Зведений баланс комерційних банків україни станом на 01.10.2005 р. (укрупнена схема)

Джерело: Складено за: Вісник НБУ. — 2005. — № 12. — С. 32—53.

У частині «Власний капітал» відображаються кошти, внесені власниками банку при його створенні та сформовані самим бан­ком у процесі його діяльності за рахунок доходів і прибутків. На відміну від коштів зобов'язань, кошти власного капіталу постій­но перебувають в обороті банку, тобто не можуть раптово вилучатися і не містять загрози для ліквідності банку, а скоріше на­впаки — мають позитивний вплив на її зміцнення. Вони також є безплатними для банку і в цьому зв'язку позитивно впливають на прибутковість і бізнесові результати діяльності банку.

Активи балансу залежно від спрямування коштів поділяються на ряд статей, які можна згрупувати за їх цільовим призначенням у такі групи:

• активи резервного призначення, що забезпечують ліквід­ність і платоспроможність банку (готівкові кошти — в повному обсязі; кошти в інших банках та цінні папери — частково);

• дохідні активи, що забезпечують формування доходів та прибутків банку (кредити та інша заборгованість клієнтів, цінні папери, кошти в інших банках);

• активи, призначені для матеріально-технічного і техноло­гічного забезпечення діяльності банку (основні засоби та немате­ріальні активи, інші активи, нараховані доходи до отримання).

Найбільш тісно з бізнесовою діяльністю банку пов'язані до­хідні активи, передусім кредити, оскільки їм належить ключова роль у формуванні доходів і прибутків банків. Так, станом на 1 жовтня 2005 р. у загальній сумі чистого доходу банків України чистий процентний дохід, який забезпечує група дохідних акти­вів, становив 50,8 %. Активи інших двох груп хоча й забезпечу­ють умови для діяльності банків, однак прибутків не збільшують, а скоріше навпаки — відволікають наявні ресурси від дохідних активів банків.

У структурі балансу банку, як у дзеркалі, відображається спе­цифіка бізнесової діяльності банку. Зокрема, слід звернути увагу на такі моменти в структурі зведеного балансу банків України (табл. 14.1).

1. Власний капітал, яким власники і вищі керівники банків відповідають за ефективність їхньої діяльності, займає лише 15,9 % усіх банківських ресурсів, що значно менше, ніж у будь-якій іншій галузі бізнесу. Це не сприяє зміцненню їх заінтересо­ваності в стабільному і надійному, малоризиковому веденні бан­ківського бізнесу. Тому держава змушена вибудовувати цілу сис­тему протидії цій тенденції і забезпечення високої довіри до банківництва, про що мова йтиме далі.

2. Частки коштів клієнтів банків (юридичних і фізичних осіб) у їх пасивах та в активах займають ключове місце (67,1 % і 65,1 % відповідно) і майже збігаються. Це свідчить про те, що не­зважаючи на надзвичайне урізноманітнення банківської діяльно­сті, перетворення банків, по суті, у фінансові супермаркети, вони все-таки продовжують виконувати свою базову місію — бути фі­нансовими посередниками між заощадниками (кредиторами) і позичальниками.

3. Група ліквідних активів, які не приносять банкам доходу і прибутку, становить досить значну частку всіх активів (8,8 %), а отже знижує бізнесовий потенціал банків. Це є своєрідною пла­тою банків за високі ризики ліквідності, спричинені недоліками в управлінні банками та несприятливою для банківського бізнесу ситуацією в країні (економічною, політичною, правовою). Це ро­бить банківський бізнес не дуже привабливим для національного капіталу, про що свідчить частий продаж українських банків.

4. У пасивах і активах банків досить високу частку становлять кошти інших банків — відповідно 12,9 % та 11,8 %. Це може бути свідченням наявності таких тенденцій в українському банківництві:

• недостатній розвиток зв'язків банків з традиційними клієн­тами — суб'єктами господарської діяльності та домогосподарствами, через що банкам доводиться розміщувати значну частину своїх ресурсів на ринку міжбанківських кредитів;

• недостатній розвиток системи рефінансування банків з боку НБУ, внаслідок чого банки змушені переважно звертатися за до­датковими резервами на ринок міжбанківського кредиту;

• випереджувальне зростання попиту на великі кредити, який не може бути задоволений окремими банками через обмеженість їх ресурсів. Тому такі банки змушені звертатися за позичками до інших банків. Проте, судячи з низької інвестиційної активності в Україні, ця тенденція ще тільки починає зароджуватись. Виріша­льну роль відіграють перші дві.

Розглянемо детальніше окремі статті активів та пасивів банку та їх формування через механізми відповідних банківських операцій.

• операції з формування власного капіталу;

• операції з залучення коштів;

• операції з позичання коштів (позичкові операції).

Операції з формування власного капіталу — це сукупність заходів щодо формування статутного та інших фондів і резервів, у яких розміщується власний капітал банків.

До власного капіталу банку відносять: статутний, резервний та інші фонди, які створюються для забезпечення фінансової ста­лості, комерційної і господарської діяльності банку, а також не­розподілений прибуток поточного і минулих років. Власний ка­пітал комерційного банку виконує в основному захисну функ­цію — страхування інтересів вкладників і кредиторів, а також покриття поточних збитків від банківської діяльності. Функція ж забезпечення оперативної діяльності для власного капіталу є дру­горядною, її забезпечують здебільшого залучені і позичені кошти.

Власний капітал комерційного банку поділяється на основний і додатковий.

Основний капітал складається зі сплаченого і зареєстровано­го статутного капіталу і розкритих резервів, які створені або збі­льшені за рахунок нерозподіленого прибутку, надбавок до курсу акцій і додаткових внесків акціонерів у капітал, загального фонду покриття ризиків, що створюється для відшкодування збитків при проведенні банківських операцій.

Додатковий капітал може включати нерозкриті резерви, які не відображаються в опублікованому балансі банку; резерви пе­реоцінки (основні засоби та нереалізована вартість «прихованих» резервів переоцінки в результаті довгострокового перебування у власності цінних паперів, відображених у балансі за історичною вартістю їх придбання); субординований борг та інші статті ба­лансу (з дозволу НБУ).

Додатковий капітал не може бути більшим 100 % основного капіталу.

Основним видом банківського капіталу є статутний капітал. На момент реєстрації комерційного банку він не може бути мен­шим установленої норми (див. підрозд. 14.7, табл. 14.2).

