1.1 Банківська система: поняття та організація

У будь-якій державі незалежно від домінуючої економічної моделі та способу організації суспільних відносин банківська система відіграє ключову роль. Недарма її часто порівнюють з кровоносною системою економіки держави. Саме вона забезпечує економіку необхідним обсягом фінансових ресурсів, забезпечуючи вільних рух капіталу, розрахунки субєктів господарювання, кредитування економіки, а також реалізацію інших функцій та завдань. Без розвинутої банківської системи неможливо навіть уявити собі розвинуту економіку держави. Розвиток банків, товарного виробництва і обороту історично йшов паралельно і тісно переплітався. При цьому банки проводячи грошові розрахунки і кредитуючи господарство, виступаючи посередниками в перерозподілі капіталів, істотно підвищують загальну ефективність виробництва, сприяють зростанню продуктивності суспільної праці [24, с.24].

Нині, в умовах розвинутих фінансових, товарних ринків, структура банківської системи різко ускладнюється. Зявилися нові види фінансових установ, нові кредитні інструменти і методи обслуговування клієнтів. Відповідно, трансформуються погляди дослідників на сутність та основні поняття банківської системи в державі.

Згідно «Банківській енциклопедії» Національного банку України, банківська система (Banking System) - це сукупність різноманітних видів банків та банківських інститутів у їх взаємозвязку, які діють у тій чи іншій країні в певний історичний період; складова кредитної системи [2, с.42]. Виникає банківська система не внаслідок механічного поєднання окремих банків, а базується на заздалегідь виробленій концепції, в межах якої відводиться певне місце кожному виду банків і кожному окремому банку.

Банківська система є динамічною системою «закритого» типу, в якій банки можуть успішно функціонувати завдяки взаємодії між собою та з субєктами банківської інфраструктури (платіжні системи, клірингові механізми, стандарти обліку та звітності тощо) [1, с.15].

Банківська система є складовою кредитної системи держави бере участь у виконанні основних функцій фінансової системи, зокрема шляхом [4, с.37]:

-- стабільності національної грошової одиниці;

-- забезпечення способів переміщення фінансових ресурсів у часі, через кордони держав та між окремими галузями тощо;

-- розробки та забезпечення способів управління ризиками;

-- забезпечення механізму обєднання фінансових ресурсів та їх розподілу між окремими субєктами господарювання;

-- забезпечення безперебійного функціонування платіжних систем, зокрема шляхом удосконалення способів клірингу та здійснення розрахунків, що сприяють торгівлі;

-- забезпечення насичення ринку ціновою інформацією, що дозволяє координувати децентралізований процес прийняття рішень в окремих галузях економіки.

Аналізуючи організацію банківських систем західних держав в умовах розвинутої економіки, фахівці дійшли висновку щодо трьох основних напрямів розвитку таких систем та їх складових [22, с.15]:

-- банківські системи з великою кількістю банків з небагатьма відділеннями;

-- банківські системи з невеликою кількістю банків із багатьма відділеннями;

-- банківські системи з багатьма банками, повязаними учасниками.

Поняття банківська система, як і більшість визначень в теорії банківської справи, не є єдиним і сталим. У міжнародній практиці найбільш поширеною є думка про те, що банківська система - це сукупність банківських і небанківських фінансових установ, що виконують окремі банківські операції. Як зазначає Савлук М.І.: «Банківська система має своє особливе призначення, свої специфічні функції, які не просто повторюють призначення і функції окремих банків». Під банківською системою, на його погляд, слід розуміти «законодавчо визначену, чітко структуровану сукупність фінансових посередників грошового ринку, які займаються банківською діяльністю» [52, с.21].

В підтвердження визначеної вище точки зору, російський вчений Лаврушин О.І визначає банківську система як «сукупність банків, банківської інфраструктури, банківського законодавства і банківського ринку, що знаходяться в тісній взаємодії один з одним і зовнішнім середовищем.» [25, с.17]

Л.М. Стрельбицька і М.П. Стрельбицький надають визначення поняття «банківська система - це сукупність різних видів банків і банківських інститутів в їх взаємозвязку, що існує в тій чи іншій країні в певний історичний період. Ця система є внутрішньо організованою, взаємоповязаною, має загальну мету і завдання» [50, с.33].

