2. Основні методи фінансування дефіциту державного бюджету.
У світовій практиці відомі 3 методи фінансування дефіциту бюджету:
податкове фінансування;
боргове фінансування;
емісійне фінансування.
В основі податкового фінансування — підвищення урядом податкових ставок, введення нових податків, скасування раніше встановлених пільг за податками, що веде до збільшення надходжень до бюджету. Податкове фінансування не призводить до зміни загальної грошової маси, тому що воно здійснюється за рахунок перерозподілу наявних ресурсів між окремими групами економічних суб’єктів. За нормальних обставин уряди намагаються уникати застосування цього методу фінансування бюджетного дефіциту, оскільки він, зачіпаючи інтереси широкого кола економічних суб’єктів, посилює соціальне напруження в суспільстві, негативно впливає на поведінку суб’єктів економіки, зокрема спричиняє згортання легального бізнесу і розширення тіньового.
В основі боргового фінансування — запозичення урядом коштів шляхом випуску державних боргових зобов’язань (державних цінних паперів), надходження від реалізації яких спрямовується до бюджету. Боргове фінансування може здійснюватись як шляхом розміщення державних боргових зобов’язань на внутрішньому ринку (внутрішні запозичення), так і на зовнішньому (зовнішні запозичення).
Внутрішні державні запозичення не впливають на грошову масу, а лише перерозподіляють наявні ресурси між групами економічних суб’єктів (окрім випадків купівлі державних цінних паперів центральним банком). Тому цей метод фінансування дефіциту державного бюджету, за умови виваженої бюджетної і боргової політики уряду, не містить загрози сталості грошей.
Зовнішні державні запозичення забезпечують приплив у країну іноземної валюти, що сприяє, з одного боку, зміцненню національної валюти, а з іншого — збільшенню грошової маси. Центральний банк як банкір уряду викуповує іноземну валюту, отриману урядом від розміщення державних цінних паперів на зовнішньому ринку з тим, щоб уряд мав можливість використовувати залучені кошти на фінансування бюджетних видатків. Центральний банк купує іноземну валюту в обмін на національну, що призводить до зростання грошової маси в національній валюті. Щоб запобігти цьому, центральний банк одночасно з купівлею іноземної валюти повинен проводити заходи, спрямовані на скорочення (стерилізацію) грошової маси (розміщення депозитних сертифікатів, продаж цінних паперів).
Державні запозичення є одним із найпоширеніших засобів акумуляції грошових ресурсів, необхідних для розв’язання загальнодержавних проблем, зокрема для збалансування державного бюджету. При запозиченні коштів уряд, як і будь-який інший позичальник, повинен враховувати свої можливості щодо погашення боргу та його обслуговування, оскільки надмірні запозичення і (або) нераціональне використання запозичених коштів можуть призвести до важкого боргового тягаря, а отже, і до істотного ускладнення проведення соціально-економічної і фінансової політики уряду. Щоб уникнути таких проблем, уряд повинен постійно відстежувати позики, проводити аналіз боргової ситуації, розробляти стратегію запозичень.
В основі емісійного фінансування — отримання урядом від центрального емісійного банку прямих кредитів або кредитів у формі купівлі банком державних боргових зобов’язань (цінних паперів). Емісія грошей, яку таким чином здійснює центральний банк, безпосередньо впливає на обсяг грошової маси і може призвести за певних умов до небажаних наслідків. Зокрема, якщо дефіцит бюджету є великим відносно ВВП, має постійний характер і фінансується за рахунок емісії, це спричиняє збільшення грошової маси високими темпами, викликає зростання рівня цін і провокує інфляцію.
У розвинутих країнах намагаються уникати емісійного фінансування бюджетного дефіциту. Добре розвинений ринок цінних паперів дає змогу урядам розміщувати потрібну кількість державних боргових зобов’язань і в такий спосіб вирішувати проблему збалансування бюджету. Водночас у багатьох країнах, зокрема в країнах ЄС, з метою захисту центрального банку від можливого тиску з боку уряду йому на законодавчому рівні забороняється кредитувати уряд шляхом купівлі державних боргових зобов’язань на первинному ринку, а також надавати прямі кредити уряду. Спілкування уряду і центрального банку стосовно державних боргових зобов’язань передбачається лише на вторинному ринку цінних паперів, на якому центральний банк проводить операції з купівлі-продажу цінних паперів з метою регулювання грошового ринку, використовуючи їх як інструмент грошово-кредитної політики.