За підсумками року на підставі фінансової звітності банки зо­бов'язані коригувати розмір статутного капіталу на індекс дева­львації чи ревальвації гривні за рахунок та в межах валових до­ходів або валових витрат банку відповідно до методики, установ­леної НБУ.

Порядок формування статутного фонду залежить від форми організації банку. Якщо комерційний банк утворюється у формі акціонерного товариства (АТ) відкритого типу, то статутний фонд формується відкритою передплатою на акції, а якщо у фор­мі АТ закритого типу — через перерозподіл усіх акцій серед засновників банку згідно з розміром їхньої частки у статутному фонді.

При утворенні банку як товариства з обмеженою відповіда­льністю статутний фонд поділяється на частки, розмір яких фік­сується в засновницьких документах, а учасники банку несуть відповідальність за його зобов'язаннями у межах своєї частки. Статутний фонд може створюватися тільки за рахунок власних коштів учасників (акціонерів) банку. Його формування за допо­могою банківських кредитів не допускається. Статутний фонд комерційного банку не може формуватися за рахунок коштів організацій, які за статутом не мають права вести комерційну діяльність та мати прибуток (громадські, релігійні організації, фонди та ін.). Забороняється використовувати для формування капіталу банку бюджетні кошти, якщо вони мають інше цільове призначення.

Статутний фонд комерційного банку у формі АТ створюється шляхом випуску та продажу двох видів іменних акцій — звичайних та привілейованих.

Із розширенням кола операцій комерційних банків, а також у зв'язку з необхідністю задоволення вимог НБУ щодо мінімального розміру статутного фонду у комерційного банку з'являється потреба у збільшенні розмірів цього фонду. Це досягається через проведення додаткової емісії акцій.

Комерційні банки зобов'язані формувати резервні фонди на покриття непередбачених збитків за всіма статтями активів та по­забалансовими зобов'язаннями.

Розмір відрахувань до резервного фонду має бути не меншим 5 % від прибутку банку до досягнення ним 25 % розміру регуля­тивного капіталу банку.

Коли діяльність банку може нести загрозу інтересам вклад­ників та інших кредиторів банку, НБУ має право вимагати від нього збільшення розміру щорічних відрахувань до резервного фонду. Банки зобов'язані формувати інші фонди та резерви на покриття збитків від активів відповідно до нормативно-правових актів НБУ.

Як правило, у перші роки після створення комерційні банки прагнуть відраховувати в резервний фонд значні кошти. Це додає банку стабільності та стійкості. Якщо резервний фонд досяг установленого розміру, то відрахування до нього припиняються. У разі часткового або повного використання коштів резервного фонду відрахування з прибутку для його формування відновлю­ються.

Крім резервного фонду у комерційних банках створюються спеціальні фонди, призначені для виробничого та соціального розвитку банку. Їх формування здійснюється за рахунок прибутку. Банківський власний капітал поділяється на капітал-брутто та капітал-нетто. Власний капітал-брутто — це сума всіх фондів банку та нерозподіленого прибутку за балансом. Власний капі­тал-нетто — це капітал-брутто за вирахуванням вкладень бан­ку в господарську діяльність підприємств та організацій, акцій АТ, витрат майбутніх періодів, відвернених коштів. Тобто капі­тал-нетто — це та частина власних коштів банку, що може бути використана як кредитні ресурси.

Розмір власного капіталу визначається кожним банком само­стійно і залежить від багатьох чинників. До них належать:

• рівень мінімальних вимог НБУ до статутного фонду. Під­вищення вимог збільшує потребу у власному капіталі;

• специфіка клієнтури. За умови залучення значної кількості дрібних вкладників власних коштів потрібно буде менше, ніж за наявності великих вкладників;

• характер активних операцій. Наявність значного обсягу ризикових операцій потребує відносно більшого розміру власно­го капіталу.

Операції із залучення коштів — це сукупність заходів банків щодо мобілізації коштів на поточних, строкових та інших рахун­ках клієнтів (юридичних і фізичних осіб). Основну суму залуче­них коштів становлять тимчасово вільні грошові капітали, що виникають на основі кругообороту промислового і торговельного капіталу, грошові накопичення громадських організацій, суспі­льних фондів, фінансових посередників, особисті грошові нако­пичення населення.

Залучені кошти формують переважну частину ресурсів, які використовуються для виконання активних операцій банків. Як основний елемент грошової маси залучені кошти банків відігра­ють важливу роль в економіці, тому вони є об'єктом державного регулювання, яке здійснюється у формах обмеження виплачува­ної винагороди (процентів), установлення норм обов'язкового ре­зервування і деяких нормативів регулювання банківської діяль­ності (платоспроможності, ліквідності тощо). Залучені кошти банків поділяються на депозитні й недепозитні.

Банки залучають вільні грошові кошти переважно через вико­нання депозитних операцій, у процесі яких використовуються різні види банківських рахунків. Депозити бувають до запитання і строкові. Депозити до запитання розміщуються у банку на поточному рахунку клієнта. Вони використовуються власниками для здійснення поточних розрахунків з їх господарськими парт­нерами. На вимогу клієнта кошти з його поточного рахунка у будь-який час можуть вилучатися шляхом видачі готівки, вико­нання платіжного доручення, оплати чеків або векселів.

Вклади до запитання є нестабільними, що обмежує можли­вість їх використання банком для позичкових та інвестиційних операцій. В умовах відсутності (як правило) плати за депозити до запитання банки намагаються залучити клієнтів і стимулювати приріст поточних внесків за рахунок надання їм додаткових по­слуг та підвищення якості обслуговування. Це, зокрема, кредиту­вання з поточного рахунка, пільги вкладникам в одержанні кре­диту, використання зручних для клієнта форм розрахунків: застосування кредитних карток, чеків, розрахунково-консульта­тивне обслуговування тощо. До вкладів до запитання належать також кредитові залишки за контокорентним рахунком або по­точним рахунком з овердрафтом.

Для покриття операційних витрат, пов'язаних із веденням по­точних рахунків, банк стягує з клієнта комісійну винагороду. Ко­місія може утримуватися з депозитного процента. Деякі банки не стягують комісії за ведення поточних рахунків за умови зберігання на них стабільного залишку не нижче від установленого рівня.

Строкові депозити (вклади) — це кошти, які розміщені у ба­нку на певний строк не менше від одного місяця і які можуть бу­ти знятими після закінчення цього терміну або після попередньо­го повідомлення банку. Вилучення строкових вкладів відбу­вається переказуванням грошей на розрахунковий (поточний) рахунок або готівкою з каси банку. Строкові вклади є для банків кращим видом депозитів, оскільки вони стабільні і зручні в бан­ківському плануванні. За ними сплачується високий депозитний процент, рівень якого диференціюється залежно від терміну, ви­ду внеску, періоду повідомлення про вилучення, загальної динаміки ставок грошового ринку та інших умов.

