9.5. Страхові компанії та ломбарди

Страхові компанії - це фінансові посередники, що спеціалізуються на наданні страхових послуг, їх діяльність полягає у формуванні на підставі договорів з юридичними і фізичними особами (через продаж страхових полісів) спеціальних грошових фондів, з яких здійснюються виплати страхувальникам грошових коштів в обумовлених розмірах у разі настання певних подій (страхових випадків).

Попит на страхові послуги зумовлюється тим, що в економічних суб'єктів (юридичних та фізичних осіб) постійно існує загроза настання якихось несприятливих, а то й катастрофічних подій, що призводять до значних фінансових втрат (смерть, хвороба чи звільнення з роботи члена сім'ї, праця якого була основним джерелом доходу; загибель майна від пожару; аварія автомобіля тощо). Покрити ці втрати з поточних доходів практично неможливо, накопичувати для цього кошти через депозитні рахунки теж дуже складно. Страхування є найбільш вигідним відшкодуванням таких втрат, оскільки сума його може бути більшою страхових внесків.

Вважається, що первинні форми страхування зустрічалися вже приблизно 3 тис. років до нашої ери. Так у шумерів торгівцям видавали грошову позику для створення “спільної каси”, щоб захистити їхні інтереси на випадок втрати вантажу під час перевезення.

У законах вавилонського царя Хамурапі (2тис. р. до н. е.) передбачалося укладання угоди між учасниками торгового каравану про те, щоб разом відшкодувати збитки, яких зазнав хтось з них у дорозі від нападу розбійників, пограбування та інше.

У Стародавньому Римі було поширене взаємне страхування ритуальних витрат, бо надавали великого значення культу похорону. Улаштування похорони процесій і спорудження пам'ятників вимагало значних витрат.

У середньовіччі страхування поступово поширюється й на інші ризики. Воно здійснювалось через гільдії (братства) та цехи. Згодом вони почали спеціалізуватися за окремими професіями. Серед них з'явилися й захисні гільдії, що мали завдання охорону особи й майна своїх членів від різних зазіхань. Принцип взаємодопомоги закріплювався у статуті гільдії. Поступово тут формувався перелік страхових подій та уточнювався розмір внесків і виплат.

Зростання попиту на страховий захист зумовило перехід до продажу страхових полісів з подальшим відшкодуванням збитків. Перший морський поліс був виданий страховому судновласникові в 1347 році. Згодом з'явився Венеціанський кодекс морського страхування. Далі ініціатива в морському страховому законодавстві переходить до Англії. У 1779 році члени асоціації “Лондонський Ллойд” прийняли формуляр договору морського страхування - так званий підписний формуляр Ллойда, окремі положення якого досі застосовуються в міжнародній практиці.

У ХVІІ столітті страхуванням охоплюється і діяльність сільських господарств: страхування посівів від знищення або пошкодження градом.

Особливо активно страхування починає впроваджуватися в період розвитку капіталістичної економіки. Поряд з морським поширюється вогневе страхування, від нещасних випадків, а також страхування життя.

У ХІХ столітті з'являються страхові картелі й концерни. Одночасно з майновим розвивалося й особисте страхування.

Найбільш інтенсивного розвитку страхування зазнало в ХХ столітті.

Страхування в Україні здійснювалось згідно з економічними та соціальними умовами, що існували до набуття незалежності.

Найдавнішим способом страхового захисту в Україні було взаємне страхування. Цим видом страхування користувались чумаки, які подорожували валками та здійснювали свої мандрівки для продажу на ярмарках одних товарів і купівлі інших. У випадку, якщо в дорозі гинув віл, то, за звичаями чумацької торгівлі, на гроші валки купувався інший.

Перші національні страхові товариства з'явились на заході України. У 1891 році у Львові було створено товариство взаємного страхування “Дністер”. Страхуванню підлягало переважно майно селян від вогню та сільськогосподарських культур від граду.

На сучасному етапі діяльність страхових компаній в нашій країні регламентує Закон України «Про страхування». Згідно цього закону учасників у страховій компанії повинно бути не менше трьох, мінімальний розмір статутного фонду складає 1 млн.євро. для всіх страховиків, що займаються будь-яким видом страхування, крім страхування життя. Останній вид страхування передбачає для страховика створення статутного фонду в сумі не менше 1,5 млн. євро.

