14.3. Банківська діяльність як галузь економіки, її організація та регулювання

Банківництво як окрема галузь. Банківництво є самостійним видом господарської діяльності, який можна розглядати як окрему галузь економіки. Для цього воно має всі необхідні атрибути: за­ймає значну кількість робочої сили, на нього припадає відчутна частка суспільного капіталу та значна кількість фірм (банків), має свій особливий сегмент ринку, на якому реалізує свою продукцію, створює додаткову вартість і бере участь у виробництві ВВП, сплачує податки до бюджету та ін. Більшість цих атрибутів є оче­видними і не потребують якихось пояснень. Але деякі з них мають досить складну сутність і потребують додаткового дослідження.

Насамперед це стосується послуг, які банки продукують і пропонують на ринки, їх участі у створенні додаткової вартості та у виробництві ВВП. На перший погляд, може здаватися, що банки, як звичайні фінансові посередники, ніякої додаткової вар­тості не створюють і ніякої продукції це виробляють, а лише пе­реміщують готову вартість від одного суб'єкта (кредитора) до іншого (позичальника), а тому й статус фірми не можуть мати. Проте це не так, якщо глибше проаналізувати ці питання.

Центральним серед цих питань є визначення продукту банків­ської діяльності. У літературі, на жаль, немає однозначної відпо­віді на це питання. Були спроби звести цей продукт до створення банками додаткової маси платіжних засобів через механізм мультиплікації. Але такий підхід є хибним, оскільки не враховує принципової відмінності між грошами і негрошовими благами, що є продуктами діяльності виробничих (небанківських) фірм, про яку йшлося в підрозд. 2.4. та 10.4. Тому буде грубою помил­кою додавати до обсягу ВВП, створеного у виробничій сфері, суму грошей, вироблених банками в процесі їхньої діяльності. А без цього немає підстав визнавати за банками участь у створенні дода­ткової вартості, у збільшенні ВВП, тобто говорити про їхню про­дуктивну діяльність.

Більш логічним є трактування банківського продукту як сукуп­ності послуг, які надають банки своїм клієнтам, та обсягу грошей, створених банками в процесі їх обслуговування. Проте і цей під­хід не дає вичерпної відповіді на питання, що розглядаються.

По-перше, тут теж не враховується специфічний характер грошей, завдяки якому вони взагалі не можуть розглядатися як продукт діяльності окремого банку і враховуватися в обсязі ВВП. Це скоріше продукт діяльності всієї банківської системи, причо­му надто специфічний продукт — він не входить до складу ВВП, як усі інші вироблені продукти, а в складі грошової маси проти­стоїть ВВП в економічному обороті.

По-друге, прибічники цього підходу не розкривають сутності банківських послуг і механізму формування їх вартості, а обме­жуються лише переліком окремих послуг, що надаються банка­ми. Це закриває шлях до кількісного виміру вартості, створеної банками при наданні послуг, а отже, не дає можливості до кінця усвідомити продуктивну силу банківництва як галузі.

У практиці аналізу й оцінки банківської діяльності застосовується кілька показників:

• обсяг грошових ресурсів, наданих банками у користування чи прийнятих від клієнтів на зберігання;

• обсяг доходу, одержаного банками від наданих послуг (процентного і комісійного);

• обсяг прибутку та маржі, одержаних банками від діяльності і в цілому та за окремими видами послуг.

Кожний із цих показників має своє призначення і відіграє пе­вну роль в управлінні фінансами банку. Проте найбільш адекват­ним потребам виміру вартості (ціни) банківських послуг є показ­ники прибутку, створеного в процесі їх надання. Так, при наданні позичкових та інвестиційних послуг (назвемо їх для зручності ресурсними послугами) оцінити створену в їх процесі вартість неможливо ні через обсяг наданих позичок чи інвестицій, ні че­рез загальний обсяг процентного доходу, одержаного банком. Це можна зробити лише через обсяг маржі, що припадає на кредитні та інвестиційні послуги банку.

По-іншому оцінюються послуги, для надання яких банкам не потрібно залучати додаткових коштів і нести процентні витрати . Їх вартість реально виражає загальний обсяг комісійного доходу, одержаного від надання таких послуг. Але якщо для їх надання банку потрібно самому одержувати послуги зі сторони й оплачу­вати їх, то на суми цих витрат зменшується обсяг вартості по­слуг, наданих самим банком.