Строкові вклади є джерелом одержання прибутків їх власника­ми, вони оформляються угодою між вкладником і банком. Стро­кові вклади не використовуються для здійснення поточних плате­жів. Якщо вкладник бажає змінити суму внеску — зменшити або збільшити, то він може розірвати депозитну угоду і переоформити, свій строковий вклад на нових умовах. У разі дострокового вилу­чення коштів з такого депозиту власник, як правило, позбавляється передбачених угодою процентів. При цьому проценти знижуються до рівня, передбаченого за вкладами до запитання.

Однією з форм строкових вкладів є сертифікати. Сертифіка­ти бувають депозитні та ощадні Депозитні сертифікати нада­ються юридичним, а ощадні — фізичним особам.

Сертифікат — це цінний папір, що може використовуватися його власником як платіжний засіб і мати обіг на фондовому ри­нку. Сертифікати мають суттєву перевагу над строковими вкла­дами, що оформлені депозитними договорами. Завдяки вторинному ринку цінних паперів сертифікат (крім іменного) може бути достроково проданий власником іншій особі з одержанням де­якого прибутку за час зберігання і без зміни при цьому обсягу ре­сурсів банку, тоді як дострокове вилучення власником строково­го вкладу означає для нього втрату прибутку, а для банку — втрату частини ресурсів.

Операції з позичання коштів — це дії апарату банку з мобі­лізації коштів шляхом емісії та продажу банківських облігацій і отримання позичок в інших банках, у тому числі в НБУ.

На відміну від звичайних акцій, облігації не дають права їх власникам на участь у керуванні комерційним банком. Якщо ак­ції випускаються без установлення терміну погашення, то для облігацій установлюється певний термін. Тому кошти, отримані комерційним банком за допомогою випуску облігацій, не можуть вважатися власним капіталом. Вони свідчать про надання влас­никами облігацій зазначених коштів у розпорядження емітента у формі довгострокової позики. Власник облігації набуває права на одержання фіксованого прибутку за нею протягом терміну дії по­зики. З настанням терміну погашення облігації банк повертає власникові номінальну вартість цього цінного папера.

Якщо комерційний банк і надалі хоче утримувати у своєму обороті кошти, залучені за допомогою випуску облігацій, він вдається до рефінансування попередніх випусків. Це здійснюєть­ся через викуп раніше випущених облігацій за кошти, отримані від випуску нових незабезпечених боргових зобов'язань. Обліга­ції, якщо це передбачено умовами емісії, можуть бути конверто­вані в прості акції. Тоді залучені з їх допомогою кошти перехо­дять у власний капітал комерційного банку. Конвертованість облігацій дає змогу підвищити їх привабливість у колі покупців, оскільки останні можуть придбати акції банку в найвигідніший момент. Власники облігацій ризикують менше, ніж власники ак­цій, бо у разі банкрутства комерційного банку кредиторам кошти повертаються раніше, ніж звичайним акціонерам.

Необхідно відрізняти кошти, мобілізовані комерційним бан­ком за допомогою облігацій, від депозитів. Якщо перші назива­ються в банківській практиці позичковими, або позиченими, то другі — залученими. При випуску облігацій банк відіграє актив­ну роль, ініціатива випуску належить йому, тоді як при залученні вкладів роль банку пасивна.

До акціонерних банків, що випускають облігації, застосову­ються такі самі вимоги, як і при випуску акцій. Емісія облігацій регламентується законами України «Про господарські товарист­ва» і «Про цінні папери та фондову біржу», тобто тими самими законодавчими актами, що й випуск акцій.

Комерційний банк може випускати облігації для залучення позичкових коштів лише за умови повної сплати усіх випущених ним акцій. Реалізація облігацій може відбуватися або на основі їх продажу за договорами з покупцями, або через обмін на раніше випущені облігації та цінні папери. Погашаються облігаційні по­зики комерційними банками після закінчення терміну обігу облі­гацій за їх номінальною вартістю. Банківські облігації в Україні не набули розвитку. Причинами такого становища є їх незабезпе­ченість, нездатність нових банків довести статутні капітали до розмірів мінімальних вимог НБУ, фінансові труднощі, що виник­ли в більшості банків останнім часом, а також відсутність вто­ринного ринку цінних паперів.

Одним із джерел поповнення ресурсів комерційного банку є міжбанківський кредит. Кредитними ресурсами торгують фі­нансово стійкі комерційні банки, в яких завжди є надлишок ре­сурсів. Ці банки для одержання прибутку прагнуть розмістити вільні ресурси в інших банках. Крім фінансової вигоди, банки-кредитори дістають можливість установлення ділових партнерсь­ких стосунків.

Банкам вигідно розміщувати кредитні ресурси в інших банках порівняно з кредитуванням суб'єктів господарської діяльності, оскільки перші вирізняються, як правило, вищою надійністю. Проте в Україні в другій половині 1994 р. у банківській системі склалася кризова ситуація, однією з причин якої було неповер­нення окремими банками міжбанківських кредитів. Тому нині комерційні банки дуже обережно підходять до вирішення питань про видачу міжбанківських кредитів.

Терміни міжбанківських кредитів можуть бути різними — від одного дня до трьох — шести місяців. Процентна ставка за міжбанківськими кредитами, як правило, нижча, ніж за кредитами, на­даними господарникам, і пов'язана з обліковою ставкою НБУ.

Банки-позичальники залучають міжбанківський кредит для роз­ширення своєї кредитної діяльності з клієнтами, а також у зв'язку з необхідністю регулювання банківської ліквідності. В Україні у зв'яз­ку з упровадженням електронних розрахунків міжбанківське кре­дитування здійснюється через прямі контакти між банком-кредитором і банком-позичальником, на договірних умовах, на чітко визначений термін. Досить активно використовуються міжбанківські кредити терміном на один день, мета яких полягає у під­триманні поточної ліквідності банку.

Купувати і продавати кредитні ресурси можуть не тільки ко­мерційні банки, а й їхні відділення та філії. Проте це право реалі­зується лише в системі одного банку, що має філійну мережу.

Важливу роль у формуванні ресурсів банків відіграють їх по­зички у центрального банку як кредитора останньої інстанції і як регулятора грошового ринку. Таке позичання коштів може здійс­нюватися через:

• участь в операціях НБУ на відкритому ринку;

• одержання стабілізаційного кредиту.

