1.2 Інфраструктура страхового ринку та законодавча база

Ринковій економіці притаманні певні атрибути, без яких вона не може існувати. Одним з таких обєктивних атрибутів є страховий ринок. «Страховий ринок -- система економічних відносин, яка складає сферу діяльності страховиків і перестрахувальників в даній країні, групі держав і в міжнародному масштабі по наданню відповідних страхових послуг страхувальникам».

Рис. 1.2 Схема взаємозвязку субєктів страхового ринку [7]

Просуванням страхових послуг від страховика до страхувальника займаються страхові агенти і брокери.

Страховими агентами можуть бути фізичні, або юридичні особи, що діють від імені та за дорученням страховика. Страхові агенти беруть на себе частину обовязків страховика. Через них страховик може здійснювати укладання договорів страхування, має можливість отримувати страхові платежі. Також забезпечують надання страхового відшкодування у разі настання страхового випадку. Страхові агенти на страховому ринку представляють інтереси страховика, діють від його імені та за його дорученням.

Агент може виконувати: підготовку договорів; укладення договорів; обслуговування доворів; оформлення документів для виплати відшкодування; виплати страхових сум і відшкодувань.

Страховими агентами - юридичними особами можуть бути: бюро брачних знайомств, туристичні агенції, юридичні консультації і нотаріальні контори. Сукупність юридичних осіб, які виступають як страхові агенти, створює альтернативну мережу розповсюдження даного страховика [12].

На страховому ринку є різноманітність видів виплат за посередницьку діяльність: провізія - плата страховому агенту за посередницьку діяльність та за укладені зі страхувальником договори страхування; додаткові виплати - складаються із виплати страховиком коштів, спрямованих на забезпечення необхідних умов для виконання страховими агентами своїх функцій; компенсації - кошти, що надає страховик своєму страх агенту у разі припинення дії контракту чи виходу останнього на пенсію.

По формам взаємозвязку страховика зі страховими компаніями прийнято розрізняти безпосередній звязок та систему генеральних страхових агентів. Безпосередній звязок - найбільш проста форма, яка спирається на контракти та генеральні згоди. Система генеральних страхових агентів - найбільш зрілий тип відносин. Створюється по територіально-адміністративному признаку.

Генеральний страховий агент, діючий безпосередньо від імені і по дорученню страховика, приймає на роботу страхових агентів, проводить їх інструктаж і визначає зону обслуговування. Перевага системи генеральних страхових агентств в їх мобільності та гнучкості. Відпадає необхідність мати великий штат працівників. Робота будується на контрактній основі з залученням експертів і спеціалістів для оцінки ризиків.

Продовжуючи аналіз діяльності посередників на страховому ринку, необхідно визначити, що до посередників відносяться не лише агенти, а й страхові брокери. Страховими брокерами можуть бути фізичні або юридичні особи, які зареєстровані і діють на страховому ринку від свого імені та на підставі доручень страхувальника або страховика.

Згідно з Положенням про порядок провадження діяльності страховими посередниками, брокер зобовязаний: “забезпечувати укладання договору договору страхування на найвигідніших умовах для страхувальника, відповідно до брокерської угоди із страховиком, який має стійке фінансове становище: володіти інформацією, необхідною для укладання договору страхування на вигідних умовах для страхувальника [2].

Страховий брокер на страховому ринку діє у певних межах. „Страховий брокер не може проводити інші види діяльності, в тому числі посередницької, крім посередницької на страховому ринку. Страховий брокер на відміну від страхового агента, у своїй діяльності має суттєво більше варіантів свободи, оскільки він є незалежним як від страховика так і від страхувальника. В функції брокера входить визначення оптимальних умов страхування для клієнта. При настанні страхового випадку брокер виступає як консультант страхувальника і допомога в отриманні страхової суми або страхового відшкодування. Страхові посередники знаходяться ближче до страховиків і оперативніше реагують на зміни ринкової конюнктури страхових послуг. Це дозволяє страховику запропонувати такі види страхування, які користуються найбільшим попитом на ринку.

Використання посередників в страхуванні дозволяє страховику підвищити свою конкурентноздатність, так як дає можливість користуватися джерелом інформації про те, чого хотять страхувальники, як вони приймають види страхування, які пропонуються посередниками.

В Україні існує нестача посередників, професійних брокерів, котрі виражали б інтереси клієнта і шукали йому по обєктивним ознакам кращу страхову компанію. Мало також агентів, які б професійно прдавали страховий продукт. Крім того, виникла необхідність в професійному регуляторі. Ми відрізняємося від западного ринку тим, що у нас не сформована потреба в страхових послугах. Це психологія помножена на неплатоспроможність населення. Але розвиток страхового ринку спричиняє не тільки збагачення форм діяльності посередницьких структур, а й вимагає активної дії страховиків у безпосередньому просуванні страхових продуктів до страхувальника, тобто страховик інколи прагне працювати із страхувальником без участі посередників.

Правове забезпечення страхування становлять ухвалюванні законодавчі та нормативні акти, що регулюють страхову діяльність як у цілому, так і за окремими її напрямками.

