14.5. Банківські ризики та основи їх менеджменту

Невід'ємною складовою банківської діяльності є ризики. Ри­зик — це ймовірність того, що очікувана подія не відбудеться і це призведе до небажаних наслідків. Банківська діяльність харак­теризується високою ризиковістю порівняно з іншими видами ді­яльності. У банківській справі, як і в інших видах бізнесу, ризик пов'язується насамперед з фінансовими втратами, що виникають у разі реалізації певних ризиків.

З позицій банку ризик — це ймовірність неотримання доходів або зменшення ринкової вартості капіталу банку внаслідок не­сприятливого впливу зовнішніх чи внутрішніх чинників. Такі збитки можуть бути прямими (доходи чи капітал) чи непрямими (накладення обмежень на здатність банку досягти поставлених бізнес-цілей).

Висока ризиковість банківської діяльності зумовлена специфі­кою тих функцій, які виконує комерційний банк. Банки мають ба­гато партнерів, клієнтів, позичальників, фінансовий стан котрих безпосередньо впливає на їхнє становище. Діяльність банку дуже різноманітна, і здійснення кожної банківської операції пов'язане з можливістю реалізації кількох ризиків.

Оскільки банк одночасно здійснює й активні, і пасивні операції, виникають додаткові ризики, такі як ризик незбалансованої ліквід­ності, ризик розриву в строках залучення та розміщення коштів, валютний ризик. Це спонукає до пошуку особливих підходів до обмеження їх впливу, які дістали назву «управління активами і па­сивами банку».

Діяльність операційних підрозділів, обов'язковість застосуван­ня високотехнологічних інформаційних та телекомунікаційних си­стем, необхідність постійного контролю, реалізація функцій мар­кетингової служби супроводжуються низкою функціональних банківських ризиків, яких можуть уникнути інші суб'єкти підпри­ємницької діяльності.

Банківська система в більшості країн світу зазнає жорсткого ре­гулювання з боку держави та спеціальних органів нагляду. Банк наражається на ряд зовнішніх щодо нього ризиків, причому деякі з них, наприклад ризик невідповідності умовам державного регулю­вання, мають першочергове значення в діяльності банку.

Незважаючи на те, що банківська діяльність супроводжується численними ризиками, саме банки покликані уособлювати надій­ність та безпеку. Оскільки банкіри працюють здебільшого з чужими грошима, то мають намагатися знизити ризиковість своєї діяльності навіть більше, ніж інші підприємці.

За джерелами виникнення банківські ризики поділяються на зовнішні і внутрішні.

До зовнішніх належать ризики, які виникають у зовнішньому щодо банку середовищі і безпосередньо не залежать від його дія­льності. Це політичні, правові, соціальні та загальноекономічні ризики, що виникають у разі загострення економічної кризи в країні, політичної нестабільності, війни, заборони на платежі за і кордон, консолідації боргів, введення ембарго, відміни імпортних і ліцензій, стихійного лиха (пожежі, повені, землетруси), привати­зації, націоналізації, неадекватного правового регулювання тощо. Основними чинниками, які впливають на рівень зовнішніх ри­зиків, є політичні та економічні.

Серед зовнішніх ризиків НБУ рекомендовано виділяти п'ять основних груп:

• ризик форс-мажор них обставин — виникнення неперед­бачених обставин, які негативно впливають на діяльність банку чи (та) його партнерів;

• ризик країни — можливість настання несприятливих для діяльності банку умов у політичній, правовій чи економічній сфері країни, в якій проводить діяльність банк або його партнери і клієнти;

• зовнішньополітичний ризик — імовірність зміни міжна­родних відносин, а також, політичної ситуації в одній із країн, які (впливають на діяльність банку або його партнерів (війни, міжна­родні скандали, закриття кордонів і т. п.);

• правовий ризик — пов'язаний зі змінами законодавства рі­зних країн;

• макроекономічний ризик — імовірність несприятливих змін кон'юнктури на окремих ринках або всієї економічної ситу­ації в цілому (економічна криза).

