3.2. Система управління банківськими ризиками та їх вплив на фінансову стійкість комерційних банків

Запорукою забезпечення фінансової стійкості комерційних банків служить необхідність ефективного та високоорганізованого управління ризиками, котрі, як відомо, постійно супроводжують діяльність банку. Питанням теорії і практики управління ризиками в зарубіжних країнах протягом останнього півстоліття приділяють підвищену увагу, зокрема дані дослідження спрямовані на пошук ефективних методів аналізу й оцінки, моніторингу та контролю ризиків, створенню ефективних систем управління останніми [196, 197, 198, 198, 200]. Проте далеко не всі рекомендації щодо ефективного управління банківськими ризиками доцільно використовувати у вітчизняній банківській практиці, зважачи на специфіку розвитку українських банків, недостатню розвиненість окремих сеґментів фінансового ринку (фондового, ринку страхування тощо).

Вітчизняні науковці також зробили значний крок уперед у напрямку дослідження банківських ризиків та формування систем ризик-менеджменту (управління ризиками) в банках, свідченням чого є ряд праць [201, 202, 203, 204, 205, 206, 207, 208]. Коли йдеться про “систему управління ризиками”, то мають на увазі систему процесів прийняття управлінських рішень, головним завданням яких є необхідність максимально знизити невизначеність, в якій приймають рішення.

Серед основних причин необхідності формування комплексних систем управління банківськими ризиками варто відзначити, на нашу думку, наступні: 1) зростання регулятивних вимог, зокрема спрямування на виконання положень Базельського комітету посилює регулятивний тиск на ризик-менеджмент банку; 2) глобалізація ризику, мінливість та диверсифікація фінансових ринків, збільшення конкуренції; 3) стратегічне партнерство та необхідність формування позитивного інвестиційного іміджу (потенційні інвестори і партнери, оцінюючи фінансову стійкість банку, вивчають і систему управління ризиками, тобто банки, які зацікавлені в інвестиціях та розвитку міжнародного співробітництва, просто зобов’язані вирішувати питання щодо побудови системи управління ризиками); 4) поліпшення зовнішнього рейтинґу загалом та кредитного зокрема, що сприяє зниженню вартості залучених коштів та зростанню ринкової капіталізації; 5) зниження фінансових втрат, стабільне зростання прибутковості (ROE, чистої процентної міржі) та, як результат рух шляхом раціонального зростання і забезпечення фінансової стійкості (тобто, з метою підтримки вдалого співвідношення “дохідність – ризик” банк має побудувати власний ризиковий профіль (яким ризикам і які розміри ризиків менеджмент банку вважає прийнятними) і надалі забезпечувати контроль та підтримку ризиків на визначеному рівні.

Вырезано.

Для заказа доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте www.mydisser.com.

Тобто, використовують комплекс методів та інструментів державного регулювання – ринкових і адміністративних, пропорційність співвідношення між котрими залежить від тих цілей, які ставить перед собою держава, від економічної ситуації, а також від ресурсів, що є у розпорядженні. Адміністративне регулювання – це комплекс заходів, що спрямовані на заборону чи висування державою вимог щодо виконання певних дій із боку банків через ліцензування, квотування. Індикативне регулювання спрямоване на встановлення економічних нормативів, визначення норм обов’язкового резервування для банків, уточнення норм відрахувань до резервів на покриття ризиків від активних банківських операцій, формування процентної політики; рефінансування банків, операції з цінними паперами на відкритому ринку. Крім зазначених, сюди можна додати соціально-психологічні та інформаційно-технічні методи, що особливо актуальні саме в умовах розвитку ринкової економіки.

Щодо останніх зауважимо: прозорість грошово-кредитної політики, активна просвітницька діяльність серед населення спрямовані на підвищення фінансової грамотності суспільства, формування позитивного іміджу банківської системи, що підвищує довіру до банків, сприяє розширенню їх ресурсної бази, тим самим забезпечуючи ефективний розвиток банківської діяльності.

Методи та форми регулювання слід раціоналізувати, втілюючи в життя основні принципи їх ефективності, а саме своєчасність та оптимальність, результативність за мінімальних затрат. Еволюція методів витісняє прямі та зміцнює позиції опосередкованих заходів регулювання.

