logo search
Данилко І

1.1. Суть, причини та мотиви прямого іноземного інвестування

Наприкінці 80-х років XX століття почалося ринкове реформування країн Центральної та Східної Європи. Для цих перетворень стали потрібні значні довгострокові вкладення капіталу. В економічній літературі поширилось поняття «інвестиції».

Термін інвестиція походить від латинського слова «invest», що означає «вкладати». Отже, інвестиції – це вкладення капіталу з метою його подальшого збільшення [48, с. 6].

В економічній теорії є декілька визначень поняття «інвестиції». Сутнісна характеристика інвестицій та їх подвійність найбільш чітко виявлена у Дж. Кейнса: з одного боку він розглядає їх як розмір акумульованого доходу з метою накопичення та обсяг ресурсів, тобто потенційний інвестиційний попит. З іншого – інвестиції виступають у формі вкладень, тобто витрат, які визначають приріст вартості капітального майна, тобто як реалізовані попит та пропозиція. Крім того, Дж. Кейнс трактував інвестиції — як "поточний приріст цінностей капітального майна внаслідок виробничої діяльності даного періоду". Це "... та частина доходу за даний період, яка не була використана для споживання" [27, с.25].

  Необхідно додати, що інвестиції – це не просто технічний процес, а широке коло економічних відносин, що охоплюють сфери виробництва та обміну. А головною ціллю такого процесу є одержання у перспективі прибутку від інвестицій.

Для сутнісної характеристики інвестицій важливе теоретичне і практичне значення має визначення різновидів за окремими ознаками.

За характером участі в інвестиційному процесі виділяють прямі та непрямі інвестиції. Прямі інвестиції припускають пряму участь інвестора у виборі об’єкту інвестування і вкладання капіталу. Звичайно це безпосереднє вкладання капіталу до статутних фондів інших підприємств.

Прямі інвестиції здійснюють підготовлені інвестори, які мають точну та повну інформацію про об’єкт інвестування та добре знайомі з механізмом інвестування.

Непрямі інвестиції характеризують вкладання капіталу за допомогою інших осіб (фінансових посередників). [19, с. 88].

Розглянемо детальніше поняття прямого іноземного інвестування. Основне визначення прямих іноземних інвестицій сформульовано експертами Міжнародного валютного фонду у 1977 р., на основі котрого інвестиції вважаються прямими, якщо вкладаються за межами національних кордонів з метою розширення виробництва товарів і надання послуг шляхом організації виробництва та купування товарів для імпорту у власну країну чи експорту до третіх країн. До їхніх характерних рис належить здійснення управлінського контролю інвестором та акціонерна форма [4, с.13].

Дж. Даннінг, наприклад, пропонує таке визначення: "Прямі іноземні інвестиції здійснюються поза межами країни базування, але всередині компанії-інвестора. Контроль за ресурсами, що переводяться, залишається в інвестора. Вони складаються з набору активів та проміжних продуктів, таких, як капітал, технологія, вміння та знання у галузі управління, доступ до ринків та підприємливість як така". Основним критерієм такого визначення є наявність контролю інвестора над підприємством.

В Організації промислового розвитку ООН використовується таке визначення: "прямі іноземні інвестиції є чистим притоком інвестицій з метою придбання довготермінового впливу на управління підприємством (10 % від акцій або паїв з правом голосу або кількох голосів), яке знаходиться у країні, відмінній від держави-інвестора. Вони становлять суму інвестицій в акції, реінвестицію прибутків, інші довготермінові та деякі короткотермінові капітальні потоки". [37, с. 9]. В цьому визначенні звертається увага саме на чисті потоки капіталу.