В.С. Стельмах визначає, що «банківська система - це складний комплекс, який функціонує і розвивається відповідно до цілого ряду законодавчих і нормативних документів. Основним елементом цієї системи є комерційний банк - кредитно-фінансова установа, яка залучає і накопичує вільні грошові кошти підприємств, організацій, населення, а також здійснює випуск цінних паперів, кредитування народного господарства і населення на умовах платності, зворотності і строковості. Стан і рівень розвитку банків досить серйозно впливає на розвиток всієї суспільно-економічної формації» [13 с.22;31].

Заслуговує на увагу визначення банківської системи надане А.М.Морозом, який вважає, що «банківська система - це сукупність різноманітних видів банків та банківських установ у їх взаємозвязку, складова частина кредитної системи держави» [12, с. 128].

Одночасно, знавці банківського права дають дещо узагальнене визначення: «Сукупність фінансових посередників, що діють в рамках загального грошово-кредитного механізму обслуговування обороту капіталу в процесі виробництва і обігу товарів, утворює банківську систему країни. Основні завдання банківської системи: акумулювання коштів підприємств, організацій та населення; використання їх на реалізацію рентабельних проектів різних галузей і сфер економіки» [19, с.19].

Банківська система, як обмежена безліч взаємодіючих елементів, характеризується наступними ознаками [24, с.44]:

- Сукупність елементів. Сукупність що входять в банківську систему елементів не випадкова. Вона підпорядкована цілям грошово-кредитної політики держави. Тому неможливо включення до неї субєктів інших, наприклад, поштових установ або торговельних організацій.

- Достатність елементів. Банківська система - це не абстрактна сукупність складових його елементів; це повязана з собою сукупність, що забезпечує єдність і спільність її функціонування. У банківській системі стільки елементів, скільки необхідно для виконання її функцій.

- Взаємодія - всі елементи банківській системи звязані між собою системою кореспондентських відносин, єдиною методологічною базою. Звязки елементів банківської системи закріплені і впорядковані, всі вони підпорядковані єдиному центру, взаємно доповнюють один одного. Наприклад, ліквідація одного банку не призведе до припинення функціонування банківської системи в цілому. Відбувається перерозподіл функцій ліквідованого банку між іншими елементами банківської системи.

- Динамічність. Банківська система знаходиться в постійному русі, доповнюється новими компонентами, т, тобто відбувається постійний процес її вдосконалення. Змінюються не тільки кількісні характеристики банківської системи розвитку, а й якісні - нові продукти, технології, види банків і пр. Удосконалюються звязку усередині банківської системи - електронні платежі, що банківські карти, міжнародні платіжні системи, наприклад, SWIFT та інші.

- Закритість. Входження в банківську систему будь-якої країни обмежене рядом вимог, встановлених центральними банками держав і обовязкових для виконання всіма банками. Існує поняття «банківська таємниця», що забороняє поширювати інформацію щодо своїх клієнтів, за винятком випадків, передбачених законодавством.

- Саморегулювання. Банківська система гнучко реагує на зміну політичної та економічної конюнктури ринку. Наприклад, збільшення потреби в житло і відповідний розвиток житлового будівництва спонукали банки впровадити в свою практику іпотечне кредитування. Криза серпня 1998 надовго відбила в них "полювання» працювати з державними цінними паперами. Відсутність довгих ресурсів зумовило скорочення кредитування термінів.

- Керованість. Банківська система функціонує у відповідності з федеральним законодавством та нормативними актами Центрального Банку.

До елементів банківської системи відноситься також банківська інфраструктура - підприємства, агентства, служби, що забезпечують життєдіяльність банків.

Для сучасної практики характерне використання різних моделей організації і функціонування банківських систем розвинутих ринкових країн. За сучасних умов практично у всіх країнах з ринковою економікою створені й активно розвиваються дворівневі банківські системи, де на першому рівні функціонує центральний банк країни, який здійснює емісійну, нормотворчу, наглядову та інші види діяльності; на другому -- діють комерційні банки, які займаються акумуляцією коштів компаній і підприємств, здійснюють різноманітні банківські операції [10, с. 29].

