1.2. Економічна сутність процесу хеджування

Під хеджуванням (від англ. hedge – захищатися від можливих втрат, ухилятися, обмежувати) розуміють діяльність, яка спрямована на створення захисту від можливих втрат у майбутньому. Хеджування — це загальний термін, який використовується для опису дій з мінімізації фінансових ризиків.

Фінансовий ризик визначається ймовірністю грошових втрат у зв’язку зі змінами цін на фінансові або фізичні активи на ринках. Під фінансовими активами розуміють грошові кошти, іноземну валюту, цінні папери, до фізичних активів відносять дорогоцінні метали, нафту, зерно, кольорові метали тощо.

Найбільш значними фінансовими ризиками для банків є валютний та ризик зміни відсоткової ставки.

Валютний ризик відбиває ймовірність втрат, пов’язаних зі зміною курсу національної валюти щодо іноземної протягом певного часу. На валютний ризик наражаються всі суб’єкти господарської діяльності, які мають на балансі іноземну валюту.

Ризик відсоткових ставок — це ймовірність фінансових втрат у зв’язку з мінливістю відсоткових ставок на фінансових ринках. Відсотковий ризик присутній у діяльності позичальників, кредиторів, власників цінних паперів. У сучасних умовах мінливості відсоткових ставок на міжнародних фінансових ринках відсотковий ризик став ризиком номер один у світовій банківській практиці.

Обмежити рівень валютного та відсоткового ризиків можна обмеженням обсягів або відмовою від проведення валютних, кредитних, депозитних та інших операцій, у зв’язку з якими виникають ці ризики. Якщо компанія чи фірма може працювати без залучення кредитних ресурсів, розміщення коштів на депозитах, купівлі цінних паперів та проведення експортно-імпортних операцій, то банк не в змозі повністю уникнути фінансових ризиків. Це дало поштовх до розвитку методів мінімізації ризиків, насамперед як методів фінансового управління банком.

Для управління фінансовими ризиками як банки, так і компанії застосовують ряд спеціальних методів, об’єднаних спільною назвою — хеджування.

Термін “хеджування” в економічній теорії та практиці має кілька значень: стратегія, метод, операція та інструменти хеджування. Ці значення об’єднані однією ідеєю зменшення рівня фінансового ризику, але різняться за змістом та формою.

Стратегія хеджування — це загальний підхід, ідея, концепція управління активами і пасивами, зміст якої визначається як обмеження або мінімізація ризиків.

Методи хеджування — це способи впливу на структуру фінансових активів та зобов’язань з метою обмеження рівня ризику або створення систем захисту від ризику укладанням додаткових фінансових угод. У широкому розумінні до методів хеджування відносять:

• збалансований підхід до управління активами і пасивами;

• управління розривом між чутливими активами та пасивами — геп-менеджмент;

• проведення операцій хеджування;

• управління середньозваженим строком погашення;

• обмеження обсягу ризикових операцій;

• страхування на відкритих фінансових ринках.

Такий підхід ряду економістів до тлумачення методів хеджування базується на тому, що будь-які дії, застосовувані з метою мінімізації фінансових ризиків, є хеджуванням.

У вузькому розумінні хеджуванням вважають лише проведення відповідних операцій за допомогою фінансових інструментів, механізм дії яких забезпечує компенсацію фінансових втрат внаслідок зміни ринкової ціни активу в майбутньому.

Операція хеджування полягає в укладенні строкової компен­саційної угоди з третьою стороною з метою повної ліквідації або часткової нейтралізації фінансового ризику. Якщо компанія або банк планують провести операцію продажу або купівлі активів у майбутньому, то виникає ризик зміни ціни за даний період. З метою мінімізації цього ризику укладається додаткова угода з третьою стороною — учасником ринку, який жодним чином не пов’язаний з операцією купівлі-продажу активу. Умови такої угоди дозволяють одержати виграш (компенсацію) у разі фінансових втрат в основній операції. Якщо ж за основною операцією отримано прибуток спекулятивного характеру (як наслідок сприятливих змін ціни активу), то за додатковою угодою матимуть місце втрати.

Операції хеджування фіксують майбутню вартість активів на визначеному рівні, що виключає як можливість зазнати в майбутньому збитків, так і можливість одержати спекулятивні прибутки. Операції хеджування проводяться на ринку строкових угод, коли період від дати укладення угоди до дати виконання реальної операції становить більш як два робочих дні. На практиці тривалість такого періоду коливається від кількох тижнів до кількох років, здебільшого — 1–3 місяці.

Інструменти хеджування — це фінансові угоди, механізм дії яких дозволяє мінімізувати ризик зміни ціни активу в майбутньому. Для хеджування ризику на міжнародних ринках застосовуються такі інструменти як форвардні контракти, фінансові ф’ючерсні контракти, опціони та своп-контракти. З цією самою метою можуть використовуватись і похідні фінансові інструменти — свопціони, опціонні форвардні угоди, опціони на купівлю (продаж) ф’ючерсів і т. ін. Інструменти хеджування дозволяють зафіксувати ціну активу в даний момент для операції купівлі-продажу, яка відбудеться на якусь дату в майбутньому.

За допомогою фінансових інструментів проводяться як операції хеджування, так і спекулятивні операції. Залежно від мети, з якою здійснюється операція на ринку, усіх учасників можна поділити на дві групи: хеджерів і торговців (спекулянтів). Хеджер — це фізична чи юридична особа, яка має основну (балансову) позицію і проводить операції на ринку строкових угод з метою хеджування ризику за цією позицією. Сутність операції хеджування полягає в перенесенні ризику зміни ціни активу з хеджера на іншого учасника ринку. Метою проведення спекулятивної операції є одержання прибутку завдяки сприятливим змінам ціни активу. Хеджери зацікавлені в кінцевому результаті як сумі прибутків і втрат за основною та строковою угодами. Торговці, навпаки, розраховують лише на одержання прибутку від різниці в ціні активу. Сподіваючись на отримання спекулятивних прибутків, торговці беруть на себе ризик хеджерів. Для ефективної роботи ринків необхідні і хеджери і торговці, які забезпечують йому високу ліквідність.

