрахунки юридичних та фізичних осіб. За своєю суттю вони поділяються на грошові (здійснюються шляхом перерахувань за рахунками в банках) і безгрошові (шляхом заліку взаємних вимог). У сучасних умовах - найпоширеніші грошові безготівкові розрахунки. Заліки взаємних вимог практикуються банками для погашення взаємних неоплачених зобов'язань клієнтів, а також використовуються у сферах, де постійно виникають зустрічні платіжні вимоги сторін.

За характером об'єктів розрахункових відносин виділяються розрахунки за товарними і нетоварними операціями. Вимоги до їх організації є неодна­кові. Якщо при нетоварних операціях головним є забезпечення своєчасності та повноти платежу, то організація розрахунків за товарними операціями включає також підтвердження факту відвантаження та виконання зобов'язань, які передбачені договором сторін.

За способом оплати товарів та послуг виділяються такі розрахунки:

• оплата за фактичним відвантаженням здійснюється з ініціативи постачаль­ника чи платника одразу ж після відвантаження товарів і надання послуг;

• попередня оплата проводиться (згідно з угодою) до відвантаження, як правило, за ініціативою платника;

• планові платежі здійснюються, виходячи з передбаченого угодою плану регулярних поставок.

Конкретний спосіб платежу визначається угодою сторін.

Залежно від кількості учасників розрахунки можуть бути прямими чи транзитними. У прямих розрахунках відвантажувач та одержувач товару одночасно виступають як одержувач коштів і платник. У транзитних розра­хунках, крім відвантажувача та одержувача товару, бере участь посередник -постачальник. Його участь у розрахунках ускладнює загальну схему проведен­ня розрахунків.

У процесі безготівкових перерахувань клієнти банків України використо­вують п'ять основних форм розрахунків, які відрізняються за формою розра­хункових документів та порядком документообороту:

1) розрахунки платіжними вимогами;

2) розрахунки платіжними дорученнями;

3) розрахунки чеками;

4) акредитивна форма розрахунків;

5) розрахунки вимогами - дорученнями.

Розрахунки платіжними вимогами передбачають здійснення платежу за місцезнаходженням рахунку платника на основі розрахункового документа, оформленого постачальником. Вони ґрунтуються на операції «інкасо» - дорученні банку одержати від імені постачальника належну йому суму коштів. Комплект оформлених у відповідний спосіб вимог банк постачальника пересилає банку платника, який контролює процес їх оплати. Платіж здійснюється за згодою (акцепту) платника. При подальшому акцепті гроші списуються з рахунку платника лише після закінчення періоду, встановленого для відмови від акцепту (негативний акцепт), чи одержання письмової згоди на оплату (позитивний). При наступному акцепті оплата вимог проводиться протягом операційного дня в міру їх надходження в банк, але за платником залишається право протягом трьох робочих днів відмовитися від оплати товару. У разі відмови гроші поновлюються на рахунок платника.

Платіжні вимоги - найпоширеніша форма розрахунків за фактичною поставкою. Вона захищає інтереси постачальника як одержувача коштів, але не гарантує своєчасності платежу і призводить до значного розриву процесу відвантаження товару і зарахування коштів на рахунок постачальника.

При розрахунках платіжними дорученнями платіж проводиться за місце­знаходженням рахунку платника на основі оформлення ним розрахункових документів

Платіжне доручення є дорученням господарського суб'єкта про перера­хування визначеної суми зі свого рахунку на рахунок іншого господарського суб'єкта. Доручення дійсне протягом 10-ти днів, починаючи з дня виписки (день виписки не включається). Платіжне доручення за домовленістю сторін можуть бути термінові, дострокові та відтерміновані. Термінові платежі здійснюються у таких варіантах: авансовий платіж, тобто платіж до відванта­ження товару; платіж після відвантаження товару, тобто шляхом прямого акцепту товару; часткові платежі при великих угодах.

Банк списує гроші з рахунку на основі оформленого платником доручен­ня і перераховує їх у банк постачальника для зарахування на рахунок одер­жувача коштів. Платіжні доручення використовуються в нетоварних операціях, де оплата здійснюється з ініціативи платника, а також у місцевих розрахунках за товарними операціями. Ця форма розрахунків практично забезпечує акцепт товару, а не розрахункового документа, однак не гарантує своєчасності та повного платежу. Тому у відносинах, де необхідно гарантувати платіж, вводиться процедура «акцептування» платіжного доручення, що передбачає зарахування суми, на яку оформлений розрахунковий документ, на окремий рахунок. Вона може бути направлена тільки на оплату акцептованого доручення.

Аналогічно гарантується платіж при розрахунках чеками з чекових книжок. При видачі чекової книжки платнику відповідна сума коштів депонується на окремому рахунку, який відкривається клієнту в банку платника. Вона дорівнює граничній сумі (ліміту), на яку можуть бути виписані чеки. Чек, виписаний на суму, що перевищує ліміт, є недійсним. За чекової форми розрахунків платіж здійснюється за місцезнаходженням рахунку одержувача коштів на основі розрахункового документа, оформленого платником. Виписаний для оплати товарів чи послуг чек передається одер­жувачу коштів, який здає його у свій банк. Останній зараховує суму чека на його рахунок, про що банк інформує платника. Одержавши повідомлення, банк платника списує гроші з рахунку, на якому була депонована сума при видачі чекової книжки.

Чеки - одна з найбільш вигідних постачальнику форм розрахунків, оскіль­ки вони забезпечують одержання виторгу негайно після відвантаження товарів. Однак чеки вимагають попереднього вилучення коштів платників. Цей недолік усувається у випадку видачі чекової книжки без попереднього депонування грошей під гарантію банку.

Така сама пільга надається банком платоспроможному клієнту при розрахунках акредитивами. Ця форма розрахунків використовується з метою гарантування платежу в умовах разових товарних поставок. Вона передбачає проведення платежу за місцезнаходженням рахунку постачальника на основі оформлених ним розрахункових документів у межах коштів, депонованих у банку платника. Депонування проводиться за заявою платника на окремому рахунку, про що повідомляються банк постачальника та сам постачальник. Одержавши повідомлення про відкриття акредитиву, постачальник відванта­жує товар і для одержання грошей подає у свій банк «реєстр рахунків», оформлений на бланку платіжної вимоги. Банк зараховує відповідну суму на рахунок постачальника і повідомляє про це банк платника, який списує суму платежу з окремого рахунку. Хоча акредитивна форма і гарантує платіж, крім попереднього вилучення коштів платника, вона викликає затримку відвантаження товарів постачальником.

В умовах розвитку ринкових відносин в Україні почали впроваджуватися платіжні вимоги-доручення - форма розрахунків, аналогічна перевідним векселям.

Платіжні вимоги-доручення - розрахункові документи, що містять ви­могу продавця до покупця оплатити згідно з направленими йому (поза банком) розрахунковими документами та документами на відвантаження вартість поставленого за договором товару (виконаних робіт, наданих послуг). Платіжна вимога доручення є вимогою продавця до покупця і дорученням покупця своєму банку провести оплату на основі розрахункових та відвантажувальних документів доставленої продукції [14].