1. Моделі соціального захисту в державах єс.

Тенденції розвитку соціального страхування в країнах ЄС

• пік розвитку припав на 60-і рр. ХХ ст.

• у 1980–1990 рр. відбулася зміна акцентів в політиці обов'язкового соціального захисту з державного бюджетного фінансування на користь соціального страхування, заснованого на еквівалентності внесків і виплат.

• з кінця 90-х рр. ХХ ст. спостерігається відмова від очолюючої ролі держави в соціальному захисті населення на користь колективно-договірних форм.

Соціальний захист населення в країнах ЄС має 2 організаційні форми: соціальне страхування та соціальне забезпечення, що фінансується за рахунок коштів держбюджету

У ЄС в цілому домінує обов'язкова форма соціального захисту, основу якої складає соціальне страхування – 17,4% до ВВП в рамках всього ЄС. Але вже 3 держави вийшли за рамки традиційної моделі СЗ – Великобританія, Нідерланди і Франція. Проте моделі, орієнтовані на розвиток колективних і індивідуальних форм СЗ, в даний час покликані не замінити, а доповнити її обов'язкові елементи.

Реальність така, що СС залишається найбільш поширеним і вагомим елементом системи СЗ більшості держав. Обсяг коштів, які щорічно проходять через соціальне страхування в ЄС, в 2 рази перевищує асигнування державного бюджету і в 3 рази – щорічні надходження на додатковий захист.

Медичне страхування припускає 2 основні види покриття:

• поповнення заробітку, втраченого в період непрацездатності (виплачується грошова допомога);

• компенсацію витрат, пов'язаних з лікуванням і реабілітацією (оплачуються медичні послуги, надані лікувальною установою)

Моделі надання медичних послуг

• Державне загальне медичне обслуговування (модель Беверіджа) – засновано на державному бюджетному фінансуванні. Будується на принципах солідарності і державної відповідальності за охорону здоров'я громадян. Єдину державну систему охорони здоров'я мають – Данія, Іспанія, Фінляндія, Великобританія, Греція, Італія, Ірландія, Португалія, Швеція.

• Страхова медицина в рамках соціального страхування (модель Бісмарка) – фінансується із внесків на соціальне страхування. Заснована на принципах самозабезпечення і відповідальності держави за його організаційну і фінансову стійкість. Характерна для Австрії, Бельгії, Франції, Люксембурга.

Страхування від нещасних випадків

Повністю фінансується працедавцем, а внески диференційовані за господарськими галузями і навіть окремими підприємствами залежно від фактичного рівня виробничого травматизму.

До даної галузі підключені:

• страховики – в Бельгії, Данії, Нідерландах, Португалії;

• товариства взаємного страхування – в Іспанії;

• професійні союзи – в Германії.

Оподаткування виплат різне. Німеччина, Великобританія, Нідерланди, Португалія, Італія – виплати вільні від податків, в інших країнах є податкові пільги.

Страхування від безробіття

Одночасно із здійсненням грошових виплат, компенсуючих заробіток, проводиться активна політика працевлаштування, що включає заходи:

• оплата програм перенавчання і підвищення кваліфікації;

• субсидування «повчальної» роботи;

• надання податкових пільг і субсидій працедавцям, що наймають тривало безробітних або низкокваліфікованих працівників;

• розширення участі працедавців в компенсації заробітку звільнених працівників;

• продовження виплати допомоги протягом перших місяців нового працевлаштування.

Пенсійне страхування

Система фінансування пенсій у всіх країнах ЄС однакова і побудована на розподільних принципах, такий метод отримав назву «Договір поколінь».

Основними умовами є – пенсійний вік і період (стаж роботи).

Деякі країни (Великобританія, Швеція, Фінляндія) застосовують дворівневу систему пенсій: базову (національну мінімальну) – фіксована сума, яка не залежить від стажу і заробітку; страхову (професійну).

У країнах-членах ЄС домінують 4 основні моделі:

1. континентальна (модель Бісмарка),

2. англосаксонська (модель Беверіджа),

3. скандинавська

4. південно-європейська.

Ця типологія зафіксована в документах Європейської комісії.

Континентальна модель (модель Бісмарка) встановлює жорсткий зв’язок між рівнем соціального захисту та тривалістю професійної діяльності. Характерна для Австрії, Бельгії, Франції, Люксембурга. В основі моделі лежить механізм соціального страхування, отже соціальні видатки фінансуються, переважно, за рахунок страхових внесків роботодавців і застрахованих працівників. Таким чином, ця модель передбачає реалізацію правила еквівалентності, коли величина страхових виплат визначається насамперед величиною страхових внесків. В момент свого народження (1880-ті рр.) німецька система соціального захисту відтворювала саме цю модель.