У деяких країнах функціонують три рівневі банківські системи, до яких входять також кредитні інститути небанківського типу (наприклад, страхові компанії, інвестиційні фонди, фінансові компанії тощо). До таких банківських систем належать системи Швейцарії, Японії. Слід зазначити, що до кредитно-банківської системи Німеччини, Франції, США, крім банків, входять також різні кредитні установи -- Федеральне відомство нагляду за кредитною справою (Німеччина); Комітети з банківської регламентації і кредитних установ, а також Банківська комісія (Франція), Рада Керуючих Федеральної Резервної системи. Федеральний комітет відкритого ринку, Управління Контролера грошового обігу і Федеральна корпорація страхування депозитів (США) [28, с.49].

Особливістю є й те, що в США переважають приватні кредитно-фінансові інститути (акціонерні), а в країнах Західної Європи та Японії поряд з приватними значне місце посідають напівдержавні, державні і кооперативні кредитно-фінансові установи.

Світова практика виробила два принципи побудови комерційних банків [28, с.53]:

-- принцип сегментування, коли банківська діяльність обмежена певним видом операцій чи сектором грошового ринку;

-- принцип універсальності, коли будь-які обмеження на діяльність банків на грошовому ринку знімаються.

Принцип сегментування чітко простежується в банківському законодавстві США та Японії, де банкам, по суті, заборонено здійснювати операції з цінними паперами корпорацій, з нерухомістю, страхові операції тощо. В більшості країн Західної Європи такі обмеження знято і банки другого рівня можуть надавати будь-які фінансові послуги на грошовому ринку.

У світовій практиці існують різні підходи до організації банківського нагляду. Звідси виділяють три групи країн, які відрізняються місцем і роллю центрального банку в управлінні і способом побудови наглядових структур у державі [30, с. 72]:

1. Перша група -- це країни, у яких контрольні функції здійснює центральний банк (Австралія, Ісландія, Італія, Іспанія, Португалія).

2. Друга група -- це країни, у яких контрольні функції виконуються не центральним банком, а іншими органами (Австрія, Данія, Канада, Норвегія, Швеція, Фінляндія).

3. Третя група -- це країни, у яких контрольні функції здійснюються центральним банком спільно з іншими органами:

- Швейцарія -- Центральний банк. Федеральна Банківська комісія та Швейцарська банківська асоціація; Франція -- Банк де Франс спільно з Банківською, комісією;

- Німеччина -- Німецький Федеральний банк спільно з Федеральним відомством нагляду за кредитною справою;

- США -- Федеральна Резервна система спільно з Міністерством фінансів та незалежним агентством -- Федеральною корпорацією страхування депозитів.

У практиці зарубіжних країн центральні банки відрізняються не тільки правовим статусом та їх роллю в кредитній системі держави, а й дуже різноманітні за правовими формами, власністю на їх капітал, ступенем незалежності від виконавчої влади тощо.

Здебільшого центральні банки є державними, капітал яких належить державі (Велика Британія, Франція, Німеччина, Канада, Росія тощо); акціонерними (США, Італія); деякі центральні банки мають змішану форму власності (Австрія, Бельгія, Японія), коли частина капіталу належить державі, а частина перебуває в руках юридичних і фізичних осіб. Так, 50% статутного капіталу Австрійського національного банку належить державі, а решта -- комерційним банкам, страховим компаніям та іншим організаціям.

Велике значення для забезпечення стабільності економічного розвитку держави має ступінь незалежності центрального банку від виконавчої влади, який у різних країнах різний. Найбільш незалежні від державних органів центральні банки Австрії, Німеччини та Швейцарії. В законодавстві цих країн відсутні норми, що дають змогу уряду втручатися в грошово-кредитну політику, здійснювану центральним банком. Певною самостійністю користуються банки, які за законом підзвітні законодавчим органам (Канада, США, Нідерланди, Японія). В законодавстві Японії чітко передбачено право державних органів скасувати рішення центрального банку. Найбільш залежним від виконавчих органів є центральний банк Італії, де в законодавстві закріплено право уряду на втручання в діяльність цього банку.

Відповідно до Маастрихтських угод європейські держави -- члени Європейського Союзу зобовязані привести свої закони про центральні банки до єдиного знаменника, «тобто центральні банки повинні бути виведені з-під контролю виконавчої влади» [28, с. 102].

