6.4. Валютне регулювання. Валютна політика нбу

Сьогодні валютне регулювання є невід’ємною складовою валютної системи, яка реалізується як у межах окремої держави, так і поза нею.

Валютне регулювання – це діяльність держави (або МВФ) та уповноважених ними органів щодо регламентації валютних відносин економічних суб’єктів та їх діяльності на валютному ринку.

Виокремлюють два рівні валютного регулювання: міжнародний і національний. Перший рівень забезпечує МВФ. Другий – це національний рівень, який забезпечує регулювання валютних відносин у межах конкретної держави і виливається в поточне, повсякденне регулювання валютного ринку. Цей рівень тісно пов'язаний з першим.

Валютне регулювання, що розробляється і здійснюється на національному рівні, визначається певними нормативними актами. Як правило, такі законодавчі акти визначають суб’єктів валютних відносин, порядок і особливості здійснення валютних операцій, механізм визначення валютного курсу національної грошової одиниці до інших валют, порядок утворення й механізм використання валютних резервів країни, особливості й загальну організацію валютного контролю в межах держави.

В Україні основні засади організації валютного регулювання вперше було викладено в Законі України «Про зовнішньоекономічну діяльність» (1991 р.), який заклав перші правові основи організації управління валютною сферою. У подальшому нормативна база поповнилася декретами Кабінету Міністрів «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» та «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» (1993 р.), Законом України «Про Національний банк України» і деякими іншими нормативними актами.

Об’єктом регулювання в кожній країні виступає валюта, її рух і самі валютні відносини.

Суб’єктами регулювання виступають інституційні державні органи, які на це уповноважені відповідно до чинного законодавства країни. Як правило, це центральний банк, комерційні банки, Міністерство фінансів та інші спеціальні установи (Державна податкова адміністрація, Державна митна служба), яким держава надає ту чи іншу частку функцій для здійснення валютного регулювання.

Валютне регулювання спирається на певну низку конкретних дій, які виконують відповідні органи. Ці дії регламентуються законодавством країни і виявляються у формі певних напрямків або елементів валютного регулювання. Вони пов’язані між собою і в сукупності утворюють механізм державного регулювання валютних відносин.

До найбільш дійових методів (елементів) валютного регулювання слід зарахувати:

• маневрування обліковою ставкою центрального банку (це не тільки дає змогу регулювати грошову масу, але й сприяє ввозу або вивозу за кордон іноземної валюти);

• диверсифікація валютних резервів країни (це дає змогу зменшити збитки, які можуть виникнути у разі знецінення тієї чи іншої валюти);

• купівля або продаж золота з метою зміни кон’юнктури ринку шляхетних металів;

• валютна інтервенція, яка веде до зміни курсової вартості національної валюти стосовно іноземної і викликає відповідні зміни в платіжному балансі країни;

• девальвація, яка полягає в офіційному зниженні оголошеного курсу національної валюти країни (це веде до збільшення експорту і зменшення імпорту, але в сучасних умовах до цього заходу вдаються не дуже часто);

• ревальвація, яка протилежна девальвації і полягає у підвищенні курсу національної валюти (вона стимулює приплив іноземної валюти);

• посилення або послаблення валютних обмежень (вони можуть стосуватися зміни правил вивозу валюти громадянами, обміну юридичними і фізичними особами національної валюти на іноземну, зміни правил вивозу валютної виручки нерезидентами країни і т.ін).

Валютне регулювання як система дій з боку держави щодо регулювання валютних відносин знаходить своє відображення у валютній політиці. Її розробкою і впровадженням у життя займається центральний банк країни. Валютна політика виступає складовою частиною грошово-кредитної політики.

Валютна політика являє собою сукупність організаційно-правових та економічних заходів у сфері міжнародних відносин, спрямованих на досягнення визначених державою цілей.

Валютна політика Національного банку України включає такі найважливіші складові:

• заходи, націлені на обмінні курси з метою захисту валютних резервів НБУ;

• дії, спрямовані на стабілізацію і розвиток валютного ринку;

• заходи щодо захисту національної валюти і забезпечення її внутрішньої та зовнішньої стабільності й конвертованості;

• комплекс дій щодо створення сприятливих умов для припливу іноземної валюти в нашу державу;

• накопичення золотовалютних резервів для забезпечення платоспроможності нашої держави.

Валютна політика відображає не тільки загальні, тобто стратегічні завдання, що стоять перед державою, а й ті обставини, що складаються в економіці на кожному етапові її розвитку.

На початку становлення нашої незалежної держави в умовах емісійної монетарної політики, яка проводилася НБУ до 1994 р. і знаходила свій вияв в емісійному покритті бюджетного дефіциту, суттєво зросла інфляція, а через неї посилювався і попит на іноземну валюту, перш за все на долари. Це призвело до великого знецінення карбованця. Так, у 1992 р. інфляція за рік становила 2100 % (ціни зросли у 21 раз), а курс карбованця стосовно долара США впав у 1062,8 рази, тобто зовнішнє падіння карбованця порівняно з внутрішнім було вищим у 50,6 рази (1062,8:21).

За цих обставин НБУ вдався до адміністративно-командних заходів щодо руху валюти і її регулювання. Ці заходи зводилися до наступного:

• обов’язковий продаж господарюючими суб’єктами 50 % валюти, вирученої від експорту;

• лімітування вивозу іноземної валюти за кордон;

• жорсткий контроль за здійсненням будь-яких валютних трансакцій і встановлення обов’язкових відрахувань від валютних надходжень;

• обмеження закордонних інвестицій, які здійснювали резиденти України.

Другий етап (починається з 1994 р. і продовжується до введення національної валюти у 1996 р.) характеризується тим, що валютна політика стає більш ліберальною, а валютний ринок помітно розширюється. Вже в кінці 1994 р. валютний курс почали визначати на основі купівлі-продажу валюти на Українській міжбанківській валютній біржі (УМВБ). У 1995 р. НБУ дозволив здійснювати обов’язків продаж валютних надходжень не тільки на УМВБ, а й через уповноважені банки та на міжбанківському валютному ринку. Це було курсом на пристосування вітчизняного валютного ринку до тих традицій, які склалися на валютному ринку розвинених країн (як відомо, там 85 %-95 % валюти купується і продається саме на міжбанківському ринку, а роль валютних бірж невелика). У другій половині 1995 р. було заборонено використання іноземної валюти як засобу платежу на території України.

З уведенням гривні починається третій етап у формуванні й реалізації валютної політики НБУ. Його загальна особливість полягає в подальшому зменшенні валютних обмежень. Поступово відбувається уніфікація вітчизняного валютного законодавства зі світовим. У травні 1997 р. наша країна приєдналась до вісьмої статті Статусу Міжнародного валютного фонду, що означає визнання нашої валюти як конвертованої за поточними операціями. Усе більше комерційних банків України отримують від НБУ ліцензії на операції з валютою (у 2004 р. таких банків було 158 зі 182 зареєстрованих).

Таким чином, можна констатувати, що поступово, з подоланням кризових явищ у економіці валютна політика стає більш виваженою, ринковою і, головне, ефективною.