Розмежування між прямими та портфельними інвестиціями міститься у визначенні експертів Організації економічного співробітництва, згідно якого інвестиції вважаються прямими, якщо іноземному інвестору належить десять або більше відсотків акцій підприємства, але з достатнім правом участі в управлінні або менше десяти відсотків, але з можливим ефективним впливом на нього. Отже, при вкладенні коштів відмінність між прямими та портфельними інвестиціями зводиться насамперед до проблем власності та контролю. Однак уніфіковані кількісні показники відсутні і, в залежності від легітимних умов, межа що надає ознак саме прямого інвестування, в різних країнах варіює[4, с. 14]. Так, на думку експертів МВФ, інвестиції слід вважати прямими при наявності в іноземного інвестора не менше 25% акцій підприємства. В Італії та Франції використовується показник 20%, в Німеччині, Новій Зеландії та Японії – 25%, в Іспанії та Україні - 50% [29]. На відміну від двох попередніх підходів до визначення прямих іноземних інвестицій, які брали за критерій здійснення підприємницької діяльності або наявність контролю над інвестованим підприємством, даний підхід є менш теоретизований і носить прикладний характер.

Необхідно підкреслити, що прямі іноземні інвестиції - це не просто експорт капіталу, а загальна стратегія, у якій трансфер технологій, економічних знань і компетенцій відіграє певно більшу роль, ніж просто трансфер капіталу.

Інвестування може здійснюватися різними методами:

- через розвиток контрактних форм співробітництва;

- злиття і придбання підприємств;

- створення власних філій, дочірніх компаній, спільних підприємств.

Набуваючи досвіду, фірми збільшують свою безпосередню участь в міжнародних операціях через поширення інвестиційної діяльності, головним чином через створення власних зарубіжних фірм та у формі спільного підприємництва. 

Власні зарубіжні фірми створюються за кордоном у вигляді:

- дочірньої компанії (subsidiary) – реєструється як самостійна компанія і має статус юридичної особи з власним балансом. Контролює її батьківська компанія, яка володіє частиною акцій або всім капіталом;

- асоційованої (змішаної) компанії (associate) – відрізняється від дочірньої меншим впливом батьківської фірми, якій належить суттєва, але не основна частина акцій. Змішані компанії, в яких іноземному інвестору належить більше від половини акцій, називають компаніями переважного володіння, а якщо 50% - іноземному інвестору і 50% - місцевому – компаніями однакового володіння, якщо іноземний інвестор має менше ніж 50% акцій – змішаним підприємством з участю іноземного капіталу.

- відділення (branch)– не є самостійними компаніями та юридичними особами і на всі 100% належать батьківській фірмі. Відділення можуть мати форму представництва головної компанії за кордоном, партнерства, у тому числі і з місцевими підприємцями, рухомого майна (кораблі, літаки, нафтові платформи), що належить головній компанії і функціонує за кордоном не менше 1 року. 

Країна, у якій розташовується головна компанія, називається країною базування, а країни, де знаходяться компанії-філії – приймаючими країнами.

Спільне підприємництво – це діяльність, заснована на співробітництві з підприємцями, підприємствами і організаціями країни-партнера та їхньому спільному розподілі доходів та ризиків від здійснення цієї діяльності.  Спільне підприємство – це організаційно-правова форма поєднання зусиль партнерів різних країн з метою здійснення спільної підприємницької діяльності [28]. 

Поясненням суті та причин іноземного інвестування можуть служити два підходи: підхід С. Хімера і теорія привласнення. Отже, причинами прямого іноземного інвестування є, по-перше, прагнення компанії до зменшення конкуренції та захисту своєї ринкової влади, які породжують "захисне інвестування" (теорія Хімера) , по-друге, наявність у компанії специфічних переваг, що формуються передусім у результаті опанування високотехнологічним виробництвом і реалізуються через привласнення результатів інвестування (теорія привласнення) [38, с. 92-94].

Специфічною причиною прямого іноземного інвестування також є прагнення компанії обійти існуючі в материнській країні правові норми, що регламентують сплату податків. Компанії намагаються знайти шляхи (як легальні, так і не цілком легальні) уникнення оподаткування. Поширеним легальним шляхом є перенесення виробничої бази компанії до країни з найменшою ставкою оподаткування. За допомогою прямих іноземних інвестицій це можна зробити двома способами. Перший - пряме інвестування. Воно дає змогу ТНК "закріпитися" в країні з низькими податками. Погано це чи добре з точки зору світу в цілому залежить, з одного боку, від цілей, на які спрямовуються прибутки, з іншого - від динаміки рівня продуктивності компанії в країні з низьким рівнем оподаткування.