Країни, що розвиваються, не мають добре розвиненого і досить місткого ринку цінних паперів, на якому уряд міг би розмістити потрібну кількість державних зобов’язань, тому дуже часто єдиним джерелом фінансування бюджетного дефіциту в таких умовах є додаткова емісія грошей, а центральному банку доводиться виступати в ролі кредитора уряду.
В Україні протягом 1991—1994 рр. єдиним джерелом покриття дефіциту бюджету були прямі кредити НБУ. Неминучим наслідком такої політики уряду і центрального банку стала гіперінфляція (індекс споживчих цін у 1993 р. становив 10 256%) і катастрофічний спад виробництва (реальний обсяг ВВП скоротився у 1994 р. на 23%). З 1995 р. поряд з кредитами НБУ для фінансування бюджетного дефіциту уряд почав залучати внутрішні запозичення у вигляді коштів від розміщення облігацій внутрішньої державної позики. З 1997 р. акцент щодо фінансування дефіциту було перенесено на внутрішні державні запозичення. У 1998 р. ситуація на грошовому ринку України різко погіршилась. У зв’язку з виникненням восени 1997 р. світової фінансової кризи почався відплив капіталів із ринків, що розвиваються, у тому числі й з українського. Негативні тенденції на грошовому ринку України зумовила також недостатньо виважена політика уряду стосовно розвитку ринку державних цінних паперів. Емісія короткострокових облігацій внутрішньої державної позики спричинила зростання внутрішнього державного боргу і перетворення облігацій з інструменту фінансування дефіциту державного бюджету в інструмент зростання дефіциту, в інструмент, що провокує фінансову кризу.
Для того щоб вирішити бюджетні проблеми, уряд наприкінці 1998 р. і на початку 1999 р. змушений був провести конверсію короткострокових облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП) у довгострокові. Національний банк України у зв’язку з фінансовою кризою змушений був у 1998 р. фінансувати дефіцит державного бюджету шляхом купівлі ОВДП. У 1998 р. 70,5% від усіх розміщених ОВДП були придбані Національним банком України.
У 1999 р. ВРУ ухвалила закон «Про НБУ», згідно з яким Нацбанку забороняється надавати прямі кредити як у національній, так і в іноземній валюті на фінансування видатків Державного бюджету України. Крім того, за законом Нацбанку дозволяється здійснювати операції з цінними паперами (купівля-продаж) тільки на вторинному ринку.
У 2000 р. уряд провів реструктуризацію заборгованості за облігаціями внутрішньої державної позики, що перебувають у портфелі НБУ. У результаті реструктуризації НБУ отримав процентні ОВДП. За станом на 31 грудня 2003 р. обсяг процентних ОВДП в портфелі НБУ становив 7,4 млрд грн. Заборгованість уряду за кредитами, що були отримані від НБУ в 1991—1996 рр. у національній та іноземній валютах для фінансування бюджетного дефіциту, за станом на 31 грудня 2003 р. становила 10,5 млрд грн. Відповідно до прийнятого в 2000 р. ЗУ «Про реструктуризацію боргових зобов’язань Кабінету Міністрів перед НБУ» заборгованість за кредитами, наданими уряду, було реструктуризовано і віднесено на внутрішній державний борг. Погашення заборгованості передбачається до 2035 р.
- Лекція 1. Національний банк україні як орган реалізації грошово-кредитної політики.
- 1. Призначення і роль центральних банків у грошовому регулюванні економіки.
- 2. Основні завдання і напрями діяльності нбу
- Лекція 2. Правова основа нбу.
- 1. Утворення Національного банку України
- 2. Особливість правового статусу нбу
- Лекція 3. Організаційна структура та мережа нбу.