Принципове значення має також чітке розмежування державою фінансової і банківської систем країни, тобто йдеться про обмеження можливостей уряду країн користуватися коштами центрального банку. В багатьох країнах пряме кредитування держави, тобто надання банківської позики для покриття бюджетного дефіциту практично відсутнє (США, Японія, Канада, Велика Британія, Швеція, Швейцарія) або законодавче обмежене (Німеччина, Нідерланди, Франція). Основними кредиторами держави виступають не центральні, а комерційні банки та інші фінансово-кредитні установи, компанії, населення.

Існують дві моделі організаційної побудови банківських систем розвинутих країн, що визначаються різноманітністю функцій, які вони виконують. Відповідно до першої моделі центральний банк проводить грошово-кредитну політику, що розглядається як частина інструментарію, яким володіє орган влади для регулювання економіки [31, с. 35].

Відповідно до другої моделі перед центральним банком ставиться мета, яка зводиться до підтримки стабільності цін за допомогою спеціально призначених для цього інструментів грошово-кредитної політики, на яку не впливає політична влада.

Процеси, явища, звязки, які стосуються національної банківської системи, це чинники, що визначають тип її поведінки, - реактивний, адаптивний і активний, а також стимулюють розвиток механізмів саморегуляції. Тип поведінки банківської системи визначає напрямки її розвитку.

Загальним визначенням банківської системи, на думку І.І. Дяконової, слід вважати уявлення про банківську систему як про сукупність банківських установ [20, с.181]. Специфіка деяких визначень має розширене трактування банківської системи за рахунок включення додаткових елементів повязаних з нею, але які не приймають прямої, безпосередньої участі в створенні системних властивостей, або на основі включення елементів, що виконують окремі банківські операції (небанківські кредитні організації), або в підкресленні спеціалізації комерційних банків.

Одним з важливих моментів у вивченні систем є їх класифікації. Всі системи можна підрозділити, з однією сторони, на прості, складні і дуже складні, а з іншого боку - на детерміновані і імовірнісні. На основі приведеної класифікації банківську систему слід віднести до складної системи, що поєднує в собі елементи детермінованих систем і систем імовірнісного типу [20, с.183].

Отже, за визначенням І.І.Дяконової, банківська система по своїй суті складна система, яка поєднує в собі риси детермінованих і імовірнісних систем, що активно взаємодіють між собою і зовнішнім середовищем [20, с.183]. Це дозволяє підкреслити динамічність і цілеспрямованість банківської системи та існування зворотного звязку із зовнішнім середовищем. А також тим, що банківська система відноситься до категорії активних і керованих систем, схильних до коливань. Такий підхід, на нашу думку, дозволить визначити умови і чинники стабільності банківської системи в ринковій економіці.

Характеристика банківської системи як саморегулюючої полягає в її здібності самостійно, без дії ззовні встановлювати та підтримувати надійний режим функціонування і реагувати на зовнішні дії, що порушують її діяльність. Саморегуляція забезпечується на основі зворотного звязку з іншими системами, зокрема економічною [20, с.186].

Характеристика банківської системи як керованої системи визначається цілями і завданнями системи, які, поза сумнівом, повинні співпадати з цілями суспільства.

Банківська система України є дворівневою системою, остільки в законах, регулюючих банківську діяльність, визначені цілі функціонування для кожного рівня. Для комерційних банків - отримання прибутку, для Національного банку України - захист і забезпечення стійкості гривні; розвиток і зміцнення банківської системи; забезпечення ефективного і безперебійного функціонування розрахунків.

Узагальнюючи вищенаведене, найбільш правомірним видається формулювання банківської системи як законодавчо визначеної, чітко структурованої та субординованої сукупності фінансових посередників, які займаються банківською діяльністю на постійній професійній основі і функціонально взаємозвязані в самостійну економічну структуру (М.І. Савлук [52, с. 63]).

Банківська система спроможна виконувати три такі функції [26, с.35]:

- трансформаційну;

- створення платіжних засобів та регулювання грошового обороту (емісійну);

- забезпечення стабільності банківської діяльності та грошового ринку (стабілізаційна).