Другий спосіб - механізм трансфертного ціноутворення, який дає змогу зареєструвати прибутки у країнах з низькою ставкою оподаткування, навіть якщо доходи були отримані у країнах з високими податками. Прибутки приховано переводяться з підрозділу ТНК в зоні високого оподаткування до філії у зоні низького оподаткування і як результат - загальне зниження податкового тягаря для ТНК [38, с. 95-96].

Отже, причини прямого іноземного інвестування різноманітні. Головна з них - прагнення до максимальної реалізації цільової функції - охоплює комплекс конкретних цілей господарської діяльності компанії, які можуть бути досягнуті лише на міжнародному рівні.

Умови для залучення іноземних інвестицій виникають об’єктивно тоді, коли існує невідповідність потреби з наявністю фінансових та матеріальних ресурсів. У однієї сторони є потреба в інвестиціях, а в іншої – вільні кошти для інвестування.

З метою отримання прибутку прямі іноземні інвестиції здійснюються тоді, коли за кордоном є можливості отримати більші прибутки, ніж всередині країни (наприклад, завдяки нижчому рівню заробітної плати, меншим транспортним витратам, дешевшим земельним ділянкам, додатковим перевагам внаслідок заходів по заохоченню інвестицій, меншому оподаткуванню) або коли лише таким чином можна утримати теперішній стан прибутковості підприємства.

Прямі інвестиції здійснюються з метою забезпечення стабільності у випадку, коли йдеться про збереження ринку внаслідок зміни витрат на одиницю продукції чи змін на іноземних ринках. Зменшення ризику досягається також шляхом диверсифікації інвестиційної політики.

Зростання підприємства відіграє також не останню роль, так як прямі інвестиції здійснюються, як правило, великими підприємствами. Зокрема вони схильні до інвестицій за кордоном, коли на внутрішньому ринку панують умови олігополії. Реалізація стратегії зростання на олігополізованому внутрішньому ринку може легко призвести до руйнівної цінової конкуренції; певні обмеження може створювати і правове регулювання, тоді як за кордоном зростання підприємства може бути менш ризиковим [29].

Для фірми пряме інвестування можна розглядати як діяльність, що задовільняє основні підприємницькі потреби, серед яких: по-перше, потреба у ринках; по-друге, потреба в ефективності виробництва; по-третє, потреба в сировині; по-четверте, потреба в інформаціях та технологіях; по-п’яте, потреба мінімізувати чи диверсифікувати ризики.

Сучасна фінансова теорія стверджує, що фірми діють у такий спосіб, щоб максимізувати ринкову вартість акціонерного капіталу підприємства, що розподілений між його власниками. Якщо це твердження правильне, то пряме інвестування має сприяти досягненню великих обсягів продажу, частки ринку і/чи прибутку.

Мотиви здійснення прямих зарубіжних інвестицій можна пояснити: по-перше недосконалістю ринку та роллю уряду на ринку; по-друге інтерналізацією та електричною теорією; по-третє, теорією портфеля.

Недосконалість ринків продукції та факторів виробництва, фінансового ринку може виникнути природно та  унаслідок діяльності уряду країни.

Природно недосконалість ринків виникає, наприклад, у результаті обмеженого обсягу і певного місцезнаходження корисних копалин.

Недосконалість ринків «створюють» уряди країн шляхом введення тарифів і нетарифних бар’єрів для імпорту, податкових стимулів, субсидій і контролю за фінансовими угодами і таким чином ступінь монополістичного ціноутворення на ринках продукції і ресурсів може значно змінюватися залежно від країни. Створення Європейського Союзу — це також результат діяльності урядів країн на ринку, які сприяли виникненню певних конкурентних переваг для ряду фірм. Олігополістичні фірми отримують переваги у конкуренції через політику уряду і завдяки індивідуалізації своєї продукції, розширенню номенклатури продукції, отриманню патентів і авторських прав і т. п.

Ще одна теорія дає змогу зрозуміти причини прямих зарубіжних інвестицій ТНК. Це теорія портфеля, яка полягає у тому, що диверсифікований портфель може забезпечувати кращі загальні результати діяльності, ніж недиверсифікований достатньою мірою — добре складений портфель інвестиційних проектів може забезпечити краще співвідношення ризику і прибутку. Також і ТНК, що диверсифікують свою діяльність і проникають на міжнародну арену, можуть досягти кращих співвідношень ризику і прибутку, ніж ті, хто діє в межах однієї країни [31].

