1. БАНКІВСЬКІ ПОСЛУГИ - ПРОДУКТИ БАНКІВСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Необхідно зазначити, що як у вітчизняній, так і в зарубіжній економічній літературі й банківській практиці немає єдиних підходів до визначення термінів „банківська послуга” та „ринок банківських послуг”. Загалом їх умовно можна було б поділити на чотири основні групи. Один із досить поширених поглядів, представлених у дослідженнях цієї проблеми, полягає у визначенні банківських послуг через операції або навпаки. Наприклад, на думку Ю.В. Головіна, "...банківські послуги складаються із різного виду операцій, що виконуються у процесі грошового обігу. У цьому їх відмінність від інших видів послуг". Чи зворотній підхід: "...Банки виконують операції, повязані із задоволенням потреб своїх клієнтів у тих чи інших фінансових послугах" [6, с. 40].

Другий, подібний до попереднього, підхід до розгляду понять банківських послуг і банківських операцій не передбачає чіткого розмежування цих термінів, розглядаючи їх як синоніми. Наприклад: "Усі комерційні банки незалежно від форми власності, обсягу капіталу та спеціалізації виконують операції із залучення тимчасово вільних грошових коштів у депозити (депозитні операції); операції, повязані із розрахунково-касовим обслуговуванням клієнтури (розрахункові та касові операції); операції з кредитного обслуговування клієнтів (кредитні операції)". Більш концентровано цей підхід визначає послуги банків як "...проведення банківських операцій за дорученням клієнта на користь останнього за певну плату".

Третя група підходів до банківських послуг відносить окремий, порівняно вузький сегмент діяльності комерційних банків. Згідно з таким підходом, послугами вважається та діяльність банку, що безпосередньо не повязана з активними і пасивними операціями. Подібно обґрунтовується і таке визначення: "...банківські послуги - це ті дії банківських установ на замовлення клієнтів, які не повязані із залученням додаткових ресурсів".

Четверта група поглядів виокремлює таку ознаку банківських послуг, як отримання за них "...комісійної винагороди, нарахувань і зборів, що приносять певний дохід". А на думку В.І. Букато і Ю.І. Львова, банківські послуги належать до групи посередницьких операцій, головною ознакою яких є отримання банком доходу у вигляді комісійних за обслуговування [14, с. 27]. Утім навряд чи слід розглядати спосіб отримання доходу як ключову ознаку при оцінюванні економічного змісту певних аспектів банківської діяльності. Очевидно, що розробка адекватних теоретичних підходів до визначення низки базових дефініцій банківської діяльності є однією із необхідних умов формування правильної стратегії практичної оптимізації роботи банківських установ. У результаті здійснення зазначених трьох груп операцій комерційні банки надають клієнтам різноманітні послуги - депозитні, кредитні, розрахункові, касові, валютні, трастові, консультаційні та інші послуги.

Банківською послугою слід вважати кінцевий результат функціонування банків щодо задоволення потреб клієнтів, повязаних із рухом грошових коштів або провадженням додаткових видів діяльності, що відображаються поза балансом. У першому випадку йдеться про задоволення потреб у кредиті, розрахунково-касовому обслуговуванні, розміщенні коштів на депозиті, обміні валют, у другому - про задоволення гарантійних, інформаційних, консалтингових, юридичних, облікових, трастових та інших потреб клієнтів банків. Банківські послуги - це ті дії банківських установ на замовлення клієнтів, які не повязані із залученням додаткових ресурсів.

Банківським послугам притаманні такі ознаки:

· для надання банківських послуг банкам не потрібні додаткові ресурси;

· доходи від надання послуг банки одержують у вигляді комісії. Комісійні доходи обчислюються банками пропорційно сумі активу чи зобовязання незалежно від часу або є завчасно фіксованими;

· при наданні послуг діяльність банків спрямована на вчинення юридичних і фактичних дій, які безпосередньо не породжують або зовсім не повинні завершуватися матеріальними наслідками у традиційному розумінні [17, с. 49].