Система правового регулювання страхової діяльності містить норми, визначені: Конституцією України; міжнародними угодами, які підписала й ратифікувала Україна; Цивільним кодексом України; Законами та Постановами Верховної Ради України; Указами та Розпорядженнями Президента України; Декретами, Постановами та Розпорядженнями Уряду України; нормативними актами (Інструкції, Методики, Положення, Накази), котрі ухвалено міністерствами, відомствами, центральними органами виконавчої влади та зареєстровано в Міністерстві юстиції України; нормативними актами органу, який згідно із законодавством України здійснює нагляд за страховою діяльністю; нормативними актами органів місцевої виконавчої влади у випадках, коли окремі питання регулювання страхової діяльності було делеговано цим органам за рішенням Президента або Уряду України; окремими нормативними актами колишнього Радянського Союзу та УРСР, які не було відмінено законодавством незалежної України [32].

Конституція України, ухвалена 28 червня 1996 року, визначила, що виключно Законами України встановлюються засади створення й функціонування фінансового ринку (стаття 92), а Кабінет Міністрів України забезпечує здійснення фінансової політики (стаття 116). Отже, Конституція України встановила загальні норми правового регулювання фінансової політики, однією зі складових якої є забезпечення розрахунку страхової справи.

6 березня 1996 року Верховна Рада України ухвалила Закон України «Про страхування» (далі - Закон), до якого вже внесено Верховною Радою внесено зміни та доповнення. Він є головним законодавчим актом у цій галузі в нашій державі.

Закон України «Про страхування» має 5 основних розділів.

У першому розділі встановлюється головний понятійно-термінологічний аппарат, центральне місце в цьому розділі посідають норми, що визначають вимоги до страховика під час його створення та реєстрації, а також порядок здійснення обовязкового страхування. Зокрема, цим Законом в Україні встановлюється особливий механізм, коли види обовязкового страхування можуть визначатися лише цим Законом, а не іншими законодавчими актами.

Другий розділ Закону регулює порядок проведення страхування. Важливість законодавчих норм, передбачених цим розділом, полягає в тому, що вони з максимальною повнотою відбивають особливості договірних відносин, прав та обовязків сторін у сфері страхування. Фактично конкретизуються загальні норми цивільного права у цій сфері.

Третій розділ визначає умови забезпечення платоспроможності страховиків і має дуже важливе значення. Саме тут подається фінансовий механізм здійснення страхової діяльності, установлюються певні обмеження щодо можливості прийняття зобовязань і визначаються загальні принципи аудиту страховика.

Четвертий розділ визначає принципи державного нагляду за страховою діяльністю. Цим розділом визначено орган, що здійснює державний нагляд за страховою діяльністю (зараз цю роботу виконує Міністерство фінансів України), і встановлено його права та функції.

Завершальний, пятий, розділ передбачає регулювання таких загальних моментів, як урахування міжнародного права, порядок та етапи застосування певних норм [2].

Окремою Постановою Уряду визначено порядок регулювання системи перестрахування в Україні. Прийнято також Постанову Уряду стосовно правового регулювання діяльності посередників - брокерів та агентів на страховому ринку. Окремою Постановою Уряду визначено особливості функціонування товариств взаємного страхування. Постановами Уряду регулюється порядок здійснення кожного виду обовэязкового страхування. Окремою Постановою визначаються граничні розміри витрат на ведення справи в разі здійснення обовязкового страхування, а також регулюються питання щодо створення державних і національних страхових компаній та обовязкових обєднань страховиків.

Розпорядженнями Уряду подаються окремі доручення щодо проведення експериментів у галузі страхування. З допомогою розпоряджень можуть вирішуватися й окремі питання регулювання тарифів, умов договорів тощо, коли це не суперечить Законам України.

Нормативними актами міністерств і відомств - Інструкціями, Положеннями, Методиками, Наказами, що реєструються в Міністерстві юстиції, деталізуються ті чи інші законодавчі норми. Це передусім стосується тих питань, які належать до сфери регулювання кількох відомств.

Нормативні акти, що їх видає орган, уповноважений здійснювати контроль за страховою діяльністю, є обовязковими для страховиків. Цими актами (Наказами, Розпорядженнями, Рішеннями колегії) установлюються, по-перше, Інструкції та Методики щодо здійснення окремих видів діяльності; по-друге, заходи впливу на страховиків за виявлені порушення - приписи, зупинки, обмеження та відкликання ліцензії; по-третє, вимоги до звітності й обліку; по-четверте, порядок реєстрації, ліцензування, вилучення з реєстру, ліквідації та реорганізації; по-пяте, порядок здійснення навчання, підготовки та перепідготовки кадрів для страхового ринку.

Нормативні акти місцевих органів виконавчої влади, як правило, мають розпорядчий характер, окреслюючи, в межах певних адміністративних одиниць особливості виконання заходів, визначених урядовими або відомчими документами. Це можуть бути розяснення щодо проведення будь-яких експериментів, особливостей муніципального страхування. У звязку з віднесенням більшості питань з регулювання страхової діяльності на загальнодержавний рівень роль правових актів місцевої влади у страховій галузі незначна.