Важливе місце у системі державного регулювання банківської діяльності займає правове регулювання, що визначає законодавчі норми, коло операцій банку, порядок ліцензування та відповідальності. Зауважимо, що банківське законодавство, з одного боку, покликано сприяти банківській активності, а з іншого – стримувати банк там, де його діяльність протирічить інтересам держави в загальноекономічному регулюванні. Правове регулювання при несформованому правовому полі на практиці не завжди є дієвим, особливо в тому, що стосується ґарантій прав інвесторів, вкладників і кредиторів.

Законодавча база у сфері регулювання банківської діяльності після незалежності України набула значного розвитку, проте все ж є “вузькі” місця та невикористані можливості розширення і вдосконалення правового поля. Зокрема, в сучасному банківському законодавстві нема визначення понять “фінансова стійкість” та “фінансово стійкий банк”. Залишається нагальною необхідність у поповненні банківського законодавства методичними рекомендаціями щодо оцінки фінансової стійкості банків та використання стандартизованого комплексу показників.

В Інструкції “Про порядок регулювання діяльності комерційних банків України” [71] є лише посилання на систему CAMELS – як одну з можливих методичних основ щодо оцінки фінансової стійкості банків. Окрема інформація наявна у положенні “Про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків” [237].

До системи банківського нагляду належать нагляд, що здійснює НБУ, внутрішній банківський аудит, що проводить відповідна служба банку, і зовнішній аудит, який здійснюють незалежні аудиторські компанії. Зовнішній аудит спрямований на перевірку того, чи дотримується банк законодавства, чи раціональним є використання коштів, достовірною та цілісною – інформація. Внутрішній аудит дає змогу вдосконалити систему внутрішнього банківського контролю, а також створює можливості для мінімізації витрат, що позитивно відображається на прибутковості комерційного банку.

Система банківського нагляду, яку сформував НБУ, скоординована за вертикаллю, функціонує як єдиний механізм, складаючись із центрального апарату та територіальних управлінь Національного банку, і передбачає реєстрацію банку, ліцензування, економічний аналіз, контроль за дотриманням економічних нормативів, фінансовий моніторинг, інспектування й застосування санкцій за порушення правил діяльності, а також реорганізацію (злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення) банків. Дані заходи сприяють підвищенню рівня банківської безпеки та фінансової стійкості банків, забезпеченню конкурентних умов у банківській системі, що сприятиме відкритості банківського сектору для іноземних інвесторів, зменшенню рівня ризиковості й банкрутств.

Систему банківського нагляду представляє Генеральний департамент банківського нагляду, до якого належать: 1) управління стратегії, планування та координації; 2) управління економічного аналізу й звітності; 3) управління методології; 4) управління застосування заходів впливу. Генеральному департаментові також підпорядковані: департамент реорганізації та ліквідації банків, департамент інспектування й моніторингу, департамент реєстрації та ліцензування.

Варто зауважити, що саме на етапі ліцензування закладають основи стабільного розвитку майбутнього банку. Для цього встановлюють вимоги до статутного капіталу, до власників, до якості керівного складу, щодо технічного оснащення, ретельно аналізують бізнес-плани. Окремі вимоги, що висувають на стадії ліцензування, потребують удосконалення, а саме щодо ретельного аналізу фінансового становища засновників банку та вивчення можливого впливу взаємозв’язку засновників і їх корпоративних груп на діяльність банку для виявлення зловживань та попередження виникнення зон потенційної нестійкості у тій чи іншій сфері діяльності банку. Процес ліцензування має бути прозорим і базованим на пруденційних принципах.

Далі, коли вже безпосередньо розпочинається діяльність банку, здійснюють моніторинґ та управління діяльністю банку згідно зі законодавчо-нормативними актами й інструкціями. Саме управління економічним аналізом та звітністю за специфікою діяльності найбільше наближено до аналізу, оцінки фінансового стану, прогнозування і регулювання фінансової стійкості банків. Саме це управління комплексна аналізує фінансовий стан кожного банку зокрема і банківську систему в цілому, визначає методику складання статистичної звітності, систематизує всі форми звітності, а також розробляє прогнози фінансового стану банківської системи, подає пропозиції щодо підвищення рівня фінансової стійкості банків.