В класичному вигляді, ця модель базується на принципі соціального страхування і професійній солідарності, що передбачає існування страхових фондів, якими на паритетних засадах керують власники підприємств та наймані робітники. Такі фонди акумулюють соціальні відрахування з заробітної платні, за рахунок яких здійснюються страхові виплати. Фінансування таких систем відбувається, як правило, незалежно від державного бюджету, оскільки така модель соціального захисту суперечить принципу бюджетної універсальності (згідно з яким бюджет повинен містити всі без виключення державні прибутки і видатки, не допускаючи зміни однієї суми за рахунок іншої).

Сьогодні ця модель, як правило, ґрунтується не лише на принципі соціального страхування. Для малозабезпечених членів суспільства, що не мають можливості отримувати страхові соціальні виплати (наприклад, через відсутність страхового стажу), соціальний захист реалізується через принцип соціальної допомоги. Мова йде про допоміжні механізми, які є відступами від початкових засад моделі Бісмарка.

Таким чином, розвиток системи соціальної допомоги приводить до модифікації цієї моделі й збільшення частки бюджетного фінансування системи соц. захисту. Попри існування принципу обов’язковості соц. страхування, він дотримується не завжди. Це пов’язано з існуванням граничних рівнів зарплатні, вище яких відбувається лімітування відрахувань або належність до системи соц. страхування вже не є обов’язковою.

Англосаксонська модель (модель Беверіджа) представлена в Європі Великобританією та Ірландією. Вона базується на таких принципах:

• принцип всезагальності (універсальності) системи соціального захисту – поширення її на всіх громадян, які потребують соціальної допомоги;

• принцип одноманітності й уніфікації соціальних послуг і виплат, що виражається в стандартизованості способів розрахунку розміру та умов надання пенсій і медичного обслуговування;

• принцип розподільної справедливості – основний у даній моделі, оскільки мова йде не про професійну (як у бісмарківській моделі), а про національну солідарність.

Фінансування таких систем здійснюється як за рахунок страхових внесків, так і за рахунок державного бюджету. Наприклад, фінансування сімейних виплат і видатків на охорону здоров’я здійснюється з державного бюджету, тоді як інші соціальні виплати забезпечуються страховими внесками найманих робітників і роботодавців. На відміну від континентальної, ця модель передбачає досить низькі соціальні виплати з соціального страхування, при домінуючій ролі соціальної допомоги в системі соціального захисту.

Скандинавська модель соціального захисту характерна для Данії, Швеції, Філяндії. Соціальний захист розуміється як законне право громадянина. Відмінною рисою скандинавської моделі є широке охоплення різних соціальних ризиків і життєвих ситуацій, які вимагають підтримки суспільства. Отримання соціальних послуг і виплат, як правило, гарантується всім жителям країни й не обумовлюється зайнятістю й виплатою страхових внесків.

Необхідною попередньою умовою функціонування даної моделі є високо організоване суспільство, побудоване на основі відданості принципам інституційного суспільства добробуту.

Фінансування систем соціального захисту в цій моделі здійснюється, переважно, за рахунок оподаткування, хоча певну роль відіграють страхові внески підприємців і найманих робітників.

Донедавна наймані працівники були практично звільнені від сплати страхових внесків і брали участь у системі соціального захисту шляхом сплати податків. Однак, в останнє десятиліття ХХ ст. намітилась тенденція поступового зростання участі найманих працівників у фінансуванні страхових програм і збільшення страхових відрахувань із заробітної платні. Ця ж тенденція простежується і щодо підприємців, тоді як соціальні видатки держави протягом останніх років помітно скоротились.

Єдиною частиною соціального захисту, виділеною з загальної системи, є страхування від безробіття, яке є добровільним і управляється профспілками.

В цілому рівень соціальної захищеності, пропонований цією моделлю, доволі високий. Не в останню чергу це досягається за рахунок активної перерозподільної політики, спрямованої на вирівнювання прибутків.

Південноєвропейська модель представлена в Італії, Іспанії, Греції, Португалії. В цих країнах системи соціального захисту були створені або вдосконалені лише протягом останніх десятиліть. Дану модель можна інтерпретувати як таку, що розвивається, перехідну. Західні дослідники відзначають її «рудиментарність».

Як правило, рівень соціальної захищеності в цій моделі відносно низький, а завдання соціального захисту часто розглядається як справа родичів і сім'ї. Тому сім'я й інші інститути громадянського суспільства відіграють не останню роль, а соціальна політика носить переважно пасивний характер і орієнтована на компенсацію втрат у прибутках окремих категорій громадян.

Характерною рисою даної моделі є також асиметрична структура соціальних видатків. Так, в Італії найбільшу частку соціальних видатків займає пенсійне забезпечення (14,7% ВВП при середньоєвропейському рівні 12,5%), тоді як на підтримку сім'ї, материнства, освіти й політику зайнятості витрачаються порівняно незначні кошти (близько 1%).