82. Спроба включення Радянської Росії до Версальської системи на умовах Заходу. Русский вопрос в ходе версальских обсуждений

Россия не принимала участия в Парижской конференции. Внутри Антанты, особенно в первые месяцы работы конференции, не было единства в отношении перспектив отношений с Советской Россией. Франция полагала необходимым усилить военное давление на большевиков. Позицию Парижа поддерживала Италия. Но Великобритания, как в к германском вопросе, опасаясь чрезмерного усиления французского влияния на континенте, призывала к осторожности, встречая в этом благожелательную поддержку США. По настоянию англо-саксонских держав в январе 1919 г. союзники выступили с предложением созвать на Принцевых островах в Мраморном море конференцию союзников с участием всех правительств, фактически действовавших к тому времени на российской территории. Из этой инициативы, как и из последовавшей за ней миссии американского специального представителя Уильяма Буллита ничего не вышло.

Тем не менее, все документы версальского урегулирования резервировали возможность будущего отдельного урегулирования отношений с Россией.

Генуезька конференція. Прем'єр-міністр Англії Ллойд-Джордж 1921р. пропонував провести загальноєвропейську конференцію за участю Німеччини й радянської Росії з метою економічної перебудови Європи. На його зустрічі в Лондоні в грудні з прем'єром Франції Бріаном було вирішено скликати засідання Верховної ра­ди Антанти для розгляду цього питання разом з питанням про гарантії кордонів союзників.

Експерти наприкінці 1921 р. підготували матеріали й рішення цього засідання. Конференція Верховної ради в складі прем'єр-міністрів Англії, Франції, Італії, Бельгії й Японії (зі спостерігачем США) розпочалася 6 січня 1922 р. в Каннах (Франція) і в той самий день прийняла резолю­цію про скликання «економічної конференції» Європи. Вирішено запросити на цю конференцію всі держави ко­лишнього Четверного союзу й радянську Росію. Уряд кожної держави — учасниці конференції мав прийняти шість попередніх умов. Найголовнішими з них були дві: уряд забезпечує недоторканість іноземного капіталу й майна іноземців, їхніх прав та прибутків (пункт 2); визнає всі державні борги та зобов'язання попередніх урядів, а також зобов'язується відновити всю приватну власність, що належала іноземцям, або компенсувати їм збитки, завдані конфіскацією (пункт 3).

У пункті 6 своїх умов Каннська конференція заклика­ла всі держави утримуватися від ворожих дій проти сусід­ніх країн і спеціально зазначила, що західні держави за­прошують радянський уряд на конференцію лише після прийняття ним усіх цих умов.

Наступного дня (7 січня) за дорученням Верховної ра­ди Антанти італійський уряд передав у Москву через ра­дянську торговельну делегацію в Римі зміст резолюції Каннської конференції й запрошення Леніну особисто очолити радянську делегацію.

У Франції 14 січня прийшов до влади уряд Пуанкаре, якого згодом назвали «Пуанкаре-війна». Він наполягав на укладанні на конференції в Генуї пакту «про союз рів­ноправних партнерів» (можливо з військовою угодою) на 10 років з гарантією східних кордонів Європи. Така домо­вленість була досягнута в 1925 р. в Локарно. Але в 1922 р. Ллойд-Джордж відкинув цю ідею, наполягаючи на роз­гляді суто економічних питань.

Підготовка країн Антанти до Генуезької конференції включала такі заходи:

Було вирі­шено, що запрошення радянського уряду на Генуезьку конференцію не означає його визнання де-юре. Головне — прийняття Москвою умов Каннської конференції.

З ініціативи французької дипломатії в лютому 1922р. в Бухаресті відбулася конференція представників Малої Антанти (Чехословаччини, Румунії та Югославії) з участю Польщі, яка підтримала умови Каннської конфе­ренції. В березні у Варшаві зібралася нарада прибалтій­ських країн (Польщі, Латвії, Естонії й Фінляндії), яка у Варшавському договорі підтвердила наміри спільно діяти на Генуезькій конференції. Дипломатія Пуанкаре прагну­ла створити під своїм контролем серію антирадянських (пізшше також антинімецьких) блоків держав на кордо­нах радянської Росії.

Підготовка радянського уряду до конференції. Під керів­ництвом Леніна, який був затверджений головою радян­ської делегації, але утримався від поїздки в Геную, була розроблена чітка програма й тактика делегації на конфе­ренції. Радянський уряд мав твердий намір налагодити економічне співробітництво з капіталістичними країнами й ретельно підготувався до конференції.

