5. Метод права соціального забезпечення

Важливе значення для характеристики будь-якої галузі права крім предмета правового регулювання має і метод, тобто специфічний спосіб впливу держави (законодавця) на відповідні суспільні відносини. Зазвичай такий вплив здійснюється за допомогою правових норм та інших юридичних засобів.

У теорії права виділяють 2 основні методи правового регулювання: диспозитивний та імперативний.

Диспозитивний (децентралізований) метод передбачає взаємну координацію цілей та інтересів учасників суспільних відносин. Він притаманний для галузей права, що належать до сфери приватного права.

Імперативний (централізований) метод регулювання суспільних відносин базується на субординації учасників цих відносин. Завдяки йому регулюються відносини, у яких пріоритетними визнано загальносоціальні інтереси. У державно-організованому суспільстві загальносоціальні інтереси виражає передусім держава, яка здійснює централізоване управління соціальними процесами. Вона наділяє учасників цих відносин владними повноваженнями, які вони використовують в інтересах усього суспільства.

Оскільки методів правового регулювання існує лише 2, а галузей права набагато більше, кожна з яких формується на базі певної групи достатньо самостійних суспільних відносин, за цих умов не менш важливим для ефективності правового регулювання є спосіб впливу на суспільні відносини, який застосовує законодавець.

Розрізняють 3 основні способи поведінки учасників суспільних відносин: чинити тільки так (припис)', так не чинити (заборона)', чинити так, як вважають за потрібне (дозвіл)*. Кожен із цих способів поведінки знаходить своє відображення у нормі права, яка визначає вчинки учасників суспільних відносин. Залежно від набору комбінацій зазначених способів та від того, які з них переважають у правових нормах, визначається метод правового регулювання. Наприклад, для імперативного методу притаманним є переважання приписів, а для диспозитивного - дозволів. Спосіб заборон може виявлятися і в першому, і в другому випадках і тим самим впливати на специфіку методу окремої галузі права.

Для характеристики методу кожної конкретної галузі застосовують додаткові юридичні ознаки, завдяки яким виявляється специфіка тих суспільних відносин, які формують її предмет. Такими ознаками є: характер юридичних фактів, що є підставами для виникнення правових відносин; правове становище суб'єктів правовідносин; характер встановлення прав та обов'язків; характер юридичних засобів впливу для забезпечення виконання зобов'язань (санкції).

Характер юридичних фактів, що є підставами для виникнення правових відносин. Найбільш суттєво ця ознака методу виявляється щодо соціально-забезпечувальних правовідносин, які є ядром предмета. В основі цих правовідносин знаходяться соціальні права людини. Вони хоч і не породжують безпосередні правовідносини, але власне факт юридичного проголошення цих прав презюмує появу в перспективі правовідносин щодо кожного з них. Тобто держава, встановлюючи в імперативному порядку приписи - гарантувати, надати, виплатити, забезпечити тощо - визначає спосіб реалізації громадянами своїх прав на соціальне забезпечення.

Ще однією обставиною, яка впливає досить суттєво на характер методу права соціального забезпечення, є те, що реалізація права на соціальний захист можлива тільки з настанням обставин, незалежних, як правило, від волі людини (подій), так званих соціальних ризиків - смерті, каліцтва, хвороби, втрати роботи та інших. Але ці соціальні ризики не породжують фактичні правовідносини. Вони лише є підставою для звернення заінтересованої особи до уповноважених органів про призначення їй відповідного виду соціального забезпечення. Без такого звернення особі матеріальне забезпечення надаватися не буде. І, нарешті, завершальною ланкою у цій низці обставин, яка стане підставою для виникнення відносин соціального забезпечення, є рішення компетентного державного органу про призначення того виду соціального забезпечення, на який претендує особа.

Схематично виникнення соціально-забезпечувальних відносин виглядає таким чином.

Правове становище суб'єктів правовідносин. З'ясування цієї додаткової ознаки є важливим, оскільки диспозитивні чи імперативні відносини самі по собі не є однорідними, і специфіка рівноправності чи підпорядкованості (субординації) може по-різному виявлятися щодо певної групи суспільних відносин. Підпорядкованість (субординація) учасників адміністративно-правових, кримінально-правових, фінансових, земельних правовідносин не є однаковою. Аналогічно, правове становище учасників соціально-забезпечувальних правовідносин має свою специфіку, яка істотно впливає на характер імперативного методу права соціального забезпечення.

