1. Історія виникнення і розвитку банківництва

Банківська справа зародилася в рабовласницькому суспільстві, коли виникли лихварство та обмінні операції (УІІ-УІ ст. до н. є., Вавилонське царство). Значного розвитку вона набула у Стародавній Греції, де банківські операції здійснювали храми - як найнадійніші сховища багатства. У Стародавньому Римі організація банківської діяльності була схожа на грецьку, однак вирізнялася значно вищим рівнем діловодства.

У період раннього Середньовіччя банківська справа тимчасово занепала. Це було пов'язане з натуралізацією господарства і послабленням ролі товарно-грошових відносин.

Феодальна роздробленість європейських країн, у кожної з яких була власна грошова одиниця, зумовила потребу в грошових валютообмінних операціях. Найбільшого поширення банки набули в Італії, де 1407 р. в м. Генуї виник перший банк у сучасному розумінні - Банк св. Георгія.

Подальший розвиток товарно-грошових відносин та розширення мануфактурного виробництва сприяли розвитку банківництва.

На теренах сучасної України за часів Ярослава Мудрого в Київській Русі діяли установи, які надавали кредити і здійснювали депозитні операції.

Банківництво XVIII ст. розвивалося під впливом Російської імперії. Зокрема, в 1781 р. Російський асигнаційний банк відкрив свої контори у Києві, Ніжині, Харкові, а 1782 р. - у Херсоні.

Значного поширення банківництво набуло в першій половині XIX ст., що пов'язано з розвитком ярмаркової торгівлі. Тоді створено мережу приватних банківських установ (Херсонський земський банк, що діяв на підставі взаємного кредитування для надання довготермінових позик під заставу земельної власності; Харківський земельний банк, який видавав позики під заставу нерухомості в українських і російських губерніях; Київський приватний комерційний банк; Київський промисловий банк; Катеринославський комерційний банк; Бессарабсько-таврійський земельний банк; Одеський обліковий банк, котрий займався обліком векселів), які почали здійснювати біржові операції, надавати різні форми кредитів.

На початку XX ст. в Україні діяли три контори Державного банку Росії та його філії, існувала розгалужена мережа акціонерних банків, значного поширення набули товариства взаємного кредиту, інші фінансові посередники. Крім того, функціонували приватні банківські контори, які здійснювали значну кількість суто банківських операцій.

Під час Першої світової війни банківська система в Україні пережила кризу. Внаслідок скорочення виробництва і загального економічного спаду обсяг банківських операцій різко зменшився.

У період державності 1917-1919 рр. Центральна Рада після утворення Української Народної Республіки зробила спробу реорганізувати чинний банківський сектор та сформувати національну грошову систему - було ухвалено Закон "Про утворення Українського державного банку". Цим документом на території України припинено діяльність відділень російського Державного дворянського земельного банку і Селянського поземельного банку. Для задоволення потреб землевласників у наданні позик 23 серпня 1918 р. засновано Державний земельний банк. Завдяки вжитим УНР заходам у цей період частково вдалося стабілізувати фінансову і грошову системи України, домогтися задовільного обслуговування державних та господарських потреб країни.

Загалом напередодні 1919 р. на території України створено розгалужену мережу кредитно-банківських установ. Однак упродовж наступних трьох років її було націоналізовано, колишні приватні банки злито в Загальноукраїнський народний банк, а на межі 20-30-х років XX ст. автономію банківської системи України остаточно ліквідовано. У складі колишнього СРСР Україна не мала власної банківської системи, а на її території функціонувала мережа установ Державного банку СРСР. Таких установ у 1980-х роках налічувалося понад 600.

Банківська система СРСР як складова системи командно-адміністративної, була надто обмеженою і неефективною. Діяла державна монополія на банківські грошові операції, не існувало ринку цінних паперів. Відповідно, банківська система була нездатна сплачувати і мобілізовувати великі грошові кошти. Крім того, Держбанк СРСР, функціонуючи як орган уряду, був залежний від нього, що позначалося на ефективності його діяльності.