Операції на відкритому ринку НБУ проводить, здійснюючи короткострокове та середньострокове рефінансування банків че­рез організацію тендерів, а також через постійно діючу лінію ре­фінансування (кредит «овернайт»).

НБУ здійснює рефінансування комерційних банків через опе­рації на відкритому ринку тільки під забезпечення державних цінних паперів, векселів суб'єктів господарської діяльності і век­селів Державного казначейства України, що враховані комерцій­ним банком.

Національний банк може кредитувати комерційні банки через відповідні механізми рефінансування, якщо вони дотримуються встановлених нормативів та інших вимог НБУ.

Короткострокове рефінансування банків за допомогою опера­цій на відкритому ринку здійснюється на строк до 14 днів, серед­ньострокове — до шести місяців, під забезпечення і на тендерній основі. Для забезпечення наданого кредиту використовуються державні цінні папери, строк погашення яких настає не раніше ніж через 10 днів після строку погашення кредиту і які перебу­вають у власності банків, а також ураховані банком векселі, строк пред'явлення яких до платежу настає не раніше ніж через 30 днів після строку погашення кредиту.

Одержані на підставі тендера кредити НБУ не можуть бути пролонговані й підлягають обов'язковому поверненню. Якщо банк-позичальник не повертає у визначений строк таких кредитів, НБУ має право застосувати безспірне стягнення заборговано­сті, а за відсутності такої можливості зараховує цю заборгованість на рахунок прострочених кредитів і нараховує пеню в роз­мірі 0,5 % від суми заборгованості за кожний день прострочення, але не більше ніж за 10 днів. Протягом 10 днів з дня виникнення простроченої заборгованості НБУ має право реалізувати предмет застави або одержати за ним платіж і спрямувати кошти на погашення простроченого кредиту.

Постійно діючі лінії рефінансування банків є гнучким механі­змом короткострокового (миттєвого) підтримання їх ліквідності. Кредит через лінію рефінансування надається строком на один робочий день — кредит «овернайт». Надання банкам таких кредитів здійснюється тільки під забезпечення державних цінних паперів, що перебувають у власності банку — клієнта Депозитарію НБУ — і не обтяжені в обігу (вільно обертаються на вторин­ному ринку).

Кредит «овернайт» надається в розмірі не більше як 85 % від балансової вартості наданих під забезпечення кредиту державних цінних паперів. Кредити «овернайт» надаються за щоденно ого­лошеною НБУ процентною ставкою і за умови укладення щоква­рталу між комерційним банком і НБУ кредитної угоди.

НБУ може надавати стабілізаційний кредит комерційному ба­нку, який переведений у режим фінансового оздоровлення або який узяв на себе борг банку, що перебуває у режимі фінансового оздоровлення, за наявності його клопотання та висновків відпо­відного територіального управління НБУ.

Стабілізаційний кредит може надаватися банку лише за умови його забезпечення заставою: високоліквідними активами банку-позичальника або гарантією чи порукою іншого фінансово стабі­льного банку чи фінансової установи та наявності програми фінансового оздоровлення банку. Стабілізаційний кредит НБУ має цільове призначення і для кредитних операцій комерційного бан­ку не використовується.

Банки можуть залучати кошти також на біржових і позабіржових торгах з купівлі-продажу державних та інших цінних паперів. За допомогою цих операцій вони можуть збільшувати (продаючи цінні папери, що є в їх інвестиційному портфелі) або зменшувати (купуючи цінні папери) залучені кошти. Одним із головних спо­собів такої торгівлі є операції РЕПО, тобто на умовах зворотного викупу.

Банки, які потребують підтримання своєї короткострокової лі­квідності, можуть звертатися до НБУ щодо здійснення операцій «прямого» репо, за яких вони продають цінні папери зі свого портфеля із зобов'язанням їх наступного викупу.

У разі накопичення надлишкової ліквідності в банківській си­стемі, зростання грошової маси значно вищими темпами, ніж пе­редбачалося монетарною програмою, НБУ може продавати з вла­сного портфеля державні цінні папери за допомогою операцій «зворотного» РЕПО на відповідний період за умови викупу цих самих державних цінних паперів в установлений строк.

Продаж і купівля державних цінних паперів при здійсненні операцій «прямого» і «зворотного» репо відбуваються за ринко­вою або балансовою оцінкою (у разі відсутності активного фон­дового ринку).

Активні операції полягають у діяльності, пов'язаній із розміщенням і використанням власного капіталу, залучених і позичених коштів для одержання прибутку при раціональному розподілі ри­зиків і підтриманні ліквідності. Активні операції банків поділя­ються на кредитні та інвестиційні.

Кредитні операції полягають у проведенні комплексу дій, пов'язаних із наданням і погашенням банківських позичок. Банків­ське кредитування здійснюється відповідно до принципів строковості, цільового характеру, поверненості, забезпеченості і платності.

Кредити видаються тільки в межах наявних ресурсів, які має банк. Про кожний випадок надання позичальникові кредиту в розмірі, що перевищує 10 % власного капіталу (великі кредити), комерційний банк повинен повідомити Національний банк України. Сукупна заборгованість за кредитами, за врахованими векселями та 100% суми позабалансових зобов'язань, виданих одному позичальникові, не може перевищувати 25 % власних коштів комерційного банку.

Загальний розмір кредитів, наданих банком усім позичальникам, з урахуванням 100 % позабалансових зобов'язань банку, не може перевищувати восьмикратного розміру власних коштів банку.

Кредитування позичальників має здійснюватися з дотриман­ням комерційним банком економічних нормативів регулювання банківської діяльності та вимог НБУ щодо формування обов'яз­кових, страхових і резервних фондів.

Позики надаються всім суб'єктам господарювання незалежно від форми власності за умови, що позичальник є юридичною особою, зареєстрованою як суб'єкт підприємництва, або фізич­ною особою.

Рішення про надання кредиту повинно прийматися колегіально (кредитним комітетом (комісією) банку, відділення, філії) і оформлятися протоколом.

Кредитування здійснюється в межах параметрів, визначених політикою банку, які включають: пріоритетні напрями в кредитуванні; обсяги кредитів та структуру кредитного портфеля; граничні розміри кредиту на одного позичальника, методики оціню­вання фінансового стану та кредитоспроможності позичальника; рівень процентної ставки тощо.