Якщо в управлінських (адміністративних) правовідносинах субординація суб'єктів майже завжди одностороння, і держава та її органи мають владні повноваження щодо інших учасників правовідносин, то у соціально-забезпечувальних правовідносинах субординація суб'єктів виглядає дещо інакше. Тут держава і її органи є зобов'язаними суб'єктами щодо інших основних учасників цих відносин, які наділені правом вимагати відповідної поведінки від них. Така субординація спостерігається вже на етапі так званих абсолютних правовідносин, коли держава, проголосивши відповідні соціальні права, бере на себе зобов'язання забезпечити їх реалізацію потенційними суб'єктами при настанні соціального ризику.

Фактичні соціально-забезпечувальні правовідносини відзначені субординацією, аналогічною в абсолютних правових відносинах. Уповноважені державні органи є зобов'язаними суб'єктами, і їх діяльність урегульована на основі категоричних приписів. Вони не вправі на власний розсуд вирішувати, призначати (виплачувати) чи не призначати (не виплачувати) певний вид соціального забезпечення.

Отже, у соціально-забезпечувальних правовідносинах правове становище суб'єктів відрізняється від класичного адміністративного варіанту субординації (підпорядкування). Залежним, зобов'язаним суб'єктом є держава та її органи, що уповноважені здійснювати забезпечення соціальних прав громадян. Такий варіант субординації є результатом проголошення державою соціальних прав та здійснення нею соціальних функцій.

Характер встановлення прав та обов'язків. Імперативний метод правового регулювання, як вже зазначалося, має й іншу назву - централізований. Тому зрозуміло, що за такої назви може йтися лише про централізоване встановлення прав і обов'язків суб'єктів. Незважаючи на це, специфіка предмета цієї галузі позначилася і на юридичній природі правил, які регулюють соціально-забезпечувальні відносини. Зрозуміло, що умови, порядок, види соціального забезпечення визначаються законами і не можуть бути змінені на договірному рівні. Однак у соціальне організованому суспільстві реалізація соціальних прав неможлива без залучення до участі у формуванні правових інститутів усіх соціальних партнерів - держави, роботодавців та профспілок. Тому Генеральна, галузеві та регіональні угоди, що укладаються за взаємної згоди усіх соціальних партнерів, містять спеціальні договірні норми, що спрямовані на покращення регламентації прав і обов'язків суб'єктів соціально-забезпечувальних правовідносин.

Договірне регулювання можливе і на рівні колективного договору. Роботодавці та профспілки, що представляють інтереси найманих працівників, зокрема, вправі передбачити у колективному договорі підвищені розміри допомог сім'ям з дітьми, допомог одиноким матерям тощо.

Фактично в сфері договірного регулювання знаходяться відносини, що визначають умови матеріального забезпечення поза державною системою соціального забезпечення.

Отже, встановлення прав і обов'язків учасників соціально-забезпечувальних правовідносин відбувається переважно на централізованому рівні, хоча допускається застосування і договірних норм, які формуються як результат соціально-партнерських відносин.

Характер юридичних засобів впливу для забезпечення виконання зобов'язань. Чимало галузей права не мають своїх власних санкцій, а тому за необхідності захисту порушених прав суб'єктів правовідносин використовують засоби впливу (санкції), що містяться в інших галузях права. Право соціального забезпечення якраз і належить до таких галузей. Основними способами впливу на порушників соціально-забезпечувальних правовідносин вважаються санкції адміністративної та майнової відповідальності. При цьому заходи юридичної відповідальності в основному застосовуються лише щодо громадян, які є носіями суб'єктивних прав, або щодо їх страхувальників (роботодавців). Відповідальність державних страхових фондів і державних органів, що надають соціальне забезпечення громадянам, не передбачена. Тому для забезпечення виконання ними своїх обов'язків перед застрахованими особами використовуються традиційні методи оскарження дій державних органів і страхових фондів до вищестоящих органів або до суду.

Отже, метод права соціального забезпечення має імперативний характер, що зумовлений реалізацією громадянами права на соціальне забезпечення та соціальними ризиками, які є основою правовідносин, передбачають підпорядкованість держави та її органів, централізоване, в основному, встановлення прав і обов'язків суб'єктів, а також адміністративно-судовий захист порушених прав.