Більша частина договорів страхування укладається на основі вільного волевиявлення сторін: страхувальник не зобов'язаний укладати договір страхування, а страховик має право відмовитися від прийняття ризиків страхувальника. Проте в окремих випадках, коли компенсація збитку та участь у цьому страховика мають суспільний інтерес і необхідність, ступінь свободи сторін договору страхування суттєво обмежується. Відповідно до цієї ознаки страхування поділяють на обов'язкове й добровільне.

В обов'язковому страхуванні відносини виникають згідно із законом, а страхування здійснюється на підставі відповідних законодавчих актів, якими передбачено перелік об'єктів, що підлягають страхуванню, максимальні страхові тарифи, рівень страхового забезпечення та інші суттєві моменти. Згідно із Законом України “Про страхування” форми типового договору і порядок проведення обов'язкового страхування визначаються Кабінетом Міністрів України. Отже, при укладення договору обов'язкового страхування ні у страховика, ні у страхувальника практично не лишається “свободи маневру”, адже всі суттєві моменти будь-якого виду обов'язкового страхування, навіть сама форма договору, заздалегідь визначені законодавчими актами.

За часів державної монополії, коли потреби страхувальників задовольняв єдиний страховик - Держстрах, проведення обов'язкового страхування не супроводжувалося укладанням договорів. Нині оформлення договорів страхування є обов'язковим у будь-якому випадку.

Добровільне страхування передбачає реалізацію бажання потенційного страхувальника взяти участь у процесі страхування.

На відміну від обов'язкового страхування, добровільне виникає тільки на основі добровільно укладеного договору між страхувальником і страховиком, тобто всі істотні моменти договору страхування визначаються виключно за згодою сторін.

Міжнародне право і право більшості держав світу пов'язують впровадження окремих видів обов'язкового страхування з необхідністю захисту інтересів третіх осіб у разі, коли їм завдано шкоди. Тому обов'язкова форма страхування найбільш поширена у страхуванні відповідальності, а конкретніше - у страхуванні відповідальності власників джерел підвищеної небезпеки. А особисте і майнове страхування провадяться, як правило, у добровільній формі.

Ефективність державного регулювання у сфері страхування багато в чому залежить від створення оптимальної системи страхового захисту на базі раціонального використання можливостей і переваг як обов'язкового, так і добровільного страхування.

Страхові компанії, як показує досвід їх функціонування у високо розвинутих країнах, накопичують великі ресурси. Ця перспектива реальна в майбутньому і в Україні, що ставить на порядок денний надзвичайно важливу проблему стосовно вибору оптимальних напрямів розміщення активів цих компаній. У нашому законодавстві ці напрями окреслені досить жорстко. Це можуть бути депозитні банківські вклади, цінні папери, що передбачають отримання доходу, нерухомість, права вимог до перестрахувальників, залишки готівки, розмір яких регламентується НБУ, гроші на розрахунковому рахунку, довгострокові інвестиційні проекти, призначені для кредитування житлового будівництва за рахунок резервів, сформованих на базі угод про страхування життя.

Процес розвитку страхової справи в Україні поступово набирає сили. На початок 2008 р. в Україні налічувалось близько 290 страхових компаній. Проте потужність страхових компаній ще далека від тих вимог, які ставить ринкова економіка.

Певною ланкою в системі небанківських кредитних установ є ломбарди. Перші ломбарди виникли у Франції в XV ст. Оскільки їх заснували лихварі – вихідці з італійської провінції Ломбардія, то й ці установи отримали таку назву. Згодом ломбарди досить швидко поширюються по інших країнах.

Ломбарди - фінансові посередники, що спеціалізуються на видачі позичок населенню під заставу майна. Найчастіше предметами застави виступають ювелірні вироби, побутова техніка. А кредит, що отримує позичальник, видається на короткий термін. Найчастіше на 1 – 3 місяці.

Віддані в заставу речі, як правило, на 25-50 % за вартістю перевищують суму виданого кредиту. У разі неповернення кредиту ломбард має право реалізувати заставлені речі і покрити з виручки як втрати від непогашеного кредиту, так і отримати свій прибуток. До закінчення строку погашення кредиту власність на заставлені речі залишається за позичальником.