§ 2. Основні принципи і джерела банківського права

Банківське право грунтується на принципах, які притаманні всьому національному праву, але має свої специфічні принципи. В нинішніх ринкових умовах такі принципи мають сприяти вдосконаленню економічних відносин і способів їх правового регулювання з метою підвищення ефективності функціонування банківської системи, здатної мобілізувати фінансові ресурси та сконцентрувати їх на пріоритетних напрямах структурної перебудови економіки.

До принципів банківського права належать:

1. принцип свободи економічної діяльності. Суб’єкти банківської діяльності мають право без обмежень приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству. Обмеження у здійсненні банківської діяльності передбачаються законодавством України;

2. принцип неухильного виконання економічних нормативів, встановлених НБУ, норм чинного законодавства. Цей принцип зобов’язує суб’єктів банківських правовідносин дотримуватись правил поведінки, приписуваних нормами банківського права. Наприклад, відповідно до ст. 51 закону України «Про банки і банківську діяльність» комерційні банки зобов’язані дотримуватись економічних нормативів, встановлених НБУ;

3. принцип задоволення потреб клієнтів та максималізації отримання прибутку банками;

4. принцип добровільності взаємовідносин і взаємної заінтересованості банківських установ та їх клієнтів. Суб’єкти банківських правовідносин (при кредитуванні, організації розрахунків) будують відносини на підставі рівності сторін, їх диспозитивності та ініціативності у формуванні та виконанні прав і обов’язків. У цих відносинах проявляються взаємна воля і свідомість учасників;

5. принцип підтримки конкуренції та заборони економічної діяльності, що спрямована на монополізацію й недобросовісну конкуренцію. Це означає, що банкам забороняється укладати угоди з метою обмеження конкуренції в банківській діяльності, а також монополізації умов надання кредитів, інших послуг, встановлення процентних ставок і комісійної винагороди. Комерційні банки не мають права без згоди НБУ зменшувати розмір статутного фонду і розподіляти резерви серед акціонерів, об’єднуватися з іншими банками.

Контроль за дотриманням антимонопольного законодавства у сфері банківської діяльності здійснює Антимонопольний комітет України (АКУ). Реорганізація комерційних банків проходить за погодженням з АКУ у випадках, передбачених чинним законодавством.

Для подальшого розвитку конкуренції і обмеження прояву монополізму серед банків НБУ вживає заходів щодо лібералізації кредитного ринку через створення однакових умов доступу для комерційних банків до кредитних аукціонів НБУ, а також лібералізації валютного ринку шляхом зняття обмежень на валютних біржових торгах;

1. принцип контролю і нагляду за діяльністю банків та інших кредитно-фінансових установ. У належному функціонуванні банківської системи найважливіша роль відводиться контролю. Без нього не може здійснюватися економічна діяльність, за його допомогою забороняється втручання держави у внутрігосподарську сферу комерційних банків, підприємств, забезпечується законність у банківській сфері, запобігання правопорушень, за його сигналами притягуються до відповідальності винні особи.

На практиці останній принцип знаходить відображення в тому, що Верховна Рада України контролює діяльність НБУ (затверджує звіт про його роботу та баланс його діяльності, затверджує ліміт зов­нішнього державного боргу); НБУ контролює діяльність комерційних банків (встановлює для них економічні нормативи, перевіряє створення їх шляхом реєстрації, контролює додержання ними законодавства), здійснює контроль за веденням касових операцій; комерційні банки контролюють ліміти залишків готівки в касах для юридичних осіб, порядок відкриття та закриття рахунків, здійснення валютних операцій через уповноважених банків тощо.

Джерелом національного права є, як відомо, форма вираження державної волі в нормативних актах — офіційних письмових документах компетентного органу держави, в яких встановлюються норми права.