Зрозуміло, що визначення поняття банківської послуги зумовлює потребу в адекватній дефініції ринку таких послуг. Проте необхідно зазначити, що попри поширеність тлумачення у працях різних авторів такого поняття, як фінансовий ринок, що визначає попит і пропозицію на різні фінансові активи, у науковій літературі немає єдиного підходу до ринку банківських послуг. У багатьох випадках, коли йдеться саме про фундаментальні поняття банківської діяльності загалом і про банківські послуги зокрема, формулюванням окремого визначення їх ринку часто нехтують. Визначати ринок банківських послуг, очевидно, доцільно було б, виходячи із загальних підходів щодо розуміння ринку як економічної категорії. Відтак саме поняття ринку банківських послуг можна було б визначити як систему економічних відносин, що забезпечують реалізацію попиту на різного роду послуги з боку клієнтів банків, пропозицію цих послуг банківськими установами та формування ціни на них. При цьому загальна класифікація сегментів ринку банківських послуг може відповідати традиційному розподілу результатів діяльності банків на чотири умовні групи: депозитні (ощадні), кредитні, розрахунково-платіжні та інші (консультаційні, інформаційні, трастові тощо).

Банки надають клієнтам різноманітні послуги. Для зясування їх суті слід розглянути критерії, за якими можна класифікувати банківські послуги. Так, залежно від субєктів - одержувачів банківських послуг розрізняють послуги, які надаються юридичним та фізичним особам. З погляду звязку банківських послуг з рухом матеріального продукту розрізняють послуги, повязані з рухом матеріального продукту, та «чисті» послуги, тобто послуги, безпосередньо не повязані з рухом матеріального продукту. Залежно від обліку послуг у балансі банку їх поділяють на: послуги, що обліковуються на балансових рахунках. Ці послуги, у свою чергу, можуть бути активними та пасивними; послуги, що обліковуються на позабалансових рахунках.

За критерієм стягнення банками плати за надання послуг розрізняють платні та безоплатні послуги. Наявність останніх повязана з тим, що в окремих випадках комерційні банки самі заінтересовані в наданні клієнтам безоплатних послуг. Це дає їм змогу, зокрема, залучати нових клієнтів, збільшувати банківські ресурси, розширювати асортимент суміжних послуг та операцій, підвищувати рівень обслуговування клієнтів.

Найбільш поширеною є класифікація банківських послуг, в якій виділяють такі групи послуг: ліцензовані, неліцензовані, чисті, сурогатні, комісійні, гонорарні, спредові, балансові, позабалансові тощо. До ліцензованих банківських послуг належать такі, надання яких потребує ліцензії Національного банку України. Це, зокрема: касове обслуговування клієнтів; інкасація та перевезення грошових цінностей; ведення рахунків клієнтів у національній та іноземній валюті; залучення депозитів юридичних і фізичних осіб; видача гарантій і поручительств; управління грошовими коштами та цінними паперами за дорученням клієнтів тощо. Чистими називаються послуги, що не несуть будь-якого ризику для активів банку, крім ризику операційних помилок. Наприклад, здійснення розрахунків за власні кошти клієнтів, інкасові послуги, інкасація готівки, касове обслуговування та ін. Сурогатними називаються послуги, кінцевий результат від здійснення яких може вплинути на активи банку, хоч на момент надання послуги такого впливу не відбувається. Наприклад, гарантії, підтверджені акредитиви, непокриті чеки, аваль і акцепт векселів тощо [6, с. 43].

До комісійних належать послуги, за надання яких банк стягує з клієнта плату у вигляді комісії, а сам не сплачує ніяких комісій при їх наданні. Це збереження цінностей у власному депозитарії, ведення реєстрів власників цінних паперів, розміщення цінних паперів, емітованих клієнтами за їх дорученням тощо. Гонорарними називаються послуги, за надання яких банк отримує від клієнтів обумовлену наперед плату. Це лізинг, трастові, консультаційні та деякі інші послуги. До спредових відносять послуги, чисті доходи від яких формуються як різниця між комісією, отриманою від клієнта, та комісією, сплаченою при організації даної послуги. Прикладом такої послуги є видача клієнтам готівки за рахунок купленої в інших банків або в установі НБУ. Спред виникає лише тоді, коли банк використовує сторонніх (третіх) осіб при наданні послуг клієнтам. До балансових належать послуги, що обліковуються на балансових рахунках (кредитні, інвестиційні, валютні операції). Ці послуги, у свою чергу, можуть бути активними та пасивними. Послуги, що не обліковуються на балансових рахунках, відносять до позабалансованих (гарантії, поручительства, консультації), їх надання не супроводжується вкладенням або залученням коштів.