На даному етапі здійснюють дистанційний нагляд (безвиїзний, дистанційний моніторинг) та інспектування банків [238]. Департамент інспектування та моніторингу банків виконує моніторинг оперативної діагностики і раннього реагування на можливе виникнення проблем у діяльності банків; їх попередження, що дає змогу органам нагляду вживати адекватних заходів ще до настання кризової ситуації в банку; порівняльний аналіз фінансового стану, ліквідності, платоспроможності, дотримання нормативів й інших показників за групами банків; підготовка аналітичних таблиць фінансового стану комерційних банків за звітний період та узагальнення результатів аналізу для інформування правління НБУ.

Зрозуміло, що безвиїзний нагляд сам собою не може слугувати завершеною системою банківського нагляду. Важливе місце займають інспекційні перевірки, які передбачають контроль за дотриманням банком законодавства, нормативно-правових актів НБУ, вони дають змогу ретельніше перевірити стан справ банку, достовірність інформації, що надають банки, і максимально точно оцінити рівень фінансової стійкості банку. Порядок планування і проведення інспекційних перевірок банків визначено у відповідному Положенні від 17. 07. 2001 р. № 276 [238].

Контроль за змінами у керівництві банку має важливе значення, оскільки частота змін керівного складу може свідчити про ймовірні проблеми у діяльності даного комерційного банку, зокрема виникнення незгод із питань політики, що здійснюють, або ж наміри вплинути на менеджмент банку для надання “протекціоністського” кредиту.

При виявленні проблемних банків органи банківського нагляду зобов’язані вжити стабілізуючих заходів із метою підвищення рівня їх фінансової стійкості, зокрема: 1) складання та виконання бізнес-плану або програм розвитку капітальної бази банку; 2) складання графіків формування в повному обсязі резервних фондів і спеціальних резервів під активні операції; 3) складання і запровадження положень щодо вдосконалення кредитної політики банку; 4) зобов’язання щодо здійснення зовнішнього аудиту фінансового стану банку; 5) прийняття рішення про тимчасове обмеження на збільшення активів банку; 6) прийняття рішення про обмеження розміру кредитів, що надають інсайдерам банку; 7) прийняття рішення щодо тимчасового зниження розміру відсотків за депозитами, що залучають; 8) тимчасове припинення виплати дивідендів; 8) прийняття рішення про обмеження розміру виплати заробітної плати працівникам банку; 9) зобов’язання щодо вдосконалення системи внутрішнього контролю в банку.

Органи банківського нагляду висувають вимоги усунути недоліки до наступної перевірки. У тому випадку, якщо банк не зумів здійснити відповідні заходи у встановлені терміни, застосовують систему штрафних санкцій. Проте до такого заходу на практиці вдаються не надто часто, оскільки грошові штрафи можуть неґативно впливати на фінансовий стан банку.

Вживають також санаційних заходів (виведення банку зі стану фінансової скрути), що передбачають організаційно-технічну та фінансову допомогу, призначення тимчасової адміністрації банку, систему реорганізації та реструктуризації банків, а також систему рефінансування.

Поширеним заходом для забезпечення стабілізації фінансового стану є заміна топ-менеджерів банку. Варто зауважити, що нове керівництво може: 1) визначити реальний обсяг втрат; 2) забезпечити нові напрямки кредитування; 3) припинити подальші втрати; 4) зменшити накладні витрати та чисельність персоналу, якщо в цьому є реальна необхідність; 5) відшукати нові шляхи отримання прибутку; 6) запровадити вдосконалену систему контролю.

Якщо зазначених заходів недостатньо, вдаються до реорганізації та реструктуризації банків, шляхом злиття, приєднання, поділу або реструктуризації боргів і капіталу, здійснення технічних, фінансово-економічних та правових заходів [239], поглинання чи злиття банку, зокрема останнє є особливо ефективним, оскільки дає змогу за мінімальних витрат забезпечити концентрацію капіталу, реструктуризацію активів, значно поліпшити фінансовий стан банку й забезпечити його розвиток. У крайньому випадку банк закривають, що необхідно здійснити з мінімальними соціально-економічними втратами шляхом проведення ліквідаційних заходів.