До джерел банківського права відносяться: Конституція України (зокрема, ст.ст. 99, 100), закони й постанови Верховної Ради України (наприклад, Закон України від 30 жовтня 1996 р. «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні», Закон України від 22 листопада 1996 р. «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань», постанови Верховної Ради України «Про впорядкування оплати комерційними банками за здійснення платежів» від 24 грудня 1993 р.; «Про норматив обігу платіжних докумен­тів в Україні» від 25 червня 1993 р.).

У системі банківського законодавства особлива роль відводиться законам, які мають вищу юридичну силу і охоплюють найбільш важливі питання, що виникають у банківській сфері. Серед діючих виділяється такий важливий опорний закон, як Закон України від 20 березня 1991 р. «Про банки і банківську діяльність», який визначає правові основи існування банків, порядок створення й основні принципи їх діяльності, правове положення НБУ, встановлює правову природу взаємовідносин з клієнтами та їх захист.

Серед джерел банківського права важливий блок складають підзаконні нормативні акти, які можна поділити на дві групи:

1. Укази й розпорядження Президента України та постанови Кабінету Міністрів України.

Наприклад, Укази Президента України від 12 червня 1995 р. «Про застосування штрафних санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки», від 16 березня 1995 р. «Про заходи щодо нормалізації платіжної дисципліни в народному господарстві України», від 29 січня 1997 р. «Про Державний інвестиційно-кліринговий Комітет»; розпорядження Президента України від 25 травня 1995 р. «Про заходи щодо розв’язання кризи платежів і підтримку вітчизняних виробників»; Постанови Кабінету Міністрів України, які приймаються відповідно до ст. 117 Конституції України, є обов’язковими до виконання на всій території України. Наприклад, постанови Кабінету Міністрів України «Про вдосконалення системи розрахунків за споживану електричну й теплову енергію» від 21 травня 1997 р., «Про врегулювання окремих питань взаєморозрахунків із належних до бюджетів платежів» від 21 лютого 1997 р. та ін.

2. Нормативні акти міністерств, державних комітетів, у тому числі НБУ, що відносяться до сфери банківської діяльності. Ці акти приймаються в межах компетенції тієї організації, що їх видає, у формі постанов, положень, наказів, інструкцій, правил тощо. Наприклад, постановою Правління НБУ від 13 жовтня 1997 р. затверджено Порядок ведення касових операцій у національній валюті в Україні; постановою Правління НБУ від 7 травня 1997 р. — Положення про порядок реєстрації одержання резидентами кредитів в іноземній валюті від іноземних кредиторів; наказом Міністерства фінансів України та Міністерства економіки України від 25 лютого 1997 р. затверджений «Порядок виписування та погашення простих векселів, що видаються вітчизняними нафтопереробними заводами у разі поставки на ці заводи нафти суб’єктами підприємницької діяльності — резидентами».

До цієї групи належать також нормативні акти, прийняті асоціаціями та господарюючими суб’єктами (наприклад, рішення Асоціації комерційних банків та локальні акти — статути комерційних банків, установчі договори, положення про філії, представництва).

У правовому відношенні важливе значення має введення Указом Президента України від 3 жовтня 1992 р. в Україні державної реєстрації відомчих нормативних актів, що здійснюється Міністерством юстиції України (відносно актів, прийнятих центральними органами та управліннями юстиції областей і міст Києва і Севастополя, відносно актів місцевих органів управління). Це правило поширено і на нормативні акти, що видаються НБУ, якщо суб’єктом їх є фізична особа. Державна реєстрація відомчих нормативних актів спрямована на дотримання принципу верховенства закону та забезпечення законності актів відомчого нормотворення, їх відповідності законам, додержання охорони прав, свобод і законних інтересів громадян, підприємств, установ та організацій в Україні¹.

Серйозним недоліком відомчого нормотворення є хибна практика НБУ приймати нормативні акти у формі листів, те­леграм, що протирічить поняттю «нормативний акт» і не передбачено законом як форма існування офіційного документа.