logo
KURS_Kredit

10.1 Центральні банки, їх походження та функції

Виникнення центральних банків історично пов'язане з централізацією емісії банкнот у найбільш надійних комерційних банках, які користувалися загальною довірою. Такі банки почали називати емісійними. Держави всіляко сприяли цьому процесу. Наприкінці XIX–початку ХХ ст. у більшості країн емісія усіх банкнот була зосереджена в одному емісійному банку, який почали називати центральним емісійним, а потім просто центральним банком. Центральний банк став центром всієї грошово-кредитної системи країни.

У країнах з розвинутою ринковою економікою центральний банк є юридично самостійним органом і підпорядковується законодавчим органам влади (парламентам, конгресам).

Центральний банк ві­діграє провідну роль на грошовому ринку. Він впливає на стан економіки через регулювання пропозиції грошей, а також через здатність впливати на рівень процентних ставок.

Центральний банк має особливий правовий статус, оскільки поєднує окремі риси бан­ківської установи і державного органу управління.

У більшості країн з розвиненою ринковою економікою центра­льні банки є незалежними від органів державної влади у встанов­ленні цільових орієнтирів монетарної політики й у виборі інстру­ментів регулювання грошового обороту. Проте незалежність цент­рального банку не може бути абсолютною.

Голови центральних банків можуть входити, а можуть і не входити до складу уряду країни. Це робиться для того, щоб уряд не використовував грошові ресурси ЦБ для покриття бюджетного дефіциту, а також не стимулював грошову емісію, яка призведе до інфляції в країні.

Сучасні центральні банки розвинутих країн є акціонерними. Залежно від того, кому належать акції, вони можуть бути поділені на такі групи:

– банки, пакет акцій яких повністю знаходиться у власності держави (Банк Англії, Банк Франції);

– банки, пакет акцій яких поділений між державою та приватними установами (Банк Японії, Банк Італії, Банк Австрії);

– банки, пакет акцій яких знаходиться у власності установ, що входять у систему центрального банку: державних, як у Німеччині (центральні банки земель), чи приватних, як у США (комерційні банки–члени Федеральної резервної системи).

Центральні банки займають особливе місце, виконуючи роль головного координуючого та регулюючого кредитного органа країни.

Функції центрального банку визначаються його призначен­ням. З цього погляду центральний банк є:

Усі функції центрального банку взаємозалежні. Кредитую­чи державу і комерційні банки, він одночасно створює кредитні засоби обігу, здійснюючи випуск і погашення урядових зобов'язань, впливає на рівень позичкового відсотка. Це визначає особ­ливе положення, яке займає центральний банк у банківській системі, і створює об'єктивні передумови для виконання ним своєї найважливішої функції – функції грошово-кредитного регулювання економіки.

Емісійна діяльність центрального банку. Центральний банк володіє монопольним правом випуску банкнот в країні. Банкноти слугують єдиним законним платіжним засобом, обов'язковим до прийому в оплату різноманітних платежів, погашення боргів. Банкнотний «фундамент» підтримує величезну надбудову грошей безготівкового обороту, що зберігаються у вигляді залишків на банківських рахунках, та здійснюються безготівкові розрахунки за допомогою чеків, векселів, платіжних вимог та доручень і т. і.

Регулюючи випуск банкнот (а також суму обов'язкових резервів, які комерційні банки зобов'язані формувати як частину від усіх залучених депозитів і зберігати на рахунку в центральному банку), останній здійснює контроль над динамікою і вартістю кредитів в економіці.

Центральний банк як «банк банків». Центральний банк у своїй діяльності не переслідує мети отримання прибутку. Він не конкурує з комерційними банками та іншими кредитними установами на фінансових ринках. Його головна мета – забезпечити безперебійне постачання економіки платіжними засобами (інакше кажучи – забезпечити необхідний рівень ліквідності), налагодити систему розрахунків, контролювати роботу комерційних банків.

Для досягнення цих цілей центральний банк:

В даний час у більшості країн світу комерційні банки зобов'язані зберігати у центральному банку резерв – частину від своїх депозитних зобов'язань. Закон визначає верхню та нижню межі резервних вимог, в межах яких центральний банк встановлює норми, що фактично діють, відповідно до стану кредитного ринку і завдань поточної політики.

Центральні банки виконують роль „кредиторів в останній інстанції” для комерційних банків та інших кредитних установ. Вони надають короткострокові кредити для поповнення тимчасової нестачі ліквідних коштів, стягуючи з позичальників плату у розмірі облікової ставки. Як правило, ці кредити повинні бути забезпечені векселями, державними цінними паперами або власними борговими зобов'язаннями банків.

Крім того, важливим обов'язком центральних банків є контроль за діяльністю кредитних установ з метою запобігання зловживанням, забезпечити стабільну роботу й понизити ризик банкрутства. У цій своїй функції центральний банк працює у тісному контакті з іншими державними контрольними органами. У ряді країн (Австралія, Італія, Росія) наглядова й кон­трольна діяльність здійснюється винятково центральним бан­ком; в інших (Німеччина, США, Швейцарія, Франція) – цен­тральним банком разом з іншими органами (казначейством, банківською комісією та ін.); а в деяких державах (Австрія, Данія, Канада, Норвегія) – не центральним банком, а спеціальними контролюючими органами.

Центральний банк є головним банкіром і фінансовим агентом уряду. У цій своїй ролі він:

Центральний банк зберігає золотовалютні резерви країни. В умовах існування золотого стандарту металевий запас емісійного банку був гарантійним фондом забезпечення грошей. Наявність обов'язкового золотого покриття у певному відсотку до суми випущених банкнотів дозволяла жорстко контролювати випуск готівки.

