2.3 Особливості управління запозиченими коштами банку

Традиційним джерелом формування ресурсів банку є вклади клієнтів, але з розширенням банківської діяльності виникає потреба в пошуку нових шляхів зростання ресурсної бази. Якщо наявних залучених коштів недостатньо для проведення всіх активних операцій, що їх має намір здійснити банк, то можна або відмовитися від операції, або запозичити ресурси на ринку. Операцію запозичення коштів називають купівлею фондів, а джерела запозичення - недепозитними зобовязаннями банку.

Особливістю запозичених коштів є те, що у процесі їх формування ініціатором виступає банк, тоді як при створенні депозитної бази ініціатива належить клієнтам. Коли йдеться про запозичення, банк самостійно визначає, скільки і на який період йому потрібно коштів, а у процесі залучення вкладів їх сума та строки визначаються клієнтами з огляду на власні потреби.

Розвитку підходів до управління недепозитними джерелами коштів банку сприяла концепція пріоритетних стосунків із клієнтами, яка набула розвитку в 70-ті роки. На той час банківська практика розвинених країн переконливо показала, що банк повинен надавати клієнтам усі кредити, які принесуть чистий прибуток. У такому разі завдання менеджерів - забезпечити достатній обсяг кредитних ресурсів та підтримати нормативи ліквідності. За такого підходу рішення про надання позик приймається раніше, ніж рішення про формування ресурсів. Якщо наявних коштів недостатньо, то менеджер змушений шукати найбільш дешеве та доступне джерело швидкого їх поповнення. З цією метою він виходить на фінансовий ринок і купує фонди, тобто запозичує тимчасово вільні кошти в інших учасників.

Основні джерела запозичення коштів для банківських установ такі:

позики у центральному банку (ЦБ);

міжбанківський ринок ресурсів;

проведення операцій РЕПО;

міжнародний фінансовий ринок (євроринок);

ринок депозитних сертифікатів;

ринок комерційних паперів;

позики в небанківському секторі.