Причини виникнення емісійних банків у 19 ст. Та їх сутність. Причини і шляхи створення центральних банків.

Центральні банки у їх сучасному розумінні були створені у ХХ ст., що пов’язано з процесом демонетизації золота. демонетизація золота — поступовий процес втрати золотом функцій грошей. з початком першої світової війни (1914—1918) країни, що воювали, припинили обмін національних грошових знаків (банкнот) на золото. після першої світової війни золотовалютний стандарт зберігся лише у сша. деякі країни відновили золотий стандарт, але в обмежених (усічених) формах — золотозливковій і золотодевізній. емісійні банки відповідно до форми стандарту обмінювали банкноти (національну валюту) на зливки золота (англія, франція) або на іноземну валюту (девізи), яка розмінювалася на золото (німеччина, австрія). у 30-ті роки були ліквідовані всі форми золотого стандарту у внутрішньому обороті країн.

Після другої світової війни золотий монометалізм відновився, але в ще більш усіченій формі — золотодоларового стандарту. у внутрішньому обороті країн обмін національних грошей на золото не був відновлений. зв’язок національних валют із золотом забезпечувався через надання можливості урядам і емісійним (центральним) банкам країн — членів міжнародного валютного фонду обмінювати долари сша, якими вони володіли, на зливки з ливки.

Демонетизація золота спричинила:

• по-перше, перехід від системи обігу повноцінних грошей до системи обігу неповноцінних грошей, які не мають власної реальної вартості і не обмінюються на повноцінні гроші, зокрема на золото. Характерною рисою системи обігу повноцінних грошей був високий рівень стихійної саморегуляції грошового обороту, тобто забезпечення національної економіки необхідною та достатньою масою грошей. В умовах обігу неповноцінних грошей цей механізм перестає діяти і тому виникає потреба в регулюванні грошового обороту з боку дер- жави;

• по-друге, створення спеціального органу державного управ­ління — центрального банку, основним призначенням якого стала не тільки емісія грошових знаків, а й забезпечення регулювання їх обігу;

• по-третє, запровадження особливого емісійного механізму (грошово-кредитної політики), який дає можливість узгоджувати емісію грошей зі зміною потреб економіки в платіжних засобах і завдяки якому держава в особі центрального банку має можливість активно впливати не тільки на грошово-кредитну сферу, а й на реальний сектор економіки.

Застосування суб’єктами економіки неповноцінних грошей ґрунтується на їх вірі в можливість використання цих грошей як купівельного і платіжного засобу. Держава в особі центра­льного банку бере на себе зобов’язання підтримувати цю віру шляхом регулювання обороту грошей і забезпечення у такий спосіб стабільної купівельної спроможності національних грошей.

Створення центральних банків відбувалося двома шляхами.

Перший шлях (його можна назвати еволюційним) — поступове перетворення емісійного банку країни у центральний банк. Цей шлях характерний для країн, в яких на початок ХХ ст. вже існували емісійні банки (Франція, Великобританія, Швеція). Становище емісійного банку у ролі центрального банку змінювалося поступово в міру того, як він брав на себе або йому делегували певні повноваження (функції), наприклад зберігання резервів комерційних банків, кредитна підтримка банків, управ­ління державним боргом тощо. Поняття «центральні банки» почали застосовувати в теорії і на практиці починаючи з 20-х років ХХ ст.

Другий шлях (його можна назвати директивним) — створення центрального банку на основі спеціального закону, який передбачає особливий статус новоствореного банку з моменту його заснування. цей шлях характерний для розвинутих країн, в яких з тих чи інших причин на початок хх ст. не існувало єдиного емісійного банку (наприклад, сша), а також для колишніх колоній і постсоціалістичних країн, які у хх ст. створювали національні банківські системи за принципом дворівневої побудови.