Тема 9. Модель оптимізації інвестиційної діяльності страхової компанії.

Необхідність розгляду сутності інвестиційної діяльності, особливостей формування інвестиційного потенціалу, державного регулювання та оптимізації процесу інвестування страхових компаній пов’язана з потребою дослідження цього напряму їх діяльності, з точки зору як кінцевих результатів функціонування страховиків, так і національної економіки в цілому. Активізація інвестиційної діяльності страхових компаній підносить сферу страхування до рангу важливих чинників, які впливають на розвиток економіки, оскільки пасивні кошти, отримані від страхувальників, стають активним капіталом, що задіяний на фінансовому ринку.

Зростання інвестиційних ринків України значною мірою може бути забезпечено за рахунок ефективного використання страхових ресурсів вітчизняних страхових компаній. На теперішній час цей напрям діяльності страховиків в Україні залишається недостатньою мірою розвинутим і використаним. Однак, в перспективі його реалізація здатна забезпечити піднесення національної економіки

Однією із основних умов активізації інвестиційної діяльності страхових компаній є зростання інвестиційних ресурсів, що виступає похідною розвитку страхового ринку України. Останній перебуває поки що на стадії розвитку, опанування інструментарієм і методикою ведення страхового бізнесу. Тому основні напрями підвищення інвестиційної потужності та активності страховиків обов’язково слід розглядати в поєднанні із ефективним розвитком страхового ринку. Головними завданнями макроекономічного характеру, що сприяють зростанню як обсягів страхової діяльності, так й інвестиційної потужності страхових компаній, є: розробка та реалізація дієвої державної політики у сфері страхування, приведення чинного законодавства у відповідність до норм, правил і вимог ЄС; забезпечення умов для розвитку конкуренції; створення умов вдосконалення державного нагляду за страховою діяльністю. Для цього запропоновано вжити певних заходів щодо нормативно-правового, організаційно-методологічного, інформаційно-аналітичного та кадрового забезпечення страхової діяльності.

На мікроекономічному рівні підвищення інвестиційних можливостей страховиків можливе за рахунок постійного зростання обсягів сплачених статутних фондів, власних капіталів і резервів страхових компаній. Лише при поєднанні останніх складових буде досягатися позитивний ефект щодо збільшення інвестиційних ресурсів та активізації інвестиційної діяльності.

Останнім часом все більша кількість страховиків усвідомлює необхідність перспективного управління інвестиційною діяльністю на основі наукової методології передбачення її напрямів, адаптації до загальних цілей розвитку страхової компанії та постійно змінюваних умовах зовнішнього середовища. На основі запропонованих етапів інвестиційної стратегії визначено основні принципи системи стратегічного управління, які забезпечують підготовку та прийняття інвестиційних рішень в процесі розробки інвестиційної політики страховика. До них відносяться:

• принцип інвестиційної гнучкості та альтернативності. В основу стратегічних інвестиційних рішень мають бути покладені пошук альтернативних варіантів і форм здійснення інвестиційної діяльності, побудова на цій основі інвестиційної стратегії та формування механізмів ефективної її реалізації;

• принцип відповідності. Процес прийняття інвестиційних рішень повинен бути узгоджений із стратегічними цілями та напрямами операційної діяльності страхової компанії;

• принцип інвестиційної вибірковості та комунікабельності. Даний принцип полягає в активному пошуку ефективних інвестиційних зв’язків по усіх напрямах і формах інвестиційної діяльності страховиків;

• принцип мінімізації інвестиційного ризику;

• принцип компетентності. Розробку та реалізацію інвестиційних рішень повинні забезпечувати висококваліфіковані фахівці.

На цій основі розроблено алгоритм прийняття інвестиційного рішення в страховій компанії (рис. ).

Рис. . Алгоритм прийняття інвестиційного рішення з використанням прогнозних моделей діяльності страхової компанії

Для зручності опису запропонованого алгоритму слід подати модель процесу прийняття інвестиційного рішення у вигляді окремих, відносно самостійних структурно-функціональних блоків: методологічного, оцінно-аналітичного, блоку моделювання та прогнозування, експертно-рекомендаційного блоку, блоку управління та коригування (рис. 3).