Після відміни більшістю країн золотого стандарту у 30-х рр. XX ст. металевий запас перестав грати роль обмежувача емісії, а почав використовуватися як гарантійно-страховий фонд міжнародних платежів. Окрім благородних металів центральні банки зберігають крупні запаси в іноземних валютах для підтримки зовнішнього курсу своєї валюти за допомогою інтервенцій на валютному ринку.

Грошово-кредитна політика. Головним завданням грошово-кредитної політики центрального банку є збереження стабільної купівельної сили грошової одиниці та забезпечення еластичної системи грошових платежів і розрахунків. У той же час політика центрального банку слугує одній з важливих складових частин загальноекономічного регулювання держави, спрямованої на збереження високої ринкової кон'юнктури, недопущення кризових спадів виробництва і безробіття.

Для грошово-кредитної політики характерні непрямі методи впливу на процес відтворення. Центральний банк адміністративно визначає тільки загальний розмір готівкової емісії грошей, а на розмір кредитної емісії, так само як і кредитних операцій банків, він впливає за допомогою методів економічного регулювання. Безпосередньо він може впливати лише на розмір резервів, які банки зобов'язані зберігати на рахунку в центральному банку. Регулюючи резервну позицію банків, центральний банк кінець кінцем впливає на стан ринків позикового капіталу і кредитних операцій.

Є такі головні методи грошово-кредитної політики центрального банку:

Зміна облікового відсотка впливає на здатність комерційних банків поповнювати резерви за рахунок короткострокових кредитів центрального банку. Великий вплив на стан банківської системи надає зміна норм обов'язкових резервів. Між розміром резервів і кредитними операціями банків є певний взаємозв'язок: зростання кредитів (і зобов'язань по депозитах) спричиняє необхідність збільшення резервів, скорочення ж кредитів (депозитів) вивільняє резерви. Якщо в процесі швидкої кредитної експансії та зростання депозитів у банків виявляється нестача коштів на резервному рахунку, вони вимушені загальмувати видачу нових кредитів, продати цінні папери і т. і. Тим самим відновлюється необхідне співвідношення між резервами і розміром кредитних операцій. Це може привести до уповільнення або навіть до повного припинення кредитної експансії. Якщо, навпаки, велике число кредитних установ має надлишок коштів на резервному рахунку (у порівнянні з тією сумою, яка диктується нормами обов'язкових резервів, що діють), вони можуть розширити кредити і безперешкодно створювати нові депозити. У результаті приплив банківського капіталу на ринок збільшиться. Проте самим оперативним і дієвим методом є операції на відкритому ринку. З метою загальмувати емісію грошей і обмежити кредитну експансію банків, центральний банк продає на ринку цінні папери, списуючи відповідні суми з резервних рахунків банків, що купили ці папери. Навпаки, намагаючись стимулювати випуск грошей й надання кредитів, центральні банки здійснюють зворотну операцію – купують цінні папери й зараховують вартість цих паперів на резервні рахунки банків.

На додаток до «загальних» методів грошово-кредитного контролю застосовуються й так звані селективні методи регулювання:

– встановлення верхньої межі процентних ставок, що сплачуються банками по термінових внесках,

– зміна маржі (допустимої межі кредитів) по операціях з біржовими цінними паперами і т. і.

У ряді країн застосовуються кількісні обмеження кредитів. У Франції та Німеччині, де традиційно висока питома вага переоблікових операцій, центральний банк встановлює квоти на переоблік векселів. У разі перевищення встановленої квоти банк сплачує підвищений відсоток за кредит в центральному банку.

У окремі періоди у ряді країн (Великобританія, США, Бельгія, Франція) вводилося регулювання деяких видів кредиту, наприклад споживчих позик для покупки товарів в розстрочку – у формі встановлення мінімального внеску готівкою і обмеження розстрочки платежу.

Глобалізація грошових ринків призвела до тісного співробітни­цтва центральних банків на міждержавному рівні, до їх співпраці з міжнародними валютно-кредитними і фінансовими організація­ми, а також до створення наднаціональних центральних банків.

Центральний банк є органом валютного контролю, про­відником державної валютної політики. Він визначає режим обмінного курсу національної валюти і здійснює його регу­лювання, проводить операції щодо управління офіційними золотовалютними резервами, регулює міжнародні розрахун­ки, платіжний баланс, контролює рух валютних цінностей як усередині країни, так і за кордоном, бере участь у розробці прогнозу й організовує складання платіжного балансу. Цен­тральний банк бере участь у підготовці міжнародних угод з відповідних питань, займається співробітництвом з цен­тральними банками інших країн, а також з міжнародними і регіональними валютно-кредитними організаціями, пред­ставляє країну в цих організаціях.

Центральний банк здійснює свої функції через банківські операції – пасивні й активні. Пасивними називаються опе­рації, за допомогою яких утворюються банківські ресурси, активними – операції з їхнього розміщення.

На відміну від комерційних банків, центральний банк не має справи безпосередньо з підприємцями і населенням. Йо­го головною клієнтурою є комерційні банки. Останні виступа­ють ніби посередниками між економікою і центральним бан­ком. Центральний банк зберігає вільну готівку комерційних банків, тобто їхні касові резерви. Він встановлює мінімальне відношення обов'язкових резервів до їх зобов'язань за депо­зитами (норму обов'язкових резервів).