За такого підходу визначення ціни всіх видів послуг — і ре­сурсних, і комісійно-посередницьких — ставиться на однакову вартісну основу і відкриває шлях для усвідомлення їх єдиної сут­ності як специфічного продукту суспільної праці в банківській галузі. Проте якщо затратне походження вартості комісійно-посередницьких послуг не викликає сумніву, то зв'язок з суспі­льною працею вартості кредитних та інвестиційних послуг ще потребує обґрунтування. Адже при видачі двох позичок — на суму 100,0 тис. грн. і 100,0 млн. грн. — затрати банків на їх офор­млення та моніторинг будуть майже однакові, проте обсяг маржі, навіть за однакового рівня (наприклад 5 %) буде в першому ви­падку в 100,0 разів меншим, ніж у другому. З'ясувати причини таких розбіжностей можна на підставі поглибленого вивчення природи та структури ресурсних послуг.

Ресурсні послуги за технологією їх надання поділяються на два етапи: формування банківських ресурсів і їх розміщення. На першому етапі банки купують гроші, а на другому — продають, завдяки чому грошові ресурси переміщуються від заощадників до споживачів-позичальників. Ця послуга банків нагадує послуги торговельних організацій, які спочатку купують продукцію виробничих підприємств, а потім продають кінцевим споживачам. Тому назвемо цю послугу банків для зручності аналізу торговельною. У процесі її виконання банки створюють вартість, що виражається певним рівнем маржі. Назвемо умовно таку маржу торговельною. Рівень її повинен максимально наближатись до середнього рівня маржі, який склався у сфері фінансового посе­редництва, тобто до базового її рівня.

Але банки крім чистої торгівлі грошовими ресурсами надають своїм клієнтам ряд інших послуг, яких не можуть надавати або надають меншою мірою інші фінансові посередники. Такими послугами є:

• забезпечення банками своїх клієнтів інформацією, потрібною для прийняття найбільш виважених рішень, за умови мінімальних трансакційних та інформаційних витрат (інформаційні послуги);

• зниження ризиків, пов'язаних з розміщенням коштів у дохідні активи, через диверсифікацію портфелів активів (послуга з трансформації ризику);

• підтримання ліквідності фінансових вкладень заощадників через механізм управління активами і пасивами банку (послуга з трансформації ліквідності).

Зазначені послуги банків є досить вигідними для їхніх клієн­тів, але вимагають додаткових витрат з боку банків, що збільшує їх вартість і вимагає зростання маржі відносно її базового рівня. Оскільки вигодами від цих послуг користуються і вкладники, і по­зичальники банків, то в збільшенні маржі теж повинні брати участь і ті, і ті. Саме цим можна пояснити той факт, що процентні ставки за банківськими позичками зазвичай вищі, а за депозитами — нижчі від процентних ставок на ринку цінних паперів, де гроші купують­ся без участі фінансових посередників чи відповідних процентних ставок у небанківських фінансових посередників.

Як видно з викладеного, асортимент банківських послуг є до­сить широким, а отже, банківництво за характером свого продук­ту — надто складне виробництво. Ця складність посилюється тим, що виробництво банківських послуг і їх реалізація техноло­гічно збігаються, що характерно для всіх підприємств сфери по­слуг. Процес виробництва банківських послуг на практиці здійс­нюється у формі відповідних операцій — депозитних, кредитних, інвестиційних, консультаційних, трастових тощо. Завершення операції означає надання відповідної послуги клієнтам. Через та­ке співвідношення в часі банківська операція нібито заступає со­бою банківську послугу. Тому в літературі мова зазвичай ведеть­ся про операції, а не про послуги, хоч для характеристики банківництва як галузі більш показовими є послуги як кінцевий продукт, а не операції як технологічний процес.

Проте банківські операції, їх організація та управління теж мають важливе значення в діяльності банків. По-перше, вони служать технологічною базою для розвитку банківських послуг, тобто для виробничих успіхів банків. По-друге, на їх базі органі­зується управління витратами та доходами банку, тобто забезпе­чуються бізнесові успіхи банків. Тому операції банків детальніше розглянемо в підрозд. 14.4.

Організація діяльності банків. Комерційні банки різних видів і форм власності створюються у вигляді акціонерних товариств або товариств з обмеженою відповідальністю відповідно до Законів України «Про банки і банківську діяльність», «Про госпо­дарські товариства», «Про цінні папери і фондову біржу», «Про підприємництво», інших законодавчих актів України. Банк вва­жається створеним і набуває статусу юридичної особи з моменту його реєстрації в Національному банку України. Засновниками і акціонерами банку можуть бути юридичні і фізичні особи, рези­денти та нерезиденти, а також держава в особі Кабінету Мініст­рів України або уповноважених ним органів. Учасниками банків не можуть бути юридичні особи, в яких банк має істотну участь (10% і більше статутного капіталу), об'єднання громадян, релі­гійні та благодійні організації.

