1.3 Способи захисту та шляхи управління кредитним ризиком

Кредитним ризиком, як і будь-яким іншим видом банківських ризиків, можна управляти, тобто використовувати методи, що дають змогу певним чином спрогнозувати настання ризикової події та вжити заходів, спрямованих на мінімізацію збитків банку(рис. 1.4).

Управління ризиками - це процес, за допомогою якого банк виявляє (ідентифікує) ризики, оцінює їх величини, здійснює їх моніторинг і контролює свої ризикові позиції, а також враховує взаємозвязки різних категорій (видів) ризиків [5].

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 1.4. Складові елементи системи управління кредитним ризиком

Управління кредитними ризиками базується на таких принципах:

- не можна ризикувати більше, ніж дозволяє власний капітал;

- не можна ризикувати великим заради малого;

- необхідно враховувати можливі наслідки прояву ризику.

Основою для управління кредитними ризиками є продумана кредитна політика банку.

банківська установа має обрати для себе найбільш прийнятні методи управління кредитними ризиками. Зокрема, загальні методи управління кредитними ризиками банку наведено на рис. 1.5

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 1.5. Методи управління кредитним ризиком банку.

Метод уникнення ризику полягає у свідомому рішенні банку не наражатися на певний вид ризику, наприклад, ухиленням від діяльності, яка породжує ризик. Він може застосовуватися як кредиторами, так і регулюючими органами. Банківські установи використовують цей метод шляхом уникнення ризику, що повязаний із проблемами у діяльності позичальника (відмова у кредитуванні), та ризику, що повязаний з технічно-організаційними проблемами банку-кредитора (відмова у працевлаштуванні недостатньо кваліфікованих працівників, від використання сумнівних компютерних технологій тощо).

Метод утримання (поглинання) ризику полягає у повному прийнятті кредитного ризику на себе, наприклад, створенням ієрархічної системи прийняття кредитних рішень у банку, покриттям збитків за рахунок власних ресурсів тощо. Банківська установа може повністю приймати на себе ризик, наприклад, якщо проект, що кредитується, є високоприбутковим. Однак при цьому банк має усвідомлювати, що може виникнути ситуація, за якої поглинання кредитного ризику може виявитися невиправданим.

Метод перенесення (передачі) ризику полягає у частковому перекладанні ризику на інших субєктів.

Мінімізація ризику полягає у зниженні кредитного ризику банку через застосування відповідних методів та виконання дій, метою яких є зменшення вірогідності втрат і мінімізація їх наслідків.

Щодо методів зниження кредитного ризику комерційного банку, то їх можна поділити на дві групи: зовнішні та внутрішні (рис. 1.6).

Размещено на http://www.allbest.ru/

Застава як спосіб забезпечення повернення кредиту означає, що кредитор (банк) здобуває право першочергового задоволення вимоги погашення позички й одержання належних відсотків з вартості закладеного майна, у випадку, якщо позичальник не виконує своє зобовязання в строк, передбачений кредитним договором. [8; 189]

Гарантія (порука) -- це зобовязання гаранта (поручителя) перед кредитором боржника (позичальника) відповідати за виконання боржником свого зобовязання у повному обсязі або частково. Функція поручительства полягає в тому, що воно створює для кредитора більшу ймовірність реального задоволення його вимоги до боржника.

Сутність страхування полягає у повній передачі ризику страховій установі. Кредитний ризик за допомогою страхування можна зменшувати двома способами. Перший полягає у тому, що позичальник укладає зі страховою компанією договір про страхування своєї відповідальності за непогашення кредиту, тобто страхувальником є позичальник. У другому випадку страхувальником є кредитор (банк), страхуючись від кредитного ризику.

Суть внутрішніх способів зниження кредитного ризику комерційного банку полягає в самострахуванні банком можливих втрат.

Лімітування -- це встановлення ліміту, тобто граничних сум здійснюваних кредитних операцій, за рішенням комерційного банку та з боку НБУ (табл.1.1) .

Комерційні банки використовують таку форму лімітування, як жорсткий ліміт разового характеру та кредитна лінія. [7; 126]

Таблиця 1.1.

Нормативи НБУ для мінімізації кредитного ризику банків

Метод диверсифікації полягає у розподілі кредитних ресурсів між широким колом позичальників, які відрізняються один від одного за характеристиками та умовами діяльності. Диверсифікація позик буває портфельною, географічною та галузевою.

Банк з метою розрахунку резервів класифікує активи/надані фінансові зобовязання за такими категоріями якості (з 25.01.2012 [6]):

І (найвища) - немає ризику або ризик є мінімальним;

ІІ - помірний ризик;

ІІІ - значний ризик;

IV - високий ризик;

V (найнижча) - реалізований ризик.

Заборгованість за активами/наданими фінансовими зобовязаннями, віднесеними до V категорії, є безнадійною.

Банк самостійно встановлює порядок визначення показника ризику активу в межах діапазонів, визначених для відповідних категорій якості активів/наданих фінансових зобовязань, у тому числі з урахуванням кредитної історії боржника, а також іншої інформації, що забезпечує обєктивну оцінку подій та обставин, які можуть свідчити про наявність ризиків погашення боргу боржником із перевищенням строків, передбачених умовами договору, або невиконанням договірних умов.

Банк на звітну дату розраховує розмір резерву за кредитом на індивідуальній основі як суму перевищення балансової вартості кредиту (без урахування суми раніше сформованого резерву) над теперішньою вартістю попередньо оцінених майбутніх грошових потоків за цим кредитом за такою формулою:

Рінд = БВк - ТВк,

де Рінд - сума резерву за кредитом;

БВк - балансова вартість кредиту, визначена банком відповідно до нормативно-правових актів Національного банку України з бухгалтерського обліку, без урахування суми раніше сформованого резерву;

ТВк - теперішня вартість попередньо оцінених майбутніх грошових потоків за кредитом, визначена банком відповідно до нормативно-правових актів Національного банку України з бухгалтерського обліку.

Під кредитоспроможністю позичальника банк розуміє те реальне правове та фінансово-господарське становище позичальника, яке склалося на певний час,і, виходячи з оцінки якого банк приймає рішення про початок кредитування, або про припинення кредитних взаємовідносин. Критерії оцінювання фінансового стану позичальника та методика їх визначення документально фіксуються банком в окремому положенні і є невідємною частиною його кредитної політики. Практично всі методики зводяться до певного алгоритму дій:

- оцінка субєктивних факторів діяльності клієнта;

- аналіз фінансового стану;

- визначення рейтингу позичальника.

Аналіз фінансового стану здійснюється за допомогою розрахунку груп показників оцінки стану позичальника ( ліквідності, рентабельності, фінансової стійкості та аналізуються грошові потоки) та їх порівняння з нормативними значеннями [8].

Після проведення розрахунків позичальників-юридичних осіб (у тому числі банки) розділяють на 5 класів, позначених літерами А (фінансова діяльність добра), Б (фін. діяльність близька до класу «А»), В (задовільна та потребує контролю), Г (нестабільна), Д (незадовільна).