У відповідь на формування єдиного дипломатично­го фронту держав Антанти уряд РСФРР 22 лютого 1922 р. створив єдиний дипломатичний союз 9 радянських рес­публік (Росії, України, Білорусії, Азербайджану, Вірменії, Грузії, Хорезмської, Бухарської та Далекосхідної респуб­лік). Підготовка до конференції велася спільно. Урядові Росії доручалося обстоювати на конференції інтереси всіх 9 республік і від їхнього імені підписувати всі договори.

У відповідь на підрахунки збитків країн Антанти в Росії до війни й під час інтервенції, що їх вели західні держави, радянський уряд зробив облік шкоди, заподія­ної Росії та її союзникам іноземними державами під час інтервенції й громадянської війни. Ці збитки, за непов­ними даними, становили близько 39 млрд крб. золотом. Радянська делегація повезла в Геную документи, які це підтверджували.

Враховуючи суперечності між західними державами, радянська делегація по дорозі в Геную вела переговори з прибалтійськими країнами й досягла домовленості про спільні дії під час конференції. ЗО березня 1922 р. була підписана Ризька угода між Росією, Польщею, Латвією й

Естонією про економічне співробітництво та взаємну без­пеку. Фронтові західних держав радянська дипломатія протиставила фронт із сусідніми державами.

З квітня радянська делегація провела переговори в Берліні. Уряд Німеччини відмовився сепаратне підпису­вати якусь угоду з радянською Росією, але все ж ці пере­говори допомогли потім під час конференції підтримува­ти контакти й досягти порозуміння між обома державами.

6 квітня радянська делегація на чолі з Г. В. Чичеріним (В. І. Ленін залишався головою делегації) прибула в Геную.

Генуезька конференція відбулася 10 квітня — 19 травня 1922 р. В ній брали участь делегації 29 держав, а з ураху­ванням англійських домініонів — 34. Це була найбільш представницька міжнародна конференція в Європі з часів світової війни, де за стіл переговорів уперше сіли представники країн Четверного союзу та Росії. Основну роль на конференції відігравала Верховна рада Антанти, пере­дусім глави делегацій Англії (Ллойд-Джордж), Франції (Барту) й Італії (Факта).

США відмовилися брати участь у конференції через те, що, мовляв, вона «не є суто економічною конферен­цією, а має скоріше характер політичної». Така позиція Вашингтона пояснювалася тим, що правлячі кола США побоювалися зв'язати себе обговоренням на конференції питань ліквідації або скорочення боргів. У Генуї був при­сутнім як спостерігач американський посол Р. Чайлд, який, однак, справляв великий вплив на роботу конфе­ренції.

На конференції були створені чотири комісії: політич­на (або «російська»), фінансова, економічна та транс­портна. Радянську делегацію включили лише в політичну комісію.

Головою конференції обрано італійського прем'єр-міністра Факту.

Радянський нарком закордонних справ Чичерін за­кликав до мирного співіснування й взаємовигідного, рів­ноправного економічного співробітництва всіх держав,запропонував домовитися про загальне скорочення оз­броєнь і збройних сил, зокрема про заборону отруйних газів і використання авіації проти мирного населення, про скликання всесвітнього конгресу народів для вста­новлення загального миру.

Західні делегації виступили різко проти радянських пропозицій. Варту категорично заявив тричі: «Ні!». Цим він ще більше привернув увагу присутніх до радянської ініціативи. Барту вимагав «не перевантажувати корабля» і зняти питання про роззброєння, обговорити в першу чер­гу питання про борги. Він зазначив: «Якщо пан Чичерін відповість позитивно, робота буде продовжена. Якщо не­гативно, доведеться роботу закінчити. Якщо він не може сказати ні «так», ні «ні», робота чекатиме».

Радянській делегації вручили меморандум лондон­ських експертів. 14 квітня на віллі Альбертіс (резиденція Ллойд-Джорджа) цей документ обговорювали глави деле­гацій Англії, Франції, Італії, Бельгії та Росії. Чичерін рі­шуче відхилив вимоги Верховної ради Антанти й висунув контрпретензії радянського уряду про відшкодування збитків, яких завдали радянській Росії іноземні держави під час воєнної інтервенції. Переговори нічого не дали, але показали можливість досягнення угоди між Антантою й Росією.

Це особливо стурбувало делегацію Німеччини, яка боялася, що її можуть обійти. Тому, коли Чичерін запро­понував їй провести переговори, німці погодилися.