Кредити надаються тільки на комерційних засадах, що вима­гає від банку дотримання таких додаткових умов:

• урахування кредитоспроможності позичальника, фінансової і стабільності, рентабельності, ліквідності;

• кредитувати тільки ті види діяльності позичальника, які пе­редбачені його статутом;

• позичальник повинен мати власне майно і брати участь у фінансуванні об'єкта, що кредитується, певною сумою власного капіталу.

Банки можуть надавати незабезпечені кредити, але тільки в межах власних коштів і лише клієнтам із стійким фінансовим станом та інсайдерам банку на суму, що не перевищує 50 % номінальної вартості акцій банку, які перебувають у їхній власності.

Банки не можуть надавати кредити: на покриття збитків гос­подарської діяльності позичальника; на формування та збільшен­ня статутного фонду клієнта, на внесення клієнтом платежів у бюджет і позабюджетні фонди (за винятком кредитування за контокорентним рахунком); підприємствам, проти яких порушено справу про банкрутство; підприємствам, у контрактах яких не передбачено страхування можливих втрат від непоставок товар­но-матеріальних цінностей; підприємствам, які мають прострочену заборгованість за раніше отриманими позиками і несплаченими процентами.

Кредити надаються на підставі укладеної між банком і позичальником кредитної угоди (договору). До укладання кредитного договору банк повинен ретельно проаналізувати кредитоспроможність позичальника, здійснити експертизу проекту чи господар­ської операції, що пропонується для кредитування, визначити ступінь ризику для банку та структуру майбутньої позики (сума, строк, процентна ставка тощо).

У кредитному договорі передбачається: мета, сума, строк, по­рядок, форма видачі і погашення кредиту, форма забезпечення зобов'язань позичальника, процентна ставка, порядок і форма сплати процентів і основного боргу, права, зобов'язання, відповідальність сторін щодо надання і погашення кредитів, перелік ві­домостей, розрахунків та інших документів, необхідних для кре­дитування, періодичність їх подання банку, можливість прове­дення банком перевірок на місці наявності і стану зберігання за­ставного майна тощо. Зміст кредитного договору визначається сторонами залежно від конкретної кредитної операції.

При виникненні у позичальника тимчасових фінансових труд­нощів з об'єктивних причин та неможливості у зв'язку з цим по­гашення кредиту в строк, установлений кредитним договором, банк може в окремих випадках надати позичальникові відстрочку (пролонгацію) погашення боргу зі зміною кінцевого строку по­гашення кредиту. Пролонгація кредиту оформляється додатко­вою угодою до кредитного договору.

Банківське кредитування здійснюється із застосуванням таких позичкових рахунків: простий, спеціальний, контокорентний.

Простий позичковий рахунок є найбільш поширеною фор­мою банківського кредитування. На ньому може бути тільки ак­тивне (дебетове) сальдо, кожний факт видачі і погашення креди­ту оформляється відповідними документами клієнта або банку (платіжне доручення, розпорядження кредитного відділу банку операційному відділу тощо).

Спеціальний позичковий рахунок застосовується банком в окремих випадках, наприклад при кредитуванні позичальника під заставу векселів. Він є формою обліку позичок до запитання. Якщо на цьому рахунку виникає кредитове сальдо, воно в той самий день має бути зарахованим на поточний рахунок позичальника. Погашення кредиту може здійснюватися як за платіжними дорученнями позичальника, так і зарахуванням коштів, які надходять на користь позичальника від боржників за векселями, у кредит спеціального позичкового рахунка. Банк має право стягнути заборгованість за спеціальним позичковим рахунком у будь-який час без попере­дження клієнта, але це повинно передбачатися кредитною угодою.

Контокорентний рахунок — це активно-пасивний рахунок, на якому обліковуються всі операції банку з клієнтом: з одного боку (за дебетом) — заборгованість перед банком і всі платежі з рахунка за дорученням клієнта, а з іншого (за кредитом) — над­ходження коштів у банк від клієнта у вигляді вкладів, повернення позик тощо. Контокорентний рахунок поєднує в собі позичковий рахунок з поточним і може мати дебетове або кредитове сальдо. Операції по ньому здійснюються за допомогою письмових дору­чень власника рахунка.

Збереження основної суми боргу є одним із головних принци­пів, якого завжди треба дотримуватися при проведенні банком по­зичкової операції. Тому оцінювання якості потенційного позича­льника є одним з важливих етапів процесу кредитування. При цьому найважливіше значення має встановлення обґрунтованості кредиту. Ніякі додаткові заходи захисту не зможуть запобігти кри­зовій ситуації, якщо позичка у своїй основі не є обґрунтованою.

Одним з елементів оцінювання кредитоспроможності є визна­чення персональних якостей потенційного позичальника. Тут увага банку повинна зосереджуватися на таких моментах, як ре­путація, порядність і чесність, професійна здатність, матеріальна забезпеченість, ставлення до своїх зобов'язань перед іншими кредиторами в минулому.

Необхідно ретельно вивчити фінансовий стан позичальника, ліквідність його балансу, ефективність виробництва і викорис­тання основного та оборотного капіталу. Для цього використову­ється бухгалтерська, статистична і фінансова звітність позичальника, матеріали попередніх перевірок на місці, прогнози фінансового стану клієнта протягом усього періоду користування позичкою.

Основною передумовою повернення банківської позички є одержання цільових грошових надходжень, доходу, прибуток від реалізації об'єкта, що прокредитований. Але будь-яка кредитна операція пов'язана з певним ризиком, з тим, що позичальник не зможе забезпечити достатню суму цільових грошових надхо­джень, доходів і тому не зможе забезпечити своєчасного повер­нення боргу. Для страхування цього ризику застосовуються певні форми забезпечення боргу, тобто певні гарантії.

У банківській практиці використовуються два види джерел погашення позичок — первинні і вторинні.

Для фінансово стабільних позичальників, які належать до першокласних клієнтів банку, цілком достатньо закріпити в кре­дитній угоді первинне джерело погашення позички у вигляді до­ходів позичальника. Але першокласні клієнти не є домінуючими в загальній масі позичальників. Тому в більшості випадків банки змушені застосовувати, поряд з первинними, і вторинні (додатко­ві) джерела у формі захисту від кредитного ризику, тобто вимага­ти від позичальників певного забезпечення.

Згідно з чинним в Україні законодавством банки можуть ви­користовувати такі форми забезпечення позичок: застава, гаран­тія, перевідступлення (цесія) на користь банку вимог і рахунків до третьої особи, іпотека, страхова угода (поліс).

Банк здійснює контроль за виконанням позичальниками умов кредитного договору, цільовим використанням кредиту, своєчас­ним і повним його погашенням і сплатою процентів за ним. При виникненні певних порушень умов кредитного договору з боку позичальника банк має право застосовувати економічні й правові санкції.

