У чому полягає зміст «золотого банківського правила» та які недоліки використання цього підходу за сучасних умов

Питання вибору раціональної стратегії управління ліквідністю залишається дискусійним вже принаймні протягом двох сторіч. Традиційно вважалося, що строки розміщення активів та залучення зобов’язань мають збігатися, що дозволяє досягти рівноваги між попитом ліквідних коштів та їх наявністю. У банківській практиці цей підхід (стратегія мінімізації ризику незбалансованої ліквідності) дістав назву «золотого банківського правила». Так, в Росії ідея повної збалансованості кредитних ресурсів та вкладень за строками і сумами була обґрунтована професором М. С. Мордви­новим ще на початку ХІХ ст. [3, с. 64—72].

Проте доцільність такого підходу вже тоді піддавали сумніву. Професор університету Св. Володимира А. Я. Антонович у 1890 р. спростував необхідність повної збалансованості депозитів та кредитів. Він пояснював це тим, що, з одного боку, раптовий відтік вкладів можна компенсувати надлишком коштів в інших банках, а з другого — вимоги можуть бути задоволені з державних фінансових джерел.

З розвитком фінансових ринків теорія повної збалансованості активів і пасивів для підтримання ліквідності втратила свою актуальність, адже банки здобули широкі можливості у будь-який час поповнювати ліквідні кошти через їх запозичення на ринку, завдяки чому ризик втрати ліквідності суттєво знизився.

Проте на відміну від великих міжнародних банків, які надають перевагу саме стратегії запозичення ліквідних коштів, далеко не всі банківські установи мають необмежений доступ до джерел поповнення ліквідності і серед них банки, котрі працюють на ринках, що розвиваються (до них належать й українські). Тому в процесі створення системи управління ліквідністю перед більшістю вітчизняних банків постає завдання пошуку оптималь­ного поєднання «золотого банківського правила» зі стратегією запозичення ліквідних коштів.