- 1. Дворівнева система органів управління нбу
- 2. Організаційна структура нбу
- Лекція 4. Грошово-кредитна політика та механізм її реалізації.
- 1. Сутність грошово-кредитної політики та її інституційна основа.
- 2. Теоретичні моделі передавального механізму.
- 3. Типи грошово-кредитної політики.
- Лекція 5. Інструменти грошово-кредитної політики.
- 1. Класифікація інструментів грошово-кредитної політики.
- 2. Характеристика інструментів грошово-кредитної політики.
- 3. Механізм взаємозв’язку монетарної та фіскально-бюджетної політики в межах кон’юнктурної політики.
- Лекція 6. Формування грошово-кредитної політики в україні.
- 1. Основні засади грошово-кредитної політики нбу.
- 2. Особливості передавального механізму в перехідній економіці України.
- 3. Показники ефективності грошово-кредитної політики.
- Лекція 7. Організація готівкового грошового обігу.
- 1. Повноваження нбу як емісійного центру.
- 2. Організація емісійно-касової роботи в системі нбу.
- 3. Регулювання касових операцій банків.
- Лекція 8. Регулювання готівкового обігу у позабанківській сфері
- 1. Основні принципи організації обігу готівки суб’єктами господарювання.
- 2. Прогнозування готівкового обігу.
- 3. Інкасація та перевезення грошових знаків.
- Лекція 9. Організація відносин нбу з фінансовими установами.
- 1. Національний банк України як банк банків.
- 2. Цілі і методи рефінансування центральним банком комерційних банків.
- 3. Механізм рефінансування банків.
- Лекція 10. Організація міжбанковських розрахунків.
- 1. Платіжні системи та роль центрального банку в їх організації та регулюванні.
- 2. Організація міжбанківських розрахунків.
- 3. Становлення та розвиток міжбанківських розрахунків в Україні.
- Лекція 11. Обслуговування нбу державного боргу.
- 1. Основні напрями діяльності центрального банку з обслуговування уряду.
- 2. Основні методи фінансування дефіциту державного бюджету.
- 3. Забезпечення касового виконання державного бюджету.
- Лекція 12. Управління державним боргом країни.
- 1. Управління внутрішнім державним боргом.
- 2. Зовнішній борг України, його структура.
- 3. Роль Національного банку в управлінні зовнішнім боргом.
- Лекція 13. Сутність та інструменти валютної політики.
- 1. Зміст й основні завдання валютної політики центрального банку.
- 2. Інструменти валютної політики.
- 3. Особливості політики обмінного курсу нбу на різних етапах економічного розвитку.
- Лекція 14. Діяльність нбу у сфері валютного регулювання та валютного контролю.
- 1. Напрями та механізм регулювання нбу внутрішнього валютного ринку.
- 2. Основні напрями організації валютного контролю нбу.
- 3. Управління золотовалютними резервами.
- Лекція 15. Регулювання банківської діяльності.
- 1. Сутність та необхідність регулювання діяльності банків.
- Основні завдання регулювання діяльності банків:
- 2. Організація системи банківського регулювання.
- I. Адміністративне регулювання:
- II. Індикативне регулювання:
- 3. Регулювання діяльності комерційних банків за допомогою економічних нормативів.
- Лекція 16. Банківський нагляд.
- 1. Принципи та методи нагляду за діяльністю банків.
- 2. Дистанційний моніторинг діяльності банків.
- Адміністративні витрати до загальних витрат;
- 3. Інспекційні перевірки банків.
- 4. Заходи впливу за порушення банками вимог банківського законодавства.
- Лекція 17. Організація банківської статистики та статистики платіжного балансу.
- 1 .Проведення центральним банком аналітичної та дослідницької роботи.
- 2. Моніторинг процесів на мікрорівні.
- 3. Складання грошово-кредитної та банківської статистики.
- 4. Діяльність нбу з регулювання платіжного балансу.
- Лекція 18. Аудит нбу.
- 1. Класифікація контролю.
- 2. Визначення і складові фінансової звітності Національного банку.
- 3. Сутність та механізм проведення аудиту в нбу.