Банківський нагляд слід базувати на пруденційних принципах, за яких органи нагляду, спираючись на вимоги законодавства, забезпечують стабільний розвиток банку, не втручаючись у його оперативну самостійність (банк є цілком незалежним у формуванні процентної, депозитної, кредитної політики) до моменту виникнення потенційної чи реальної загрози інтересам вкладників та кредиторів.

Важливий аспект підвищення ефективності банківського нагляду – орієнтація органів нагляду на реальні ризики банківської діяльності. Ризик-орієнтований нагляд передбачає систему всіх компонентів нагляду, зокрема аналіз звітності, систему раннього попередження, системи класифікації банків за ступенем фінансової стійкості, а також підходи до оцінки системної стійкості банківського сектору. А у вузькому розумінні полягає у виявленні в діяльності банків зон підвищеного ризику, реальних і потенційних проблем. Акцентувати слід не на оцінці ризиків, що вже настали, а саме на ефективності управління ризиками в банку. Це дасть змогу органам банківського нагляду передбачити майбутній стан справ у банку та вжити адекватних заходів. Варто зауважити, що при ризик-орієнтованому банківському нагляді треба також значною мірою приділяти увагу методиці оцінки фінансової стійкості банків.

Для забезпечення комплексного підходу до запровадження нагляду на основі оцінки ризиків НБУ започатковано деякі заходи: 1) законодавчі (зміни у Законі України “Про банки та банківську діяльність”); 2) методологічні (зміни у методології оцінки ризиків із боку працівників банківського нагляду).

Зокрема, протягом 2003–2004 рр. підготовлено і затверджено два документи, що стосуються оцінки ризиків та ризик-менеджменту:

1. Методичні вказівки з інспектування банків “Система оцінки ризиків” [240]. Ця методологія допомагає забезпечити органам нагляду оцінку банків із різних реґіонів та водночас індивідуально підійти до кожного банку зокрема, зважаючи на його розмір і складність операцій.

Методичні вказівки дають змогу оцінити дев’ять категорій ризику, а саме:

кредитного, ліквідності, зміни процентної ставки, валютного, ринкового, операційно-технологічного, юридичного, стратегічного та ризику репутації. Зокрема, визначають кількість та якість (ризиків, які піддають кількісній оцінці), сукупний ризик і напрямок ризику (для всіх категорій ризику). Наведену класифікацію можна доповнювати іншими видами ризиків відповідно до специфіки діяльності банку. В такому випадку банк має розробити власну нормативну базу щодо управління даними ризиками, врахувавши вимоги Базельського комітету з банківського нагляду, принципи корпоративного управління, що розробила Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку.

Працівникам банківського нагляду слід зробити висновки за такими складовими ризику: 1) кількість ризику (незначна, помірна, значна); 2) якість систем управління ризиком (висока, потребує вдосконалення, низька); 3) сукупний ризик (низький, помірний, високий); 4) напрямок зміни ризику протягом наступного року (зменшується, стабільний, збільшується). Визначення даних напрямків дає змогу чітко визначити схильність банку до певного виду ризику, проблемні місця, ймовірні кризові ситуації, вжити адекватних попереджувальних заходів.

2. Методичні рекомендації щодо організації та функціонування систем ризик-менеджменту в банках України [210], мета яких – дати високоякісні рекомендації банкам щодо створення систем управління ризиками і забезпечення їх комплексності.

Варто зауважити, що для забезпечення фінансової стійкості банків необхідно в подальшому ґарантувати розвиток системи вимог, що визначають допустимі параметри ризиків, котрі приймають банки. Зокрема, слід зберігати послідовний перехід від формальних обмежень та реґламентацій до регулювання ризиків шляхом максимального обліку й визначення вимог щодо таких параметрів: суттєвість ризиків, якість внутрішніх систем управління і контролю за ризиками, адекватність суджень банку щодо реального рівня ризику.