При здійсненні аналізу прямого іноземного інвестування необхідно визначити недоліки інвестицій для закордонних інвесторів. Серед таких перешкод для іноземного інвестора слід виділити наступні: негативний міжнародний рейтинг країни; відсутність політичної відповідальності держави; немає стабільності в законодавстві; бюрократичний апарат з низьким рівнем доходів; відсутність ініціативи ухвалення рішення; тривалий термін розгляду документів для реєстрації спільних підприємств; низькі темпи приватизації. Також перешкодами є відсутність державних гарантій для іноземних інвестицій, що могли б захистити в суді; складна і дорога процедура одержання в’їзних віз і прикордонний контроль; труднощі при одержанні дозволу на трудову діяльність; податкова система, робота податкової інспекції (великі податки і збори; суб'єктивна інтерпретація діючих законів); нерозвинений внутрішній фінансовий ринок; недостатньо розвинені та дорогі послуги інфраструктури [41].

З огляду на виникнення вагомих додаткових витрат та перешкод при здійсненні компанією прямого іноземного інвестування її входження в іноземне господарське середовище можливе лише за умови існування переваг, які компенсують всі витрати. Тому будь-який аналіз прямого іноземного інвестування передбачає виявлення сприятливих умов, які змогли б компенсувати недоліки іноземного виробництва. Один із методик виявлення таких переваг запропонований американським ученим Д. Даннігом. Його модель стала широко відомою під назвою "OLI-підхід".

За Д. Даннінгом, для здійснення іноземного інвестування необхідні три умови:

  1. специфічні конкурентні переваги (переваги власності) — ownership specific advantages (О);

  2. переваги розміщення — location specific variables (L);

  3. перевага інтерналізації — internalization incentive advantages (I)

Перевага власності (ownership advantage) - те, що дає фірмі достатньо ринкової влади, щоб компенсувати втрати від закордонного виробництва.

Іноземний ринок повинен пропонувати перевагу місцезнаходження (location advantage). Така перевага означає, що виробництво в іноземній країні буде вигіднішим, ніж виробництво вдома та експорт.

Умова третя. ТНК повинні володіти перевагами від інтерналізації (internalization advantage). Ця умова є найбільш абстрактною з усіх трьох, її можна з'ясувати, розглядаючи альтернативи прямому інвестуванню.

Виконання перших двох умов ще не є достатнім для прийняття фірмою рішення про іноземне інвестування. Навіть якщо фірма має переваги від власного продукту чи виробничого процесу (перша умова), та за умови існування митних податків і транспортних витрат робить виробництво за кордоном більш прибутковим порівняно з експортом (друг умова), питання про заснування іноземних філій все одно остаточно не вирішено. Залишаються альтернативи: передача ліцензії іноземній фірмі на виготовлення товару чи на виробничий процес, яка дає змогу продати їй креслення і не розпочинати складний і недешевий процес створення іноземних потужностей. Рішення на користь вивезення капіталу у формі інвестицій приймається у тому разі, якщо фірма матиме переваги інтерналізації. Вони виявляються в тому, що продукт краще виробляється, а виробничий процес краще використовується всередині фірми, ніж іншими учасниками ринку. Таким чином, за Д. Даннінгом, переваги інтерналізації можуть розглядатися як достатня умова перенесення виробництва за кордон, яка може виникнути лише за наявності перших двох умов [38, с. 87-89].

Таким чином, прямі іноземні інвестиції є формою реалізації транснаціональної діяльності фірми, а прийняття компанією рішення про пряме іноземне інвестування залежить від того, чи зможуть переваги інвестування компенсувати недоліки, що супроводжують перенесення виробництва за кордон.

Як ми вже з’ясували, метою і основною рисою прямих іноземних інвестицій, на відміну від портфельних, є вкладення в іноземні підприємства не лише для отримання прибутків, але й участі в управлінні, контролі та розвитку цих підприємств. А тому основними цілями прямого інвестування є забезпечення прибутку, стабільності та зростання.