У разі погіршення економічного стану позичальника, викори­стання ним кредиту не за цільовим призначенням, втрати забез­печення, ухилення від контролю банку, подання недостовірної звітності й запущеності бухгалтерського обліку, несвоєчасного повернення кредиту банк має право пред'явити вимогу про дост­рокове стягнення кредиту і процентів за ним, у тому числі через спрямування стягнення на забезпечення в установленому законо­давством порядку.

Якщо виявлені факти використання кредиту не за цільовим призначенням, банк має право достроково розірвати кредитний договір, що є підставою для стягнення всіх коштів у межах зо­бов'язань позичальника за кредитним договором.

У разі несвоєчасного погашення боргу за кредитами та процен­тами і ненадання банком пролонгації погашення кредиту він має право на застосування штрафних санкцій у розмірах, передбаче­них кредитним договором. У разі відмови позичальника від опла­ти боргів за позичками банк стягує борги в претензійно-позов­ному порядку. Якщо позичальник систематично не виконує зо­бов'язання щодо сплати боргу відповідно до кредитної угоди, банк може звернутися у передбаченому законом порядку із за­явою про порушення справи про банкрутство.

З метою прискорення розрахунків за простроченими кредита­ми банк може використовувати такі форми, як перевідступлення права вимоги та переведення боргу.

Згідно зі статтею 197 Цивільного кодексу України в період дії зобов'язань може здійснюватися заміна кредитора або боржника. Кредитор (банк) може передавати свої права за зобов'язаннями іншій особі, оформивши це угодою про перевідступлення права вимоги. Перевідступлення права вимоги оформляється письмо­вою угодою з повідомленням про це боржника. Переведення бор­гу оформляється письмовою угодою між первинним боржником і новим боржником. Укладення такої угоди можливе тільки за зго­дою комерційного банку, який видав позику первинному борж­никові.

Близькими за своїм характером до кредиту є банківські актив­ні операції лізинг та факторинг.

Лізингові операції полягають у здаванні в оренду на тривалий строк предметів довгострокового користування. Як правило, про­тягом строку дії договору про лізинг орендар сплачує орендодав­цеві повну вартість узятого в оренду майна та лізинговий про­цент. Отже, лізинг можна розглядати як різновид довгостро­кового кредиту, що надається в майновій формі.

Лізингові відносини виникають так. На прохання клієнта банк за свій рахунок закуповує майно (устаткування, транспортні за­соби, сільськогосподарську, обчислювальну техніку тощо) і бере на себе практично всі зобов'язання власника, включаючи відпо­відальність за збереження майна, внесення строкових платежів, оплату майнових податків. Клієнт, на прохання якого було куп­лене майно, укладає з банком строковий договір оренди, в якому визначаються обов'язки орендаря, розмір орендної плати і періо­дичність її внеску та інші умови.

Орендна плата складається з двох величин: вартості майна і комісійної винагороди за лізингові послуги, що включає процент за кредит.

Плата за лізингову послугу нижча від позичкового процента, тому клієнту вигідніше користуватися лізингом, ніж брати гро­шову позичку для оренди дорогого обладнання. Банк має можли­вість установлювати оплату за лізингову послугу нижче за позич­ковий процент за рахунок того, що оренда надає йому право ко­ристування інвестиційними пільгами при оплаті податків, тобто він ділиться з клієнтами одержаною вигодою у формі зниження процента.

Факторинг — являє собою купівлю банком у клієнта права на вимогу боргу (без права зворотної вимоги до клієнта). Як прави­ло, банк купує дебіторські рахунки, пов'язані з постачанням то­варів або наданням послуг.

Факторингова послуга оформляється укладенням між банком і клієнтом спеціального договору. При цьому функціями банку є не тільки стягнення боргів, а й обслуговування боргу: аналіз пла­тоспроможності боржників, інкасування, залікові операції, при­йняття на себе ризику несплати тощо. Клієнт, що продав дебітор­ські рахунки, одержує від банку гроші (готівка, переказ, оплата чека тощо) у розмірі 80 – 90 % суми рахунків. Залишені 10 – 20 % суми банк тимчасово утримує для компенсації ризику до пога­шення всієї купленої дебіторської заборгованості. Після повер­нення боргу банк повертає утриману суму клієнтові.

За факторні послуги банк стягує з клієнта плату, яка включає комісію за послуги з обслуговування боргу і позичковий процент.

Комісія нараховується від усієї суми куплених у клієнта дебітор­ських рахунків, а позичковий процент — від суми наданого кліє­нту авансу. У зв'язку зі швидким обігом дебіторських рахунків і викликаною цим нетривалістю строку користування авансом (по­зичкою) дохід банку від позичкового процента менший, ніж ко­місійні платежі.

Інвестиційні операції банків — це вкладення коштів банку у цінні папери підприємств (державних, колективних і приватних) на відносно тривалий період. Інвестиційні цінні папери — це бо­ргові зобов'язання у вигляді акцій, облігацій, векселів, сертифі­катів тощо. Цінні папери можуть бути об'єктом банківських інвес­тицій за умов вільного обігу їх на фондовому ринку з тим, щоб банк міг швидко продати їх у разі виникнення потреби в коштах.

Функції банківських інвестицій полягають у створенні вто­ринних резервів для задоволення потреби у коштах, яка виникає внаслідок вилучення-клієнтами своїх вкладів або надходження замовлень на позички, що перевищують наявні ресурси. Здійс­нюючи інвестиційні операції, банки мають на меті: гарантування безпеки грошових коштів, забезпечення їх диверсифікації, до­ходу та ліквідності.

Банківським інвестиціям властиві фактори ризику. Виділяють три такі фактори: кредитний ризик, фінансовий ризик та процен­тний ризик.

Кредитний ризик пов'язаний з тим, що фінансові можливості емітента (юридичної особи, що випускає цінні папери) зменшу­ються настільки, що він буде не в змозі виконувати своїх фінан­сових зобов'язань (сплачувати доходи у формі дивідендів, про­центів, погашати свої цінні папери).

Фінансовий ризик випливає з того, що у зв'язку з непередба­ченими змінами на ринку цінних паперів чи в економіці приваб­ливість деяких цінних паперів як об'єкта вкладень може бути ча­стково втрачена, тому їх продаж стане можливим лише з великою знижкою.

