Для заказа доставки полной версии работы

Варто зауважити, що критичну ситуацію зі своєю ліквідністю банк може врегулювати швидким продажем активів центральному банку (у формі державних цінних паперів) або реалізацією на вторинному ринку відповідних типів активів, залученням короткотермінових міжбанківських кредитів або відкриттям кредитних ліній. У даному випадку банк має чітко оцінити свою доступність до ринку, тобто яку суму фінансування він зможе отримати у відповідний момент (зокрема, й у несприятливій ситуації). Банк має налагодити відносини з ключовими постачальниками фінансування, забезпечивши “лінію захисту” у випадку виникнення проблем із ліквідністю.

Підтримку ж коштами центрального банку, у разі виникнення дисбалансу між

залученими та розміщеними коштами через різні механізми рефінансування, варто використовувати лише за наявності об’єктивних причин.

Для мінімізації ризику ліквідності банк має керуватися наступними принципами: 1) пріоритетність ліквідності перед прибутковістю, в т. ч. під час вибору напрямку розміщення коштів; 2) проведення на постійній основі аналізу потреб банку в ліквідних коштах, із метою уникнення надлишку чи дефіциту ліквідних коштів; 3) ретельно підходити до визначення своєї ліквідної позиції, зокрема розраховувати її на щоденній основі, а також на 1–3 місяці наперед, що сприятиме виявленню суттєвих розривів у фінансуванні на майбутній період і дасть змогу вплинути на терміни погашення за операціями, щоби компенсувати розрив; 4) планування та прогнозування дій у випадку виникнення ризику незбалансованої ліквідності та кризової ситуації (наявність антикризового плану).

При діагностуванні факту недостатньої ефективності операцій менеджери банку мають спробувати змінити структуру ресурсів у бік дешевших джерел, насамперед основних депозитів. Взаємозв’язок між активами і пасивами, в контексті визначення співвідношення між витратами на залучення коштів та доходами, які можна отримати від вкладення цих коштів у кредити, цінні папери й інші активи, має вирішальне значення для прибутковості банку.

У даному випадку перед банком постане проблема обмеженості обсягів дешевих пасивів. Тому банк має вдаватися до нецінових методів, зокрема: забезпечення високої якості банківських послуг, додатковий сервіс. Проте даний підхід призведе до зростання маржі, оскільки збільшаться додаткові витрати банку на висококваліфікований персонал та інформаційно-консультаційні послуги.

Підвищувати відсоткові ставки за кредитами для забезпечення достатнього рівня відсоткової маржі банк може лише в тій ситуації, коли діючі відсоткові ставки значно нижчі від середніх. Окрім цього, даний підхід може призвести до того, що банк втратить надійних клієнтів та збільшиться частка високоризикових активів у кредитному портфелі. Саме тому найоптимальнішим підходом до підвищення рентабельності операцій є управління накладними витратами банку, спрямоване на зниження собівартості банківських операцій.

Загальна формула для визначення собівартості банківського продукту наступна:

собівартість = відсоткові витрати + інші операційні витрати + неопераційні витрати підрозділів, що беруть участь (2.6)

у створенні банківської послуги [150, с. 12]

Після визначення собівартості окремих банківських продуктів та послуг можна встановити прибутковість кожного банківського продукту. Зокрема, в абсолютному виразі прибутковість активних операцій розраховуватимуть так:

прибутковість = відсоткові доходи + невідсоткові операційні доходи – собівартість [150, с. 12] (2.7)

Прибутковість пасивних операцій, у свою чергу, розраховують наступним чином:

прибутковість = відсоткові доходи за операціями, що фондують даними ресурсами + невідсоткові операційні доходи – собівартість [150, с. 12] (2.8)

Розраховані показники собівартості та прибутковості створюють можливості щодо здійснення аналізу тих послуг, що не дають прибутку, або рівень віддачі за якими є надто низьким. Зрозуміло, що у даному випадку перед менеджерами банку постає завдання максимально знизити собівартість через зменшення обсягу зайвих процедур, що беруть участь у створенні продукту.

Також для оптимізації банківського прибутку, як зазначила М. А. Поморіна, “банк може застосовувати “захисну” стратегію, яка передбачає підтримку повного балансу між активами та пасивами і є доцільною у випадках значного, непередбачуваного коливання відсоткових ставок, або “наступальну” стратегію, яка, навпаки, передбачає отримання додаткового прибутку на змінах відсоткових ставок та валютних курсів” [140, с. 7]. Тому банк має ретельно стежити за розривом (застосовуючи геп-метод), щоби уникнути збитків. Кількісні параметри даної стратегії відображають у системі лімітів, якими передбачають рекомендовані значення щодо підтримки відповідних співвідношень між активами і пасивами. Зокрема, між нестабільними пасивами та ліквідними активами, між довготерміновими вкладеннями банку чи довготерміновими ресурсами.

5. Банк має створити адекватну систему внутрішнього контролю за процесом управління ліквідністю та прибутковістю, запровадивши контрольні положення та процедури і постійно їх перевіряти.

Отже, варто зазначити, що стратегія управління ліквідністю та прибутковістю має забезпечити оптимальне співвідношення між рівнем ліквідності та прибутковості (при цьому пріоритетне місце слід відводити ліквідності), яке б одночасно мінімізувало ризик незбалансованої ліквідності та відсотковий ризик.