Трансформаційна функція банківської системи базується на аналогічній функції окремих банків. Проте вона не є сумою механічного складання подібної функції всіх банків, що входять у систему. У масштабах системи виникає якісно нова функція трансформації - більш масштабна, більш глибока, більш завершена й ефективна, ніж сума трансформаційних потенціалів окремих банків. Це зумовлюється двома обставинами [26, с.37]:

- по-перше, в трансформаційний процес активно включається центральний банк. Як банк банків він активно здійснює всі види трансформаційних процесів на міжбанківському рівні. Через механізми рефінансування (кредитні аукціони, кредитування через "облікове вікно", "ломбардне вікно", пряме кредитування окремих банків тощо) центральний банк трансформує ресурси грошового ринку і за строками, і за розмірами, і за ризиками, і в регіональному аспекті, та ще й у більших масштабах, ніж окремі комерційні банки. Він завершує трансформаційні процеси в межах усього грошового ринку, розпочаті безпосередньо комерційними банками;

- по-друге, система істотно підвищує трансформаційний потенціал вузькоспеціалізованих банків. Умонтовані в систему, вони дістають можливість виконувати цю функцію в кооперації з універсальними банками. Спільно, як складові системи ці банки можуть забезпечити весь комплекс трансформації грошового капіталу на ринку.

Функція створення платіжних засобів і регулювання грошового обороту (емісійна) полягає в тому, що банківська система оперативно змінює масу грошей в обігу, збільшуючи чи зменшуючи її відповідно до зміни попиту на гроші. Іншими словами, банківська система управляє пропозицією грошей.

Це ключова функція банківської системи. У її виконанні беруть участь усі ланки системи - центральний банк, усі банки другого рівня. Вона стосується усіх напрямків банківської діяльності, насамперед кредитної.

Ця функція банківської системи якісно відрізняється від аналогічної функції окремого банку. Кожний окремий банк потенційно спроможний брати участь у формуванні пропозиції грошей і заінтересований розширювати цю свою діяльність, оскільки вона дає йому додаткові доходи. І тільки система може визначити межі цієї діяльності, що адекватні попиту на гроші, і ввести в ці межі емісійну функцію кожного банку. Це досягається методами та інструментами грошово-кредитної політики центрального банку, реалізацію якої забезпечує система в цілому.

Функція забезпечення стабільності банківської діяльності та грошового ринку (стабілізаційна) повязана з надзвичайно високою ризикованістю банківської діяльності. Банки, на відміну від інших економічних субєктів, криють у собі підвищену загрозу дестабілізації власної діяльності, розладу усього грошового ринку, провокування загальноекономічної кризи. Тому кожний окремий банк не може виконувати стабілізаційної функції, а скоріше навпаки.

Як посередники грошового ринку, банки повинні брати на себе всю відповідальність перед інвесторами за економічні ризики своїх позичальників. Банки потенційно, завдяки широким масштабам своєї діяльності, здатні роз-зосередити (диверсифікувати) ці ризики і максимально помякшити їх для інвесторів. Проте реального успіху в цьому можна досягти лише за умови, що це завдання буде вирішуватися зусиллями всієї банківської системи. Тільки банківській системі в цілому під силу створити дійовий механізм страхування банківських ризиків і банківських депозитів.

Виконання банківською системою стабілізаційної функції проявляється двояко [26, с. 41]:

- у прийнятті низки законів та інших нормативних актів, що регламентують діяльність усіх її ланок - від центрального банку до вузькоспеціалізованих комерційних банків;

- у створенні дійового механізму державного контролю і нагляду за дотриманням цих законів та за діяльністю банків узагалі.

На цій підставі створюються спеціальні механізми забезпечення стабільності банківської діяльності, які включають:

- страхування банківських ризиків, передусім кредитних;

- страхування банківських депозитів, насамперед фізичних осіб;

- створення внутрішньобанківських резервів для покриття збитків від кредитних ризиків;

- створення механізму обовязкового резервування банківських депозитів;

- централізоване встановлення економічних нормативів з тих напрямів банківської діяльності, які повязані з найбільшими ризиками;

- створення централізованого нагляду і контролю за банківською діяльністю;

- створення механізму централізованого рефінансування комерційних банків;

- узаконення різних механізмів централізації банківського капіталу (створення консорціумів, картелів, трестів, концернів, холдингів) .

У цих заходах виявляється організаційно-правове забезпечення стабілізаційної функції банківської системи. Кожний із них може бути реалізований лише в межах системи і є специфічним інфраструктурним елементом, що перетворює сукупність банків у якісно нове явище - банківську систему.