Перелік прямих та не прямих витрат банку

Продовження таблиці 3.9

Штабні підрозділи працюють на всі інші підрозділи банку, причому в основному на ті з них, що роблять найбільший обсяг операцій і мають найбільший прибуток. Тому пропонується здійснювати розподіл витрат штабних підрозділів між функціональними пропорційно прибутковості останніх. Однак, це не єдино можливий підхід до розподілу витрат штабних підрозділів. Критерієм такого розподілу може бути й обсяг витрат функціональних підрозділів. Чим більше витрат приходиться на конкретний функціональний підрозділ, тим більша частина витрат на штабні підрозділи відноситься на даний функціональний підрозділ. Такий підхід порозумівається тим, що чим більше банк вкладає коштів у діяльність окремих своїх підрозділів, тим більше повинна бути віддача від даної діяльності. Ці підрозділи повинні приносити найбільші доходи, за рахунок яких покриваються усі витрати, зв'язані з діяльністю банку в цілому.

В умовах нинішньої конкуренції, незалежно від зроблених розрахунків собівартості, ціна на банківські послуги встановлюється в першу чергу на базі аналізу цін конкурентів і особливостей клієнтів, що обслуговуються. При цьому в ряді випадків ряд послуг відносяться до нерентабельних.

Нема рації встановлювати ціну на послугу вище, ніж у конкуруючого банку, не пропонуючи при цьому значних переваг при обслуговуванні. У цьому випадку дійсно варто орієнтуватися на рівень цін, що склалися в регіоні і не намагатися компенсувати за рахунок продажу окремих послуг витрати, пов'язані з їхнім наданням. У випадку, якщо прямі доходи від окремих послуг не покривають витрати, пов'язані з їхньою реалізацією, варто проаналізувати непрямі доходи, пов'язані, наприклад, для розрахункового обслуговування, з використанням вільних залишків на рахунках в активних операціях. Якщо й у цьому випадку обслуговування залишається збитковим, можна розглянути продаж всього спектра банківських продуктів конкретному клієнту. Якщо у сукупності всі операції банку з даним клієнтом по прямих і непрямих доходах і витратах банк має позитивне сальдо, то можна не звертати уваги на збитковість окремо узятих послуг.

Однак, незважаючи на тарифікацію послуг, орієнтовану на сформований у регіоні рівень цін і особливості клієнтури, що обслуговується, розрахунок собівартості і прибутковості (збитковості) послуг є обов'язковим. Такий розрахунок необхідний для того, щоб банк мав чітку уяву про те, які продукти забезпечують прибуток, які є планово збитковими, на який розмір втрат при реалізації окремих продуктів можна піти для забезпечення комплексного обслуговування клієнта і за рахунок яких джерел збитки можуть бути компенсовані.

Існуючі підходи до визначення собівартості та ціни банківських продуктів.

Незважаючи на те, що практично всі сучасні банки намагаються вирішити питання визначення ціни на банківські продукти, у вітчизняній економічній літературі це питання тільки починає підніматися. Закордонний досвід (незважаючи на досить велику специфіку даного питання) більш багатий, тому на нього роблять посилання практично всі наші автори у своїх дослідженнях. Однак, незважаючи на незрівнянно більший досвід аналітичної роботи закордонних банків, проблема визначення базисних процентних ставок по кредитно-депозитних послугах остаточно не вирішена. Також ступенем невизначеності характеризується ціноутворення на комісійні продукти банку. Наявні не численні публікації по названій проблематиці можна назвати сугубо теоретичними й у багатьох випадках не адаптованими до вітчизняної банківської практики. Вітчизняні вчені і практики банківської справи висловлюють свої думки і досягнення в досліджуваній проблематиці досить скупо.

Оскільки основна частина доходів і витрат сьогоднішнього банку зв'язана з реалізацією процентних продуктів, більшість досліджень присвячена вивченню саме їхньої собівартості і ціни.

А. Заруба в статті “Обчислення собівартості банківських операцій ” пропонує наступний варіант розрахунку реальної процентної ставки по активних операціях:

, (19)

де

ПСср – величина середньої процентної ставки;

S з.з. – загальна сума залучених банком ресурсів;

S к.к. – середня сума залишків на кореспондентському рахунку банку за аналізований період;

S рез. – середня сума зарезервованих ресурсів за аналізований період.