Важлива складова макроекономічного ризику — інфляційний ризик. Ризик Інфляції — це ймовірність майбутнього знеціню­вання грошових коштів, тобто втрати їх купівельної спроможнос­ті. Цей ризик є загальноекономічним явищем, і тому банки не можуть істотно впливати на нього. Але банки можуть використа­ти високі темпи інфляції з метою підвищення дохідності своїх операцій. З огляду на специфіку своєї діяльності банки мають ре­альні шанси опинитися серед тих, хто скористався стрімкою ін­фляцією на свою користь за рахунок значних приростів грошової маси та дії кредитного мультиплікатора у процесі кредитування клієнтів. Проте ризик інфляції має і негативний вплив, який вияв­ляється у знецінюванні банківських активів та коштів власників банку — акціонерного капіталу.

Вплив зовнішніх ризиків на результативність роботи банку ду­же високий, управління цими ризиками найскладніше, а найчасті­ше — неможливе. Тому банк має враховувати можливий вплив зо­внішніх ризиків та оцінювати ймовірність виникнення екстремаль­них обставин за допомогою стрес-сценаріїв. Для оцінювання зовнішніх ризиків застосовуються в основному логічні методи аналі­зу. Також розроблюються відповідні нагальні заходи у формі плану дій на випадок настання кризових обставин. Цей план слід регулярно оновлювати та тестувати. Такий план є невід'ємною складовою механізмів контролю за рівнем ризиковості діяльності банку.

До внутрішніх належать ризики, які виникають безпосеред­ньо у зв'язку з діяльністю конкретного банку. Чим ширше коло клієнтів, партнерів, зв'язків банку, банківських операцій, послуг, тим більше внутрішніх ризиків супроводжує його роботу. Порів­няно із зовнішніми внутрішні ризики краще піддаються іденти­фікації та кількісному оцінюванню.

Згідно з класифікацією, запропонованою НБУ, серед внутрі­шніх ризиків виокремлюють дев'ять категорій ризиків, які по­діляються на дві групи (рис. 14.1).

Рис. 14.1. Класифікація банківських ризиків за методикою НБУ

До першої групи віднесено ризики, які піддаються кількісно­му оцінюванню. У цієї групи ризиків існує безпосередня залеж­ність між рівнем ризику і доходами, тому вони називаються квантифікованими. Мета процесу управління зазначеними ризиками полягає в їх оптимізації.

До другої групи віднесено ризики, які не піддаються кількіс­ному оцінюванню. В них немає безпосередньої залежності між ризиком і доходами банку, тому їх називають неквантифікованими. Мета управління полягає в їх мінімізації. Це такі ризики, як юридичний, стратегічний, репутації.

До квантифікованих віднесено шість категорій ризиків:

1) кредитний ризик — імовірність фінансових втрат внаслі­док невиконання позичальниками своїх зобов'язань. Це наявний чи потенційний ризик для надходжень чи капіталу, який виникає через неспроможність сторони, що взяла на себе зобов'язання, виконати умови будь-якої фінансової угоди з банком або в інший спосіб виконати взяті на себе зобов'язання. Він супроводжує не лише операції прямого кредитування, ай здійснення лізингових, факторингових, гарантійних операцій, у процесі формування портфеля цінних паперів тощо;

2) ризик ліквідності – пов'язується з імовірністю того, що банк не зможе своєчасно виконати свої зобов'язання або втратить части­ну доходів через надмірну кількість високоліквідних активів. Це на­явний чи потенційний ризик для надходжень чи капіталу, який виникає через неспроможність банку виконати свої зобов'язання в належні строки, не зазнавши при цьому неприйнятних втрат.