Статутний фонд новостворюваного комерційного банку фор­мується тільки за рахунок власних коштів засновників у грошо­вій формі, що виключає можливість використовувати розподіль­ний механізм для залучення бюджетних і кредитних ресурсів у банківську власність. Розмір статутного фонду визначається за­сновниками банку, але не може бути меншим за нормативні ви­моги НБУ. Ці вимоги спрямовані на те, щоб забезпечити певний рівень надійності банку і його спроможності відповідати за свої­ми зобов'язаннями.

Перерахування розміру статутного капіталу у гривні здійсню­ється за офіційним курсом гривні до іноземних валют, установ­леним НБУ на день укладення установчого договору.

Для реєстрації орган управління комерційного банку подає до регіонального управління (РУ) НБУ пакет необхідних докумен­тів. Але до цього необхідно зібрати певну суму грошей і акуму­лювати її на тимчасовому рахунку в НБУ. Ця сума випливає з установчого договору, але не може бути меншою від мінімальних вимог Національного банку України. РУ НБУ розглядає пакет ре­єстраційних документів про створення комерційного банку і з відповідним висновком передає його в центральний апарат НБУ, де вони розглядаються відповідними структурними підрозділами. Остаточне рішення про можливість створення комерційного бан­ку з національни капіталом приймає комісія з питань нагляду і регулювання діяльності банків, а банку з участю іноземного капі­талу — Правління НБУ.

Організація комерційного банку, крім реєстрації, передбачає ліцензування банківської діяльності. Воно полягає в наданні офі­ційного дозволу на здійснення певних банківських операцій. Цей дозвіл видає НБУ. Ліцензування здійснюється з метою допущен­ня на ринок банківських послуг України комерційних банків, умови діяльності яких відповідають установленим НБУ обов'яз­ковим вимогам і не загрожують інтересам їхніх клієнтів. При лі­цензуванні враховується обсяг капіталу банку, його фінансовий стан, дотримання ним економічних нормативів регулювання бан­ківської діяльності, професійна придатність керівників, висновки незалежного аудиту, термін діяльності банку на фінансовому ри­нку. НБУ видає банкам ліцензії на здійснення низки операцій з готівкою, розрахункових, активних, пасивних, операцій з валют­ними цінностями та ін.

Організаційна структура та управління комерційним банком визначається функціональними підрозділами і службами та кері­вними органами. Вищим органом управління банку є загальні збори акціонерів (учасників), які вирішують стратегічні завдання в його діяльності. Вищий орган банку реалізує свої завдання та функції безпосередньо через виконавчі та контрольні органи, які повністю йому підзвітні. Виконавчим органом акціонерного бан­ку є правління, а пайового — дирекція. Роботою правління керує голова, а дирекції — генеральний директор, які обираються чи призначаються згідно зі статутом банку. Контроль за діяльністю правління (дирекції) банку здійснює ревізійна комісія, склад якої затверджується загальними зборами акціонерів (учасників). За рішенням зборів акціонерів (учасників) створюється наглядовий орган з метою загального керівництва роботою банку і контролю за роботою правління та ревізійної комісії. Таким органом є спо­стережна рада, яка захищає інтереси акціонерів у перерві між проведенням загальних зборів. Рада вирішує стратегічні завдання управління та розвитку банку.

Організаційна структура комерційного банку включає функціо­нальні служби та підрозділи, кожен з яких виконує певні операції й має свої права та обов'язки. Основним критерієм організаційної побудови банку є економічний зміст та обсяг операцій, які він виконує. Департаменти, управління, відділи формуються відпові­дно до кваліфікації окремих банківських операцій або їхніх груп за функціональним призначенням. Тому їх кількість і конкретна назва у різних комерційних банків можуть бути неоднаковими. Великі банки мають певну мережу філій і відділень і територіа­льні органи управління ними (дирекції).

3 метою забезпечення стабільності банківської системи держава здійснює регулювання діяльності банків. У світовій практи­ці спостерігається тенденція до уніфікації системи банківського регулювання та нагляду. Функціонує Базельський комітет з бан­ківського нагляду, який на основі світового досвіду розробляє рекомендації щодо регулювання банківської діяльності, які не мають директивного характеру, але активно використовуються центральними банками більшості країн світу, у тому числі і НБУ. Одним із напрямів банківського регулювання та нагляду Ба­зельський комітет визначає контроль за дотриманням банками економічних нормативів, що регулюють банківську діяльність. НБУ встановив ряд обов'язкових економічних нормативів, які за напрямом регулювання згруповані так:

• нормативи капіталу;

• нормативи ліквідності;

• нормативи кредитного ризику;

• нормативи інвестування;

• нормативи відкритої валютної позиції.

Більш детально зміст і призначення економічних нормативів та контроль за їх дотриманням будуть розглянуті в підрозд. 14.6.