2.Відбір ризиків для страхування

Відбір ризиків – це діяльність страховика з аналізу пропозицій зі страхування. Виражається в акцепті або відмові від акцепту ризиків, за якими надання страхового захисту є недоцільним. Ціллю відбору ризиків являється формування збалансованого страхового портфеля. Відбір ризиків страхова компанія може проводити не тільки за допомогою процесу андерайтингу, а й тарифної політики. Це розширює межі розуміння поняття за рамки простої операції. Підтримання фінансової стійкості страхових операцій полягає в тому, що надходження страхових премій повинно постійно покривати видатки страховика і забезпечувати перевищення доходів над витратами (прибуток). Формування збалансованого страхового портфеля передбачає збалансованість ризиків за строком страхування, страховою сумою, страховою премією, ймовірністю настання збитку тощо. Кожна страхова компанія формує свою політику щодо відбору ризиків. Одні компанії дійсно можуть деякі ризики страхувати, а інші відхиляти, вважаючи їх «поганими». Проведення такої політики можливе лише на страхових ринках, що розвиваються. Тоді як на розвинених ринках відбувається боротьба між страховими компаніями за кожен ризик, що пропонується для страхування. Відхилення ризику лише тому, що його оцінка дала «погані» результати, веде до втрати компанією клієнта та можливого прибутку. В свою чергу, це впливає на репутацію страхової компанії, особливо якщо вона позиціонує себе на ринку як універсального страховика. В даному випадку компанія може проводити певну «профілактику» ризику, змінити умови страхування, відкласти страхування даного ризику на певний термін тощо. Проте ніколи компанія орієнтована на клієнта не може відмовити йому у страхуванні.

З’ясувавши сутність поняття «відбір ризиків», цілком логічним буде перейти до розгляду механізму його дії безпосередньо у діяльності страхової компанії. Для цього необхідно детально розглянути етапи здійснення відбору ризиків. Ризик-менеджмент як система охоплює три послідовні етапи:

1) аналіз ризику;

2) контроль за ризиком;

3) фінансування ризику.

Кожний із цих етапів передбачає здійснення багатьох різноманітних заходів організаційно-фінансового характеру.

Процес управління ризиками теж складається з 3 етапів:

1) ідентифікація ризику;

2) вимірювання ризику;

3) контроль за ризиком.

Відбір ризиків як система теж охоплює ряд етапів:

1) тарифікація;

2) ідентифікація ризику;

3) оцінка прийнятності ризиків, що пропонуються, для страхування;

4) оцінка ризику.

Першим і одним з найголовніших етапів є тарифікація. Цей етап відповідає проведенню тарифної політики страховою компанією. На цьому етапі відбувається процедура ціноутворення. Тарифікація – встановлення тарифів страхової премії за різними видами страхування, яке здійснюється згідно з визначеними технічними прийомами, на основі тієї чи іншої класифікації. Це процес визначення сукупності тарифних ставок та умов їх застосування. Можна виділити 2 етапи тарифікації: побудова тарифікаційної системи та власне розрахунок тарифних ставок.

Кожна страхова компанія має справу не з одним чи двома ризиками, що пропонуються на страхування, а з їх сукупністю. Як правило, страхова компанія пропонує не один вид страхування чи страховий продукт, а їх сукупність. Чим більша сукупність ризиків, що страхуються, чим більше видів страхування чи страхових продуктів пропонує компанія, тим більші обсяги страхової діяльності, і, відповідно, обсяг грошових надходжень, загальний фінансовий результат компанії тощо. Звісно, що розрахувати тарифні ставки для кожного ризику досить складно. На практиці це й не потрібно. Тарифні ставки розраховуються для певних груп сукупностей. Звичайно, основна вимога до цих груп – це їх однорідність. Тарифікаційна система – це перелік факторів ризику та категорій об’єктів, що страхуються за відповідними їм тарифними ставками та умови їх застосування, визначені для певних однорідних груп ризиків, що пропонуються для страхування, або видів страхування чи страхових продуктів.

Коли укладається договір страхування андерайтер згідно з тарифікаційною системою шукає, до якої групи належить об’єкт страхування, визначає базову тарифну ставку, а потім враховуючи наявність/відсутність факторів ризику коригує її в бік зменшення або збільшення.

Якщо в страховій компанії тарифікаційна система розроблена правильно, виділені однорідні групи, які враховують всі можливі фактори ризику об’єктів страхування, вірно розраховані базові тарифні ставки та коригуючі коефіцієнти, то роль андерайтера зводиться лише до користувача системою.

Створення детальної тарифікаційної системи забезпечує формування страхових резервів в розмірі, достатньому для виконання страховиком своїх зобов’язань і забезпечення фінансової надійності компанії. Це здійснюється за рахунок встановлення таких тарифних ставок, які максимально можливо відображають ризик, що страхова компанія бере на свою відповідальність. За допомогою даної системи страхова компанія може впливати на ціну та пропозицію своїх послуг, що, в свою чергу, забезпечує потрібний обсяг продажів.

Другим етапом тарифікації є власне розрахунок тарифних ставок. Для кожної групи тарифікаційної системи розраховуються базові тарифні ставки та коригуючі коефіцієнти.

Такі розрахунки на практиці, а іноді в науковій літературі називають актуарними.