Процентний ризик пов'язаний з фіксацією процента за обліга­ціями в момент їх випуску в обіг при вільному коливанні ринко­вих ставок. Чим більше часу до погашення облігацій, тим вищий ризик, що пов'язаний з динамікою ставки процента.

Інвестування потребує систематизованого аналізу ризику цін­них паперів, які придбаває банк, оцінювання якості цих паперів, визначення здатності банку здійснювати інвестиції. Для цього потрібен безперервний і кваліфікований контроль за станом рин­ку цінних паперів.

Інвестиційна діяльність комерційних банків повинна мати за­хист від ризику збитків та втрати ліквідності. Одним із методів зменшення ризику є формування інвестиційного портфеля за ра­хунок багатьох видів цінних паперів, що мають різний рівень якості та різні строки погашення.

Цінні папери, що входять до інвестиційного портфеля, згідно з їх призначенням, поділяються на інвестиції та вторинні ліквідні ре­зерви. Вони різняться між собою ступенем ліквідності. Вторинні резерви можна негайно перетворити в грошові кошти через продаж на ринку цінних паперів. Інвестиційні цінні папери розраховані на більш тривалий строк, ніж цінні папери вторинних резервів. Уста­новлення граничних строків цінних паперів, що належать до вто­ринних резервів, залежить від рішень керівництва банку. Тому цін­ні папери весь час переходять від однієї категорії до іншої.

Така специфіка цих операцій зумовлює цілу низку відміннос­тей їх від активних і пасивних операцій:

• сформовані на їх основі послуги мають не процентну фор­му ціни та доходу від їх реалізації, а форму комісії, гонорару, та­рифу і т. п.;

• у переважній більшості ці операції не відображаються на балансі банку, а обліковуються поза балансом;

• у переважній більшості ці операції не несуть у собі будь-якого, крім операційного, ризику для активів банку, а тому су­проводжуються створенням страхових резервів;

• їх проведення не потребує процентних витрат на залучення грошових ресурсів, що зумовлює високу дешевизну цих операцій, економічність та вигідність для банку. Будь-який розвиток цих операцій та послуг є надійним шляхом розвитку бізнесу для тих банків, рівень капіталізації яких не дає змоги далі нарощувати свої дохідні активи і збільшувати процентні доходи. Тому найкращими вважаються конкурентні позиції на ринку тих банків, які мають найвищу частину доходів від комісійно-посередницьких послуг.

Найбільш успішні на цьому ринку банки зарубіжних країн уже надають 200 і більше таких послуг, заробляючи на них до половини своїх прибутків. Широке коло цих послуг вимагає чіт­кої їх класифікації для зручності управління ними. На жаль, це питання належно в літературі не розкрите. Існуючі класифікації зроблені в основному за формальними критеріями, а не за їх економічним змістом. Зокрема, за рівнем регульованості їх поді­ляють на ліцензовані і неліцензовані; за формою ціни відповідної послуги — на комісійні, гонорарні, тарифні; за рівнем ризиковості — на чисті і сурогатні; за зв'язком з активами і пасивами — на балансові і позабалансові.

До ліцензованих належать такі послуги, для надання яких ба­нки повинні одержати ліцензію центрального банку. Зазвичай це послуги, пов'язані з організацією грошового обороту: розрахун­кові, касові інкасації та перевезення цінностей; видача гарантій і поручительств; управління грошовими коштами та цінностями за дорученням клієнтів та ін.

Комісійні послуги передбачають стягнення з клієнта плати у вигляді комісії. Це збереження цінностей у банківському сейфі (депозитарії), ведення реєстрів власників цінних паперів емітен­та, розміщення цінних паперів, емітованих клієнтом, тощо.

Гонорарними називаються послуги, за надання яких банк отримує від клієнтів обумовлену наперед плату-гонорар. Це кон­сультаційні, трастові, лізингові та інші послуги.

Чисті послуги — це послуги, що не несуть у собі будь-якого ризику для банку та його клієнта, крім ризику операційної поми­лки. Це, зокрема, інкасація готівки, розрахунково-платіжні опе­рації, інкасація чеків і векселів та ін.

Сурогатними називаються послуги, які в кінцевому підсумку можуть зумовити значний ризик для банку і негативно вплинути на його баланс, хоч на момент здійснення операції такого впливу не було. Це гарантії, поручительства, аваль векселя, підтвер­дження акредитива, продаж кредиту та ін. Загроза ризику від та­ких операцій є цілком реальною і повинна враховуватися в прак­тиці банківського менеджменту.

В Україні ринок комісійно-посередницьких послуг перебу­ває у стадії формування. Попит на деякі з цих послуг уже роз­винутий добре, зокрема на розрахунково-касові послуги, інка­сацію виручки тощо. На інші послуги попит все ще перебуває в зародковому стані. Проте є підстави очікувати швидкого зро­стання попиту на операції з цінними паперами за рахунок клі­єнтів та ін.

Як зазначалося на початку цього підрозділу, бізнесові успіхи банку визначаються обсягом одержаного прибутку і зростанням ринкової вартості самого банку, що проявляється у зростанні на ринку ціни його акцій. Ключова роль у парі цих показників на­лежить прибутку: чим вища динаміка його зростання, тим більші будуть у банку можливості збільшувати виплату дивідендів на акції, що стимулюватиме зростання попиту на них, а отже, і їх ринкової ціни. Тому основну увагу зосередимо на питаннях фор­мування прибутку банку.

Прибуток у банківському бізнесі визначається так само, як і в будь-якому іншому — як частина грошового доходу банку, що залишається в його розпорядженні після покриття з доходу всіх поточних витрат, пов'язаних із забезпеченням його діяльності. Водночас формування банківського прибутку має суттєві відмін­ності, пов'язані з тим, що об'єктом банківської діяльності (об'єк­том купівлі-продажу) є гроші. У зв'язку з цим через банк прохо­дять два типи вхідних і вихідних грошових потоків із різним економічним призначенням. Потоки першого типу забезпечують фо­рмування пасивів і активів банку, на яких базується вся його діяльність — підтримання ліквідності оптимізація ризиків, за­безпечення дохідності і прибутковості та ін. Вхідними потоками тут є банківські вклади, позички в інших банках, внески у влас­ний капітал банку та ін., а вихідними — надання кредитів, купів­ля цінних паперів тощо. Призначення цих потоків вимагає їх по­вного балансування, коли всі пасиви розміщуються в активи, про що свідчить баланс банку, в якому відображаються грошові по­токи саме цього типу. Навіть такий актив, як готівка і кошти в НБУ, не є невитраченим доходом і не може бути прибутком; у нього зовсім інше економічне призначення — забезпечувати ліквідність банку, а не формувати прибуток.

