28. Криза репараційної системи й «план Дауеса».

Однак стабілізація міжнародних відносин ледве не перервалася новим вибухом воєнного конфлікту між Францією й Ні­меччиною. У зв'язку з економічною депресією Німеччина виявилася неспроможною платити репарації. Уряд же Пу­анкаре рішуче вимагав від неї «безумовного виконання Версальського договору».

Міністр закордонних справ Німеччини В. Ратенау на­магався це робити й поплатився своїм життям: 28 червня 1922 р. він загинув від вибуху гранати, кинутої терорис­том. Уряд К. Вірта в липні заявив, що він не спромож­ний продовжувати виплату репарацій і просить установи­ти мораторій на 2 — 4 роки. На цей час Німеччина вже сплатила репарації на суму 3,4 млрд марок (у тому числі на 1,8 млрд марок готівкою і на 1,6 млрд марок поставка­ми вугілля, лісу та ін.).

Пуанкаре відмовився від будь-яких поступок Німеч­чині й твердо вирішив окупувати Рур, щоб примусити Німеччину платити репарації. 11 січня 1923 р. війська Франції (5 дивізій) та Бельгії (2 дивізії), зміцнені танка­ми й артилерією, окупували основні центри Рурського басейну.

Німецький уряд заявив протест, відкликав свого пос­ла з Парижа й наказав населенню Руру вдатися до «пасивного опору», який часто ставав активним. У результа­ті німецька економіка була дезорганізована, Рур відрізано від усієї країни, тисячі німецьких підприємств зупинили­ся через нестачу вугілля й сировини. Німеччина втратила 88% видобутку вугілля й 70 % продукції чавуну.

США й Англія зайняли очікувальну позицію. Радян­ський Союз засудив дії Пуанкаре, підкресливши, що це — «небезпечна гра з вогнем», яка може викликати нову воєнну пожежу. СРСР направив населенню Німеччини десятки ешелонів із хлібом і продовольством.

Уряд Пуанкаре взяв під контроль рурські залізниці, які експлуатувалися під наглядом військ окупантів. На шахти привезли тисячі французьких і бельгійських шах­тарів. Натомість з окупованої зони насильно виселили 145 тис. Німців. У Німеччині назрівала революційна ситуація. Спалах­нуло повстання в Гамбурзі, економічний саботаж і зростання реваншизму німців ще більше ускладнили станови­ще в країні.

Окупація Руру мала тяжкі економічні та політичні на­слідки для Франції. Зросли окупаційні витрати, а постав­ки вугілля з Руру скоротилися через саботаж німців. У са­мій Франції й серед світової громадськості ширилося осудження окупаційної політики уряду Пуанкаре.

США й Англія, обмінявшись нотами, вирішили втру­титися, щоб «урятувати Європу від катастрофи». Держав­ний секретар Юз, виступаючи в Нью-Хейвені наприкінці грудня 1922 р., заявив, що «серед ночі почув голос Божий», який порадив йому створити міжнародний комітет експертів для розробки репараційного плану й послати туди американських представників. Через рік — 12 жовтня 1923 р. — уряд Великобританії підхопив цю ідею й нотою до Вашингтона запропонував йому взяти на себе роль арбітра в репараційному питан­ні. Французькій дипломатії довелося відступити й дати згоду на створення такого комітету.

У листопаді 1923 р. вирішено організувати два коміте­ти експертів. Перший — для розробки планів стабілізації німецької марки й бюджету Німеччини. Другий — для по­шуку шляхів повернення та припливу капіталів у Німеч­чину. Не чекаючи рекомендацій комітетів, США й Англія надали німецькому урядові першу велику позику.

В січні — квітні 1924 р. в Парижі працювали обидва комітети експертів у складі представників США, Англії, Франції, Італії та Бельгії. Головою першого комітету став американський банкір (і генерал) Чарльз Дауес, директор одного з банків групи Моргана в Чикаго. В комітеті та­кож працював ще один американець — Оуен Юнг, генеральний директор морганівської компанії «Дженерал електрик». Другий комітет очолював англійський фінансист Мак-Кенна. Дауес фактично взяв на себе вивчення репараційної проблеми в цілому. 9 квітня експерти подали свої допові­ді. Згодом — 1 червня — пішов у відставку Пуанкаре, а новий прем'єр-міністр Ерріо об'єднав питання репарацій з виведенням французьких військ із Руру.