Актуарні розрахунки – це система математичних та статистичних методів, за допомогою яких визначаються фінансові взаємовідносини між страховиком і страхувальниками за договорами життя. З цього визначення виходить, що актуарні розрахунки стосуються безпосередньо страхування життя. На Заході актуарні розрахунки завжди асоціювалися лише зі страхуванням життя, а що стосується видів страхування інших, ніж страхування життя, то вживається такий термін, як математика ризикового страхування. Це пояснюється тим, що існує велика відмінність між розрахунками страхових тарифів у страхуванні життя і у страхуванні іншому, ніж страхування життя. Вітчизняні науковці в переважній більшості вживають поняття актуарні розрахунки для всіх видів страхування.

Наступним етапом є ідентифікація ризику. Ідентифікація ризику представляє систематичне виявлення та вивчення ризиків, які характерні для даного виду діяльності. Цей етап є не менш важливим, ніж попередній. Ідентифікація ризику потребує аналізу зовнішніх і внутрішніх причин виникнення невизначених економічних ситуацій, збитків. Ідентифікація включає два завдання: виявлення ризику й визначення поточних причин ризиків.

Виявлення ризику – це визначення можливих причин, що викликають збиток. Незважаючи на інформацію надану страхувальником, андерайтер особисто або за допомогою сюрвейєра має ознайомитися або оглянути об’єкт страхування, оскільки інформація, надана страхувальником, в більшості випадків буває не точною та не повною. Також необхідно звернути увагу на робочі процеси, які відбуваються на даному об’єкті. Якщо це завод, фабрика, то потрібно дослідити стадії виробництва, якщо офіс – то бізнес-процеси, які відбуваються в компанії. Визначитися, до якої групи тарифікаційної системи можна віднести

даний об’єкт, які цій групі притаманні ризики та з’ясувати, якщо вони існують, індивідуальні

небезпеки даного об’єкта.

Визначення причин ризику – це виявлення діючих причин, що призводять до ризику, збитку. На даному етапі дані, отримані при виявленні ризику, необхідно порівняти з даними відповідної групи тарифікаційної системи і скласти перелік тих небезпек, які реально загрожують даному об’єкту.

На третьому етапі андерайтеру необхідно визначитися з тим, чи є ризик прийнятним для страхування. Адже далеко не кожний ризик страхова компанія може прийняти на страхування. Вже відома вся інформація про об’єкт страхування, про основні небезпеки, які йому можуть загрожувати, а також з’ясовано, до якої групи тарифікаційної системи можна віднести даний ризик.

В теорії страхування немає чітких критеріїв, на основі яких можна визначити чи прийнятний ризик для страхування, чи ні. Є певні загальні критерії, яких намагаються дотримуватися всі страхові компанії, але кожна компанія формує свій страховий портфель, характеристики якого дуже різняться один від одного, тому кожний страховик відштовхується від величини та структури свого портфеля. Незважаючи на даний аспект, необхідно все-таки розглянути загальні критерії прийнятності ризику для страхування. Перший критерій – можливість ризику. Ризик має бути можливий. Він може статися, а може не статися. Якщо достовірно відомо, що ризик станеться або не станеться, то даний ризик не є прийнятним для страхування.

Другий критерій – випадковість. Це означає, що подія, яка є причиною збитків, має бути випадковою, факт настання збитку, його місце та час – наперед невідомими, розмір збитку – непередбачуваним. Третій критерій – незалежність. Ні страхувальник, ні інші зацікавлені особи не можуть вплинути на факт настання страхового випадку та розмір збитку.

Четвертий критерій – однозначність. Вимога однозначності полягає в тому, що попри випадковість події між нею та кінцевим результатом (збитками) має простежуватися явний причинно-наслідковий зв’язок. Отже, завжди потрібна впевненість у тому, що обсяг коштів на покриття збитків у разі настання даної випадкової події відомий цілком точно.

П’ятий критерій – можливість оцінки розподілу збитку, тобто можливість дати оцінку ризику, визначити кількісні характеристики ймовірного розподілу збитків. Без оцінки ймовірності збитку і його очікуваного значення неможливо розрахувати страхову премію.

Шостий критерій – незалежність розподілів збитків один від одного. Це означає, що страховик при укладанні договору страхування повинен за можливістю уникати кумуляції, або концентрації ризику. При концентрації ризику одна випадкова подія може призвести до збитків в множині технічних одиниць страхування.

Сьомий критерій – розмір ризику. Найбільше на страхування приймаються середні ризики.

Наступним четвертим етапом відбору ризиків є оцінка ризику. Оцінка ризику включає якісний та кількісний аналіз ризику. На появу ризиків у об’єкта страхування впливають різні

причини, які умовно можна поділити на зовнішні та внутрішні. Якісний аналіз покликаний оцінити ці чинники, насамперед, те як вони впливають на настання ризику. До зовнішніх причин можна віднести умови довкілля, розташування господарського суб’єкта на певній території, стан попереджувальної інфраструктури, відносини з постачальниками та покупцями, вплив конкурентів. Суб’єкт не має значного впливу на зовнішні причини.

Внутрішні причини – це стан та вид належного суб’єктові майна, характер технології виробництва чи іншої діяльності, а також стан засобів безпеки (попередження ризиків), що їх

він має у своєму розпорядженні.

Якісний аналіз можна здійснювати за допомогою аналізу зовнішнього та внутрішнього середовища діяльності страхової компанії. Кількісно оцінюють ризики за допомогою актуарних розрахунків, виконання яких потребує достатньої статистичної та математичної бази. Кількісна оцінка ризиків відбиває ступінь їх економічної загрози.