Ризик ліквідності може розглядатися як два окремі ризики: ризик недостатньої ліквідності та ризик надмірної ліквідності. Виміряти ризик ліквідності дуже складно, оскільки на цей показник впливає багато чинників, причому більшістю з них сам банк керувати не може. На практиці для контролю за рівнем ліквіднос­ті застосовуються спеціальні показники, які здебільшого регу­люються центральними банками країн;

3) ризик зміни процентної старки (процентний ризик) — це ймовірність фінансових втрат у зв'язку з мінливістю процент­них ставок на ринку протягом певного періоду в майбутньому. Це наявний чи потенційний ризик для надходжень чи капіталу, який виникає внаслідок несприятливих змін процентних ставок.

Основні типи ризику зміни процентної ставки:

• ризик зміни вартості ресурсів;

• ризик зміни кривої дохідності;

• базисний ризик;

• ризик права вибору;

4) ринковий ризик — це наявний чи потенційний ризик для надходжень чи капіталу, який виникає через несприятливі коли­вання вартості цінних паперів та товарів і курсів іноземних валют за тими інструментами, які є в торговельному портфелі банку;

5) валютний — визначається ймовірністю втрат, пов'язаних зі зміною курсу однієї валюти щодо іншої або цін на банківські метали. Валютний ризик виникає в тих суб'єктів господарської діяльності, які мають на балансі активні, пасивні або позабалансові статті, деноміновані в іноземній валюті. Це наявний або по­тенційний ризик для надходжень і капіталу, який виникає через несприятливі коливання курсів іноземних валют та цін на банків­ські метали.

Основні типи валютного ризику:

• ризик трансакції;

• ризик перерахунку;

• економічний валютний ризик;

6) операційно-технологічний ризик — це потенційна загроза для існування банку, що виникає через недоліки корпоративного управління, недосконалість систем внутрішнього контролю, ін­формаційних технологій, процесів обробки інформації з погляду керованості, універсальності, надійності, контрольованості і без­перервності роботи.

До неквантифікованйх віднесено три категорії ризиків:

1) ризик репутації — наявний чи потенційний ризик для надходжень та капіталу, пов'язаний із несприятливим сприйняттям іміджу банку клієнтами, партнерами, контрагентами, акціонера­ми, органами нагляду. Причиною цього ризику є нездатність банку підтримувати свою репутацію як надійної та ефективно пра­цюючої установи. Високий рівень залежності від залучених кош­тів робить банки особливо вразливими щодо цього ризику. Втра­та довіри до банку з боку вкладників може призвести до відпливу коштів та неплатоспроможності;

2) юридичний — наявний чи потенційний ризик для надхо­джень та капіталу, який виникає через порушення або недотри­мання банком вимог законів, нормативно-правових актів, угод, а також через двозначне тлумачення законів та правил;

3) стратегічний — наявний чи потенційний ризик для над­ходжень та капіталу, який виникає через неправильні управлінсь­кі рішення, неналежну реалізацію рішень і неадекватне реагуван­ня на зміни в бізнес-середовищі.

Стратегічний ризик пов'язується насамперед з помилками у реалізації функцій стратегічного менеджменту. Ідеться про не­правильне формулювання цілей та стратегій банку, помилки при розробленні стратегічного плану, неадекватне ресурсне забезпечення реалізації стратегій, а також хибний підхід до управління ризиками в банківській практиці. Амбіційна мета в разі неналежного забезпечення кадровими чи фінансовими ресурсами може обернутися збитками й навіть втратою репутації банку. Класич­ний приклад стратегічного ризику — надмірні інвестиції в неру­хомість або невиправдано швидке розширення мережі філій без ретельних маркетингових досліджень.

Згідно із сучасною економічною теорією та практикою максимізація ринкової вартості кожної фірми розглядається як пріо­ритетне завдання фінансового менеджменту. Найвиразнішим по­казником роботи компанії, у тому числі й банку, є ринкова ціна її акцій. Якщо вартість акцій не підвищується до очікуваного рівня, то акціонери можуть зажадати позбутися їх, що неминуче при­зведе до фінансових ускладнень і негативних наслідків.