Доповідь комітету Дауеса включала основні положен­ня репараційного плану для Німеччини, розрахованого на 5 років. Цей план розглянула й офіційно схвалила Лон­донська конференція 9 держав (у тому числі США й союз­ні держави), яка працювала з 16 липня до 16 серпня 1924 р. Німецьку делегацію (канцлера Маркса, міністрів Штреземана та Лютера) запросили тільки на закінчення конфе­ренції — з 5 серпня.

Конференція розглянула доповідь комітету експертів, який назвали «планом Дауеса», і питання про виведення військ окупантів. Прийнятий «план Дауеса» містив такі положення.

1. Загальна сума й остаточний термін сплати репара­цій Німеччиною не визначалися. Встановлено ануїтети (річні платежі) на 5 років (з 1924 — 1925 до 1928 — 1929 фі­нансових років) і відповідно 1 млрд марок, 1,22, 1,22, 1,75 і 2,5 млрд марок.

2. Визначалися джерела репарацій — відрахування дер­жавного бюджету за рахунок непрямих податків (на цукор. тютюн, пиво, спиртні напої тощо) й спеціального транс­портного податку, а також відрахування від прибутків про­мисловості та залізниць. Передбачався випуск облігацій на 16 млрд марок, 6% від яких — 960 млн марок — щорічно мали переказуватися до репараційного фонду. Перші дві статті фінансування репарацій — основні джерела, а третя — часткова — зобов'язувала фірми й корпорації.

3. Репараційна комісія з французьким керівником лік­відувалася. Встановлювалася посада репараційного гене­рального комісара з податків, який наділявся широкими повноваженнями. Першим обійняв цю посаду американ­ський банкір (знову ж таки з групи Моргана) П. Джільберт. Прямо або опосередковано тим самим була постав­лена під англо-американський контроль уся економіка Німеччини. Створено емісійний банк на 40 років, який не підлягав німецькому урядові.

4. Передбачалося надати Німеччині державні й при­ватні кредити та позики для відновлення її важкої промисловості (основна їхня маса спрямовувалася на ремі­літаризацію Німеччини).

Відразу ж після того, як «план Дауеса» ЗО серпня 1924 р. набрав сили, Німеччина одержала міжнародну позику на суму 200 млн дол. (з них 110 млн дол. виділили американські банки). З 1924 по 1932 р. Німеччина у вигляді позик та інших надхо­джень одержала від держав Антанти й особливо від США понад 31,8 млрд марок, а виплатила репарацій на суму близько 11,5 млрд марок і 7,8 млрд марок платежів за позиками. Таким чином, на початку 1933 р. вона мала 12,5 млрд марок неповернутих надходжень. Більше одер­жала, ніж виплатила репарацій.

5. У «плані Дауеса» передбачалося, що свою продукцію Німеччина буде збувати Радянському Союзові, щоб не кон­курувати з державами Антанти. СРСР тоді бурхливо розви­вав свою промисловість, мав активні торговельні зв'язки з Німеччиною, навіть здійснював військово-технічне співро­бітництво з нею, але не збирався бути її аграрним придат­ком. У цій частині «план Дауеса» виявився нереальним.

Гострі суперечки на Лондонській конференції викли­кала проблема виведення військ окупантів із Німеччини. Французький уряд намагався залишити свої війська в Ру­рі на невизначений термін для контролю над виплатою репарацій. Але під рішучим тиском США й Англії уряди Франції та Бельгії змушені були зобов'язатися, що за умо­ви виконання рішень конференції вони через рік ева­куюють свої війська. Справді, рівно через рік — у серпні 1925 р. — достроково почалося виведення французьких та бельгійських військ з Руру.