Для розрахунку середньої процентної ставки (ПCср) пропонується використовувати наступну формулу:

, (20)

де

Т – тривалість періоду залучення ресурсів;

(ПС)і – величина процентної ставки, установлена для і-го періоду часу;

t _i - тривалість і-го періоду в днях;

n – загальна кількість періодів часу нарахування відсотків;

S = – загальна сума засобів, які залучені банком за період Т;

S_i - сума залучених ресурсів, використаних у межах періоду t.

Для визначення собівартості активних банківських операцій запропонована наступна формула:

(21)

де

НВБ – непрямі банківські витрати, зв'язані з проведенням даної операції;

БВБ – прямі банківські витрати, що відносяться до даного виду операцій;

ДД – додаткові доходи, зв'язані з реалізацією даних банківських послуг;

ОА – обсяг активів операцій даної групи;

НА – недоходні активи, що відносяться до даного виду операцій.

Далі автор говорить про те, що для включення в собівартість визначеної банківської операції, що входить до складу деякої послуги, загально – банківських витрат, можуть бути використані обсяг робочого часу на виконання операції всіма підрозділами і працівниками банку чи фонд заробітної плати цих підрозділів. Таким чином, можна говорити про те, що окреслено загальний підхід до розрахунку собівартості банківських послуг, без конкретизації механізмів його реалізації на практиці й аналізу результатів отриманих розрахункових даних.

У публікаціях більш пізнього періоду досить часто стали порушуватися питання внутрішньобанківського трансферного ціноутворення. Виникає питання, чи можна розглядати систему внутрішньобанківського господарського розрахунку, побудовану на базі встановлення внутрішніх цін за ресурси і послуги, з погляду визначення зовнішньої ціни продукту, ціни, по якій банк реалізує свої продукти клієнтам?

З погляду кінцевого споживача банківських послуг дійсно не важливо, яким чином буде перерозподілятися отриманий від нього платіж за послугу усередині банку. Але з іншого боку, від цього перерозподілу може залежати, за якою ціною буде пропонуватися споживачу визначена послуга. Якщо в результаті внутрішньобанківського аналізу буде визначено, що доходи і витрати підрозділу, що реалізує конкретні продукти непорівнянні, то не буде іншого виходу, крім як підвищувати доходи за рахунок збільшення в тому числі і зовнішніх цінах, або припиняти реалізацію збиткового продукту.

Інтерес до сутності усередині банківського ціноутворення, як основи оцінки ефективності роботи підрозділів банку, що реалізують окремі продукти. Причому, якщо питанням аналізу прибутковості кінцевих банківських продуктів, безпосередньо реалізованих клієнтам, приділяється в принципі досить уваги, то питання внутрішньої економіки банку залишаються недостатньо вивченими.

Трансферне ціноутворення – це встановлення «проміжних» цін (вартості напівфабрикатів і інших проміжних продуктів у процесі виробництва, вартості «послуг», що робляться одними підрозділами іншим).

Серед методів трансферного ціноутворення розглядаються експертний, ринковий і витратний.

«Експертний» метод ціноутворення досить поширений в практиці російських банків, у той же час він привів до негативних результатів і дискредитації ідеї внутрішніх банківських платежів за ресурси. Дійсно, встановлення внутрішніх банківських платежів за ресурси на підставі рішення вищих менеджерів банку, на підставі переговорів і без економічного обґрунтування, не може бути прийняте за основу оцінки об'єктивних внутрішніх банківських грошових потоків і пов'язаним з ними перерозподілом отриманих доходів функціональних підрозділів.

«Ринковий» метод ціноутворення заснований на використанні в якості трансферт - ціни вартості придбання відповідного продукту на зовнішньому ринку. При цьому, по-перше, досить рідко одночасно виконуються умови наявності грошового ринку з чітко визначеними цінами і можливості вільної покупки / продажу ресурсів на цьому ринку. По-друге, неможливо встановити для кожного бізнесу (функціонального підрозділу) банку трансферну ціну, розраховану на основі процентних ставок на відповідному напрямку діяльності у секторі фінансового ринку в силу монополізації даних секторів.

Сутність „витратного методу ” полягає у розподілі доходів банку між його підрозділами пропорційно здійсненим ними змінним витратам. Серед спільних недоліків «витратного» та «ринкового» методів виділяються:

• однобічний розгляд проблеми, або тільки на основі внутрішніх параметрів функціонування банку, або тільки на основі характеристик зовнішніх ринків;

• неможливість поділити ризики по операціях самого банку і ризиків по операціях окремого банківського бізнесу;

• неможливість забезпечити рішення по оптимальному обсягу залучення ресурсів.