Потоки другого типу забезпечують формування доходів і ви­трат банку і прямо стосуються його прибутку. Саме на цих пото­ках безпосередньо базується бізнесовий успіх банку — його при­буток, що вимірюється перевищенням доходів над витратами. Вхідними потоками тут є окремі види доходів — процентні, ко­місійні, торговельні, дохід від участі в капіталі та ін.

Вихідними потоками є окремі види витрат — процентні, комі­сійні, загальні адміністративні, витрати на персонал та ін. Ці пото­ки не відображаються на балансі банку, вони мають зовсім інше призначення, ніж пасивні кошти та їх вкладання в активи. Тому в управлінні цими потоками немає вимоги їх повного балансування, а скоріше навпаки — вимога перевищення вхідних потоків (дохо­дів) над вихідними (витратами), яке й формує прибуток банку.

Принципова відмінність грошових потоків другого типу спри­чиняє потребу в розробленні для управління цими потоками та формуванням прибутком банку зовсім іншого, ніж баланс банку, документа — звіт про прибутки (збитки) банку, що відображає укрупнені види доходів і витрат за групами операцій. Такий звіт у зведеному по всіх банках України вигляді за дев'ять місяців 2005 р. подано в табл. 14.2.

Таблиця 14.2

ЗВЕДЕНИЙ ЗВІТ

ПРО ПРИБУТКИ БАНКІВ УКРАЇНИ

за 9 місяців 2005 р., млн. грн.

Джерело: Складено за: Вісник НБУ. — 2005 р. — № 12. — С. 54—59.

З одержаних за дев'ять місяців 2005 р. 18,9 млрд. грн. валових доходів банки України витратили на забезпечення своєї діяльності та сплату податку на прибуток 17,4 млрд. грн., або 92,1 %. Чис­тий прибуток одержали в обсязі 1,5 млрд. грн, що становить 7,9 % валового доходу. За рахунок цих коштів банки виплачували диві­денди своїм акціонерам на рівні, що сприяв зростанню ринкової ціни, та здійснювали інші витрати, які згідно з чинним законо­давством не можуть бути віднесені на собівартість банківських послуг.

Чи достатньо цього обсягу чистого прибутку для успішного розв'язання всіх завдань на забезпечення розвитку банків? Інши­ми словами, чи достатньо ефективною є бізнесова діяльність українських банків, щоб забезпечити адекватний приплив капіта­лу у цей сектор і зміцнити конкурентні позиції наших банків в умовах активної експансії іноземного капіталу?

Звичайно, відповідь на ці питання потребує ґрунтовного аналізу фінансового стану українських банків. Проте й один показник — дохідність власного капіталу, яка становить 4,9 % від усього його обсягу і 10,9 % відносно статутної його частини, дає підстави для висновку про низьку дохідність банківського бізнесу в Україні. Навіть якби весь обсяг прибутку був виплачений акціонерам у ви­гляді дивідендів, то й тоді рівень їх не перевищив би 11 %, в той час як у 2005 р. вільні кошти можна було розмістити у строкові банківські депозити під 12—13 %. Насправді банки витрачають на виплату дивідендів лише частину чистого прибутку, а багато з них взагалі їх не виплачують. Тому є підстави вважати, що рівень ди­відендів відносно акціонерного капіталу не менше ніж удвічі ниж­чий процентних ставок за строковими депозитами. Отже, з суто бі­знесових позицій власникові грошових коштів значно вигідніше розмісти їх у строкові депозити, ніж у статутний капітал. А якщо врахувати, що 2005 р. не був найбільш невдалим для банківського бізнесу, то стане зрозумілим, чому власники банків України в останні роки прагнуть вивести капітал з цього бізнесу як невигід­ного. Спочатку було продано кілька невеликих банків, потім серед­ній банк «Ажіо», а в 2005—2006 рр. уже продані з числа найбіль­ших банків «Аваль», «Укрсіббанк», «Укрсоцбанк», готуються до продажу й інші середні та великі банки. Причому купують україн­ські банки переважно іноземні інвестори.

Звичайно, до продажу українських банків власників можуть спонукати інші причини, наприклад висока ризиковість банківництва, висока зарегульованість, несприятливий інвестиційний клімат у країні та ін. Усі ці чинники діють в Україні. Але той факт, що на українські банки існує попит насамперед іноземних інвесторів, свідчить про переважання низької дохідності бізнесу серед усіх чинників, що стимулюють власників банків до прода­жу. Адже всі ці чинники, крім дохідності, однаково впливають на поведінку вітчизняних та іноземних інвесторів — і перші, і другі не можуть послабити високі зовнішні ризики, знизити зарегульованість банківництва в Україні, поліпшити інвестиційний клімат та ін., тобто є екзогенними, лише дохідність бізнесу є для них чинником внутрішнього походження, який можна змінити влас­ними зусиллями. Але зусилля ці в іноземних інвесторів значно більші, ніж в українських, оскільки у них значно більший досвід ведення банківського бізнесу та значно вищий рівень надійності та техніко-технологічної забезпеченості, ніж в українських.

Більше того, вимоги до рівня прибутковості в іноземних інвес­торів значно нижчі, ніж в українських, оскільки ціна грошей (про­центної ставки) у розвинутих країнах значно нижчі, ніж в Україні. Тому нинішня прибутковість 5-7 % може задовольняти інозем­них інвесторів, а якщо вони завдяки своїм перевагам на ринку під­вищать її до 15%, що цілком можливо, то це буде безумовний ус­піх. Але прибутковість 5-7 % не влаштовує вітчизняних інвесто­рів, оскільки у них є можливість більш дохідного розміщення ко­штів, зокрема у ті самі строкові депозити. А підвищити дохідність до бажаних 15 % у сучасних умовах їм не під силу: все ще низька довіра до банків, щоб залучити достатні ресурси за низькими став­ками депозитних процентів; надто низький рівень капіталізації, щоб прискорити зростання дохідних активів; досить високі ризики банківських активів, щоб можна було відчутно знизити витрати на формування страхових резервів для покриття відповідних збитків (у 2005 р. ці витрати на 22 % перевищили обсяг чистого прибутку банків); стан менеджменту, технологій та професіоналізму кадрів у банках теж не сприяє зниженню витрат банків, насамперед загальноадміністративних та на оплату праці (скоріше навпаки — вимагає їх збільшення). Під тиском усіх цих чинників українські власники банків змушені їх продавати, а в іноземних інвесторів формується заінтересованість їх купувати.