Банки не є винятком із цього правила, оскільки більшість комерційних банків належать до акціонерних і їх власники заці­кавлені в зростанні вартості акціонерного капіталу та відповід­них доходів. На зміну ринкової вартості акціонерного капіталу впливають два основні чинники — чистий прибуток та рівень ризику банку. Вартість акцій банку зростатиме, якщо очікується підвищення дивідендних виплат у майбутньому, або за сталої прибутковості знижується рівень ризику, який бере на себе банк. Менеджери можуть працювати, маючи на меті збільшити майбутні доходи банку чи знизити ризиковість операцій, аби підвищити вартість акцій банку.

Отже, всі управлінські рішення у сфері фінансової діяльності банку мають оцінюватися за співвідношенням прибутків та ри­зиків.

Стратегічною метою діяльності банку є максимізація його ри­нкової вартості (ринкової оцінки власного капіталу).

Мета формалізується через критеріальну функцію, таку, напри­клад, як максимізація прибутку (у грошовому виразі) чи мінімізація ризиковості за умови стабілізації прибутків. Крім того, мета дія­льності банку може бути сформульована як досягнення певного рівня рентабельності, який відображається через конкретні фінансові показники. Отже, мета може передбачати досягнення встановленого рівня показників діяльності або оптимізацію критеріальної функції за наявності певних обмежень, зокрема часо­вого інтервалу. Формулювання стратегічної мети не виключає можливого існування системи короткострокових чи проміжних цілей. Усі складові системи управління банком спрямовано на досягнення стратегічної мети.

З огляду на вибрану мету формується стратегія діяльності конкретного банку. За системного підходу стратегії визначаються як альтернативні способи досягнення поставленої мети. Оскільки між прибутковістю та ризиком існує пряма залежність, то ринко­ва оцінка вартості банку підвищується за двох обставин: підви­щення прибутків за постійного рівня ризику або зниження ризику за умови стабілізації прибутковості.

Тому і вибір стратегій управління фінансами банку незнач­ний — їх лише дві. Першу спрямовано на максимізацію прибут­ків, не виключаючи при цьому можливості зазнати збитків, а от­же, вона є стратегією підвищеного ризику. Друга — має на меті мінімізацію ризиків та стабілізацію прибутків. У такий спосіб ба­нки вимушені постійно балансувати між прибутковістю і ризиком, вибираючи одну з цих альтернативних стратегій. Слід підкресли­ти, що вибір найраціональнішої стратегії управління є індивідуальним і залежить насамперед від настроїв, сподівань і префе­ренцій власників (акціонерів) банку.

Стратегія максимізації прибутку передбачає свідоме при­йняття ризику, характеризується спекулятивними тенденціями і реалізується через застосування незбалансованих підходів до управління активами і пасивами банку (які не передбачають ви­рівнювання окремих статей балансу за обсягами чи «строками). До них належать, наприклад, управління гепом; управління дюрацією, утримання відкритої валютної позиції, формування агресивного портфеля цінних паперів, проведення спекулятивних опе­рацій з фінансовими деривативами. Основне завдання управління за такого підходу — недопущення ситуації переростання допус­тимого ризику в катастрофічний, який загрожує самому існуван­ню банку і може призвести до банкрутства.

Стратегію мінімізації ризику вибирають тоді, коли рівень прибутковості банку задовольняє керівництво та акціонерів, а основною метою є стабілізація фінансових результатів. У цьому разі мета досягається за допомогою таких прийомів управління активами і пасивами банку, як приведення у відповідність строків та обсягів активів і зобов'язань, чутливих до змін процентної ставки (фіксація спреду); імунізація балансу; утримання закритої валютної позиції; формування збалансованого портфеля цінних паперів (наприклад, індексного портфеля); проведення операцій хеджування та страхування ризиків та ін. Зрозуміло, що на прак­тиці досягти повної відповідності активних та пасивних статей балансу неможливо, але ця стратегія потребує насамперед мак­симально можливого узгодження балансових позицій. Завдання полягає в тому, щоб забезпечити ефективну реалізацію вибраної банком стратегії.