Окремо необхідно звернути увагу на сегментування ринку банківських послуг залежно від їх класифікації на роздрібні й оптові (корпоративні), що є загальноприйнятою у термінології банківських установ розвинутих країн і передбачає передусім розмежування діяльності банків, спрямованої на обслуговування приватних, фізичних осіб (домашніх господарств) і спрямованої на обслуговування корпоративних клієнтів, підприємств (або юридичних осіб у широкому розумінні). Така класифікація поступово набуває усе більшого поширення й у вітчизняній банківській практиці, коли йдеться про розробку відповідної стратегії функціонування банків щодо обслуговування різних груп клієнтів. Саме якщо йдеться про стратегічні напрями розвитку ринку банківських послуг у нашій країні з огляду на зазначену класифікацію, необхідно вказати на ряд важливих моментів, котрі можуть вплинути на розробку цієї стратегії [19, с. 76].

По-перше, йдеться про те, що з початку формування ринкових відносин у нашій країні банківські установи недостатню увагу приділяли всебічному розвитку саме того напряму своєї діяльності, котрий повязаний з обслуговуванням фізичних осіб, тобто по суті роздрібному сегменту ринку банківських послуг. Цей напрям спочатку розглядався як неприбутковий, малопривабливим вид банківської діяльності й більшою мірою лише як спосіб формування порівняно дешевих ресурсів для подальшого їх використання на фінансування корпоративних клієнтів.

По-друге, історично формування банківської системи України почалося зі створення ще колишніх галузевих банків, зорієнтованих на обслуговування певних груп підприємств (за винятком Ощадбанку), взагалі не передбачало активної взаємодії з фізичними особами, а новостворені комерційні банки, що засновувались у подальшому різними підприємствами чи групами підприємств, навіть попри декларування у статутах своєї універсальності, не приділяли роздрібним послугам належної уваги, зосереджуючись передусім на корпоративному секторі.

По-третє, сукупність обєктивних обставин визначила труднощі розвитку роздрібного сегмента ринку банківських послуг. Так, зокрема, що стосується кредитних послуг, то такі фактори, як недостатня кількість платоспроможних позичальників, нерозробленість відповідної нормативно-правової бази із захисту прав кредиторів, нестабільність політичної й економічної ситуації у країні загалом, не могли сприяти активному розвиткові споживчого кредитування в загальному асортименті банківських послуг. А щодо депозитних послуг, то тут сфера банківської діяльності була закономірно обмежена недостатнім рівнем доходів населення, а відтак і незначною їх часткою, яка могла б бути спрямована на заощадження коштів і, відповідно, формування ресурсної бази банківських установ. Очевидно, що сучасні тенденції до зростання ВВП країни, а з ним і доходів населення можуть докорінно змінити ситуацію, зумовлену вказаними чинниками, та надати потужного поштовху розвитку саме роздрібного сегмента ринку банківських послуг. Без нього неможливими є становлення й ефективний розвиток повноцінного ринку банківських послуг загалом. Відтак розробка відповідної стратегії діяльності банків у взаємодії із роздрібними клієнтами видається одним із найважливіших завдань у загальній стратегії реформування економічної системи нашої країни на ринкових засадах та реалізації відповідних структурних перетворень як реального, так і фінансового секторів господарства [3, с. 16].

Потрібно вказати і на ті умови діяльності банківських установ, що повязані із загостренням конкурентної боротьби між ними за клієнтів (передусім, корпоративних), що змушує банки активно шукати виходи на роздрібний ринок, пропонуючи усе ширший асортимент послуг для населення, та реалізовувати відповідну стратегію щодо залучення якомога більшого числа клієнтів власними мережами філій і відділень. За таких умов накопичений банками на початкових етапах реформування економіки досвід з обслуговування підприємств міг стати основою для розробки відповідних програм щодо надання різноманітних послуг вже фізичним особам. Тут йдеться не про автоматичне перенесення досвіду роботи у корпоративному секторі ринку банківських послуг на ринок роздрібних послуг, а про зміну стратегії діяльності банків на ньому в силу ряду макроекономічних зрушень, що створюють більш оптимальні умови для роботи з населенням.