12. Концепція управління ризиками.

Незалежно від причин виникнення економічного ризику природним є бажання кожного суб’єкта зменшити можливі втрати, пов’язані з реалізацією цього ризику. Це бажання здійснюється через відповідні (управлінські) рішення, в результаті реалізації яких і відбувається управління ризиком, назване в контексті бізнесу ризик-менеджментом.

Управління ризиком (ризик-менеджмент) – процес прийняття і виконання управлінських рішень, які мінімізують несприятливий вплив на організацію або облік збитків, спричинених випадковими подіями.

Управління ризиком може здійснюватися на різних рівнях:

- на державному рівні (наприклад, система цивільної оброни);

- на рівні фірми або іншого суб’єкта господарювання (зокрема, програма заходів, спрямованих на забезпечення стійкості її заходів);

- на індивідуальному рівні (передусім особове страхування й страхування особистого майна).

Шляхи мінімізації несприятливого впливу ризиків та їх фінансових наслідків:

- ухилення від ризику – набір дій, що сприяють зменшенню несприятливих наслідків певного органу державного управління, фірми або фізичної особи. Ця процедура припускає, що ризики залишаються на власній відповідальності носія. Тому її іноді називають взяттям ризиків на себе;

- передача ризику – сукупність заходів, які дають можливість перекласти відповідальність за зниження можливості виникнення несприятливих подій та за відшкодування та за відшкодування пов’язаних із ними втрат на інший суб’єкт.

Інша класифікація процедур управління ризиком базується на врахуванні співвідношення між моментом здійснення певних заходів та моментом виникнення несприятливої події. З цієї позиції всі методи управління умовно поділяються на дві великі групи:

1) методи управління ризиком до виникнення події, які плануються і здійснюються завчасно і спрямовані на зниження ймовірності настання збитку, зменшення розміру можливого збитку та модифікацію структурних характеристик ризику. До цієї групи методів управління ризиком належать методи трансформації ризиків.

2) методи управління ризиком після події, які здійснюються після настання збиту та спрямовані на ліквідацію наслідків несприятливої події та відшкодування збитку.

Методи трансформації ризиків – група методів, яка передбачає вплив на умови виникнення несприятливих наслідків та можливий розмір збитку. Ці методи також називають технічними методами управління ризиком.

Методи фінансування ризику – група методів, націлених на покриття збитку, який вже відбувся. Ці методи передбачають створення спеціальних резервних фондів та забезпечення інших джерел фінансування збитків. Методи також називаються економічними або фінансовими методами управління ризиком.

Метод створення резервів передбачає, що поточні збитки покриваються за рахунок коштів внутрішніх резервів фондів, спеціально створених для таких цілей. Характеристика ризиків, для яких може бути застосовано цей метод, - пов’язані з кількісною оцінкою ризику, що були описані для методу фінансування з поточного доходу.

Основна відмінність методу фінансування ризику або покриття збитку з резервів від методу створення резервів полягає в більшому розмірі збитків, що і потребує створення названих резервних фондів. Проте встановлення розміру є ключовою проблемою: дуже малі резерви не дозволять захиститися від ризиків, дуже великі – невиправдано відволікатимуть значні фінансові активи від основної сфери діяльності фірми.

Метод кредитування використовується, коли фірма може розраховувати на отримання позики (кредиту) на покриття збитку.

13. ПОРЯДОК РОЗРАХУНКУ ТАРИФІВ З РИЗИКОВИХ ВИДІВ СТРАХУВАННЯ.

Актуарні розрахунки – це система математичних і статис­тичних закономірностей, яка регламентує взаємовідносини між страховиком та страхувальником. Під час актуарних розрахунків визначають витрати, необхідні на страхування певного об'єкта, собівартість і вартість послуги, яку надає страховик страхуваль­никові. За допомогою актуарних розрахунків визначають частку участі кожного страхувальника у створенні страхового фонду, тобто визначають розміри тарифних ставок.

Згідно ст. 10 Закону «Про страхування», актуарними розрахунками можуть займатися особи (актуарії), які мають відповідну кваліфікацію згідно з вимогами, встановленими Уповноваженим органом, яка підтверджується відповідним свідоцтвом.

Тарифну ставку, що становить основу страхового внеску, назива­ють брутто-ставкою. Вона складається з нетто-ставки і навантажен­ня.

Структура страхового тарифу

Нетто-ставка виражає ціну страхового ризику і є основною частиною страхового тарифу. Вона призначена для виплати страхового відшкодування і страхових сум та формування страхових резервів. Нетто ставка складається з двох частин – основної частини та ризикової надбавки, яка враховує фактори, які викликають розход­ження в ймовірності збитку.

Навантаження призначене для відшкодування витрат страховика, пов'язаних з проведенням страхування, а також для забезпечення одержання страховиком прибутку. Навантаження становить меншу частину брутто-ставки (залежно від форми і виду страху­вання становить від 6 до 40%). Головний елемент навантаження – витрати на ведення справи.

При укладанні договору андеррайтер (фахівець з оцінки ризику), встановлює страховий тариф для конкретного договору страхування. З цією метою він використовує базовий тариф та поправочні коефіцієн­ти до нього, які враховують не тільки рівень ризику, але й умови дого­вору страхування. Процедуру встановлення тарифу для конкретного договору страховики називають «котируванням ризику».