З метою захисту від можливих втрат у майбутньому поряд з операціями хеджування проводяться операції страхування. Операція страхування полягає в укладенні угоди з учасником ринку, який за певну винагороду зобов’язується компенсувати втрати, пов’язані зі зміною ціни активу. Отже, ризик зміни ціни активу переноситься на учасника, який отримав винагороду — страхову премію. Операція страхування базується на попередній виплаті премій за можливу компенсацію майбутніх збитків, незалежно від того, чи стануться ці збитки чи ні. Це не виключає можливості отримання переваг від сприятливих змін ціни активу. Між операціями хеджування та страхування існують суттєві відмінності.

Наслідки хеджування симетричні. Хеджування даватиме прибуток, який компенсує збитки за основною позицією банку, якщо ставка чи курс змінюється. Або хеджування завдасть збитків, котрі компенсують прибутки в основній позиції. А наслідки страхування асиметричні. Це означає, що страхування компенсує негативні наслідки, дозволяючи отримати переваги від сприятливої кон’юнктури ринку. Ціною за можливість отримати додатковий прибуток є страхова премія. Вартість страхових операцій значно перевищує вартість операцій хеджування, витрати за якими досить незначні і, порівняно із сумами операцій, можуть не братися до уваги.

Операції хеджування проводяться за допомогою таких інструментів як форвардні та ф’ючерсні контракти, угоди своп. Операції страхування фінансових ризиків проводяться за допомогою опціонів.

І операції хеджування, і операції страхування здійснюються з однією і тією самою метою — захисту від ризиків, що робить правомірним розгляд цих операцій як складових елементів процесу хеджування в цілому. Саме тому опціони, механізм дії яких відбиває сутність операцій страхування, відносять до інструментів хеджування ризику поряд із форвардами, ф’ючерсами та свопами.

У цілому процес хеджування дозволяє суттєво зменшити або повністю ліквідувати ризик. Але оскільки між ризиком і прибутком існує пряма залежність, то низький рівень ризику означає обмеження можливостей одержання прибутку. Отже, недолік хеджування полягає в тому, що воно не дозволяє хеджеру використати сприятливий розвиток кон’юнктури ринку.

Ризики, які виникають внаслідок зміни майбутньої ціни активу, хеджувати не обов’язково. Компанії або банки можуть ризикувати в надії на сприятливі зміни цін, які дали б змогу одержати спекулятивний прибуток. Такий підхід до управління називають стратегією нехеджування і використовують при першій моделі управління.

Неможливість отримати переваги від сприятливих обставин при операціях хеджування ризику призводить до того, що компанії або банки можуть свідомо використовувати стратегію нехеджування, коли деяка частина активів чи пасивів лишається чутливою до зміни параметрів ринку (відсоткової ставки, валютного курсу). Стратегія нехеджування має на меті максимізацію прибутку, що супроводжується підвищеним рівнем ризику. За такого підходу до керування фірма або банк не захищені від несприятливих змін на ринку і можуть зазнати значних фінансових втрат.

Стратегія хеджування стабілізує прибуток за мінімального рівня ризику. Це дає можливість одержати однакові результати незалежно від мінливості фінансових ринків. Вибір стратегії залежить від багатьох чинників, і насамперед — від схильності до ризику. Стратегія обирається менеджментом і відбиває ставлення до прийнятного рівня ризику.

Проте не завжди вибір стратегії управління ризиками є внутрішньою справою. Деякі банки можуть не дозволити своїм клієнтам спекулювати. При наданні послуг клієнтові банк має право наполягати на хеджуванні, оскільки ризики, на які наражається клієнт, можуть призвести до збитків самого банку. У деяких країнах органи банківського нагляду забороняють комерційним банкам проведення операцій спекулятивного характеру. В інших випадках керівництво банку самостійно обмежує рівень допустимого ризику встановленням лімітів. Отже, потреба проведення операцій хеджування постає перед багатьма учасниками ринку.

На міжнародних фінансових ринках існує значна кількість потенційних хеджерів:

• дилери з торгівлі державними цінними паперами та іноземною валютою, які захищаються від зниження доходності та валютних курсів;

• інвестиційні банки, які використовують строковий ринок для продажу більшої кількості короткострокових активів, ніж це можливо на готівковому ринку;

• експортери та імпортери для захисту майбутніх платежів від зміни валютних курсів;

• корпорації для фіксації відсоткової ставки на залучені або розміщені кошти;

• компанії, які займаються власністю, при випуску конвертованих акцій захищаються від можливого зростання відсоткових ставок до завершення випуску та розміщення;

• пенсійні фонди захищають доход від інвестицій в першокласні цінні папери та казначейські зобов’язання;

• банки, які захищаються від зниження кредитних відсоткових ставок та збільшення депозитних ставок у майбутньому;

• інвестиційні фонди захищають номінальну вартість фінансових активів, якими вони володіють, або фіксують ціни на ті фінансові інструменти, які заплановано купити в майбутньому.

Цей перелік хеджерів далеко не повний, але він дає уявлення про різноманітність типів організацій, які можуть використовувати ринок строкових угод для зменшення ризику валютних курсів, відсоткових ставок чи ризику на фондовій біржі.