logo search
НМК ПСЗ Конспект лекцій

2. Поняття соціально-забезпечувальних відносин

З огляду на необхідність створення належних гарантій дотримання прав громадян у сфері соціального захисту населення, соціальне забезпечення як самостійний вид суспільних відносин об'єктивно потребує своєї законодавчої регламентації, тобто цілком закономірно воно стає об'єктом правового регулювання. У правовій літературі такі відносини отримали назву "соціально-забезпечувальних відносин".

Теоретичні засади формування системи соціально-забезпечувальних відносин вперше дослідив B.C. Андреев. У 1966 p. він, з огляду на тоді ще радянську систему соціального забезпечення, обґрунтував особливості цих відносин: 1) аліментарний характер; 2) специфічний суб'єктний склад (громадяни та державні органи); 3) фінансове джерело - суспільні фонди; 4) підстава виникнення - особа не працює через непрацездатність або звільнена державою від цього обов'язку1.

Згодом у галузевій правовій літературі з'явилось декілька концепцій обґрунтування сфери соціально-забезпечувальних відносин, кожна з яких доводила необхідність формування на їх основі окремої галузі права. Найбільш відомими вважаються такі з них: непрацездатності, соціальної аліментарності, індивідуальної форми розподілу та соціального ризику.

Автори концепції непрацездатності - B.C. Андреев, Я.М. Фогель - виходили з того, що відносини соціального забезпечення - це відносини oодо надання допомоги за рахунок суспільних фондів лише непрацездатним громадянам. Непрацездатність розглядалась ними як неспроможність людини самостійно здійснювати суспільно-корисну діяльність за станом здоров'я, за віком та з інших причин.

Ця концепція була однією з перших, а тому цілком закономірно, що в сучасних умовах вона не зовсім повно відображає систему соціально-забезпечувальних відносин. Адже за рахунок соціальних фондів здійснюється фінансування соціальних виплат також і працездатним громадянам. Зокрема, ця теорія залишає поза сферою соціально-забезпечувальних відносин ті з них, що стосуються забезпечення сімей з дітьми державними допомогами; надання населенню субсидій, матеріальної адресної допомоги малозабезпеченим сім'ям, допомоги по безробіттю тощо.

Концепція соціальної аліментарності (О.Д. Зайкін, Р.І. Іванова) базується на тому, що соціально-забезпечувальні відносини мають аліментарний характер, тобто матеріальне забезпечення та послуги за рахунок державних позабюджетних фондів соціального призначення, державного чи місцевих бюджетів здійснюється безоплатно та не у зв'язку з трудовою діяльністю чи сплатою страхових внесків, безеквівалентно, з урахуванням трудового (страхового) стажу, чи частково еквівалентно, як правило, на недоговірній основі.

Незважаючи на те, що соціальна аліментарність все ще є такою, що переважає, вона тим не менше не може бути визначальною ознакою соціально-забезпечувальних відносин, а тому її не можна покласти в основу виокремлення останніх з-поміж інших суспільних відносин соціального захисту. Спираючись на концепцію соціальної аліментарності, неможливо обґрунтувати, наприклад, природу відносин щодо надання пенсій і допомог у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування.

За концепцією індивідуальної форми розподілу (В.Ш. Шайхатдінов) відносинами соціального забезпечення вважаються відносини щодо безпосереднього матеріального (грошового) забезпечення конкретного громадянина (наприклад, надання пенсії). Але таке обгрунтування відносин соціального забезпечення теж небезспірне. Індивідуальна форма розподілу не може бути визначальною при з'ясуванні соціально-забезпечувальних відносин, оскільки одним із видів соціального забезпечення вважається також соціальне обслуговування. А воно зазвичай передбачає колективні форми споживання соціальних фондів (до них належить: соціальне обслуговування громадян у будинках-інтернатах, будинках престарілих тощо), а отже, зрозуміло, що форма споживання (індивідуальна чи колективна) не може бути визначальною при виділенні соціально-забезпечувальних правовідносин.

І, нарешті, остання концепція визначення соціально-забезпечувальних відносин базується на доволі поширеній тепер теорії соціального ризику. Більшість вчених у сучасній галузевій літературі (Н.Б. Болотіна, О.Є. Мачульська, В.Д. Роїк) дотримуються думки, що саме соціальні ризики - події, в результаті яких особа втрачає засоби до існування через незалежні від неї обставини*, - є тим визначальним критерієм, завдяки якому можна найбільш повно і об'єктивно окреслити сферу соціально-забезпечувальних відносин.

Такий підхід до визначення соціально-забезпечувальних відносин, з огляду на об'єктивний характер тих критеріїв (соціальні ризики), які покладені в основу виникнення у особи права на соціальне забезпечення, можна вважати найбільш прийнятним для характеристики одного з важливих видів суспільних відносин, що складаються у сфері соціального захисту населення. Разом з тим потрібно мати на увазі, що соціальне забезпечення як суспільні відносини щодо матеріальної підтримки осіб, які зазнали соціального ризику (події), полягають у виплаті пенсій, допомог, наданні пільг і соціальних послуг, в основі свого існування мають конкретні, визначені законодавством обставини (дії), а учасниками таких відносин є, зокрема, спеціалізовані страхові фонди, державні органи, комунальні та приватні заклади, які за призначенням повинні надавати допомогу та догляд таким особам. Тому соціально-забезпечувальні відносини не можна визначати лише з огляду на соціальні ризики, які знаходяться в основі виникнення в особи права на соціальне забезпечення. Фактично, такі відносини матимуть місце при здійсненні (реалізації) особою свого права на соціальне забезпечення.