Методика «альтернативних ринкових витрат» містить у собі три етапи.

Перший етап – вибирається один підрозділ банку, що відповідає найбільшою мірою ринку залучення капіталу – «опорний сегмент». У якості такого «опорного сегмента» виступає ринок міжбанківських кредитів чи великих термінових депозитів.

Другий етап – визначається вартість залучення капіталу для опорного сегмента.

Третій етап – встановлюється трансферт-ціна по залученню казначейством ресурсів від функціональних підрозділів банку, яка дорівнює альтернативним витратам по залученню відповідних ресурсів у «опорному сегменті».

Викликає сумнів, що міжбанківський ринок (до однієї зі складових частин якого можна сміливо відносити і ринок великих термінових депозитів, оскільки їхнє залучення з інших джерел дійсно є проблематичним) цілком і завжди відповідає вимогам одночасної наявності чітко визначених цін і вільної покупки (продажу) ресурсів. Ціни на міжбанківському ринку піддаються коливанням, причому для ресурсів різної терміновості ці коливання можуть бути дуже значними. Міжбанківський ринок першим реагує на усі більш чи менш значимі в економіці події, змінюючи як ціну попиту та пропозиції, так і фізичний обсяг угод. Крім того, монополізм на міжбанківському ринку є неменшим ніж на інших ринках капіталів. На вигідних для себе умовах купити і продати ресурси тут може далеко не кожен банк.

Варто сказати також і про те, що, незважаючи на традиційно велику ціну залучення ряду категорій ресурсів, наприклад, від фізичних осіб, відмовлятися від їхнього використання банк не може в силу великої ризикованості зосередження на обмеженому наборі пасивних статей.

Виходячи з логіки методики «альтернативних ринкових витрат» діяльність по прийому приватних внесків буде малорентабельною, оскільки альтернативна ціна залучення міжбанківського кредиту завжди буде менше ціни внеску фізичної особи.

Отже, питання про встановлення трансферної ціни можна приймати тільки після визначення необхідної структури пасивів з погляду ціни і терміновості попиту та пропозиції ресурсів на ринках капіталів. При цьому трансферна ціна повинна враховувати не тільки кращі, але і гірші умови залучення засобів.

Необхідно також звертати увагу на пріоритетність використання різних видів пасивів у формуванні окремих активних послуг банку відповідно до їхньої терміновості і ліквідності. Довгостроковий актив, фінансований за рахунок короткострокового міжбанківського кредиту, може і не принести бажаного прибутку, у той час як довготерміновий приватний вклад чи продана облігація, відразу дозволять банку планувати маржу. Представляється, що може виявитися проблематичним сформувати в достатньому обсязі довгострокові пасиви на міжбанківському кредитному ринку (маючи довгострокові ресурси, банки знайдуть можливість продати їх дорожче, ніж міжбанківський кредит).

Як альтернатива традиційному підходу до трансферного ціноутворення, розглядаються спрощені варіанти рішення проблеми. А саме, трансферне ціноутворення, засноване на організації роботи банків на основі принципу загального фонду коштів і принципу банків усередині банку.

При орієнтації на модель загального фонду коштів, казначейство тільки регулює і координує внутрішньобанківські потоки, не одержує доходу за виконання посередницької функції по розподілу даних потоків, і одержує доход тільки за послуги управлінського центру.

Набагато більш привабливим представляється метод поділу джерел коштів і встановлення різного рівня трансферних цін у залежності від виду джерел ресурсів.

При такому підході, казначейство виконує роль посередника в керуванні ресурсами і, координуючи свою роботу з аналітичною службою, забезпечує встановлення адекватної ціни для ресурсів різної терміновості, а разом з комітетом з управління активами і пасивами – визначає напрямки використання залучених коштів.

Як набір показників, що визначають трансферну ціну, виділяються:

• очікувані процентні ставки міжбанківського ринку;

• рівень інфляції і ставки рефінансування Центрального банку;

• внутрішня вартість ресурсів і рівень неопераційних витрат;

• прогноз прибутковості активних операцій банку;

• точка нульової прибутковості і необхідна норма рентабельності;

• перспективні цілі банку по розвитку фінансових операцій;

• цінова позиція банку серед конкурентів.