Рис. 3. Блок-схема системно-функціонального прийняття інвестиційного рішення в процесі діяльності страхової компанії:

прямий інформаційний потік;

зворотний зв’язок.

У першому методологічному структурно-функціональному блоці уточнюються вихідні цілі та завдання, формується загальний інформаційний блок даних (ретроспективних і поточних), визначається структура організації, а також інші організаційні моменти. Здійснюється формування пакета конкретних прогностичних методик, способів і прийомів моделювання, вибір необхідних показників, критеріїв, припущень та обмежень, глибини ретроспекції, а також підбір іншого модельно-прогностичного інструментарію.

Другий структурно-функціональний блок (див. рис. 3) включає сукупність інтелектуально-логічних дій з обробки, класифікації, аналізу, синтезу, порівняння, узагальнення та формалізації зібраного матеріалу для дослідження проблеми.

Основним є блок моделювання і прогнозування. В ньому виконується логічна послідовність власне прогностичних операцій, які моделюються, в результаті чого відбувається побудова базової моделі та її всебічний аналіз. Наступний структурно-функціональний блок – експертно-рекомендаційний. Він включає логічну послідовність операцій експерта або групи експертів з аналізу, оцінки якості, надійності, достовірності розроблених варіантів прогностичних моделей, виходячи із запропонованої динаміки змін процесів, що досліджуються, або окремих аспектів страхової діяльності. Завершує структурно-логічну послідовність технологічних операцій управлінський блок, оскільки будь-яке завдання моделювання та прогнозування виконується з метою кінцевої реалізації в системі управління в інтересах змін у бажаних межах.

Для страховиків, які займаються ризиковими видами страхування, запропоновано порядок визначення на той чи інший проміжок часу мінімально необхідної суми активів, що можуть бути швидко та легко реалізовані. Під зазначеними активами слід розуміти ті активи, які можуть бути реалізовані у визначеному періоді без втрати доходу. При цьому до активів, які можуть бути швидко реалізовані, можна віднести розрахунковий рахунок, а до активів, які можна легко реалізувати, – активи із строком погашення, який припадає на період, що розглядається.

Водночас активи, які можуть бути швидко реалізовані, є найменш дохідними, тому наявність у портфелі страховика необґрунтовано великого їх обсягу призводить до заниження дохідності операцій із інвестування. З метою виявлення стану управління активами слід порівняти наявний обсяг активів, що можуть бути швидко та легко реалізовані із мінімально необхідним їх розміром.

Мінімально необхідна величина зазначених активів у кожного страховика має визначатися по кожному виду страхування окремо (М_і), а потім – по страховій компанії в цілому (М):

М= , (1)

де n – кількість видів страхування, які надає страхова компанія.

Мінімально необхідна величина активів, що можуть бути швидко та легко реалізовані, по кожному виду страхування дорівнює величині страхових виплат (V_і) по випадках, які припадають на період, що досліджується. Оскільки до страховика постійно надходять страхові премії (нетто-премії) Т_п, то величина М_і зменшується на:

М_і= V_і - Т_пі , (2)

де Т_пі – нетто-премія по і-му виду страхування.

Сума виплат (V_і) буде складатися із суми виплат, які будуть здійснені по відомих страхових випадках (V_і1) і по страхових випадках, які будуть тільки заявлені (V_і2) протягом визначеного періоду дослідження.

Величина V_і1 визначається за допомогою аналізу зобов’язань, що входять до резерву збитків. Оскільки відповідно до Закону України „Про страхування” резерв збитків включає зарезервовані несплачені страхові суми та страхові відшкодування за відомими вимогами страхувальників, з яких не прийнято рішення щодо виплати або відмови у виплаті страхової суми чи страхового відшкодування, для розрахунку величини V_і1 слід вибрати із резерву збитків лише ті суми страхових виплат, що припадають на період дослідження.

Одним із основних питань при дослідженні мінімально необхідної величини активів, що можуть бути швидко та легко реалізовані, є визначення V_і2. V_і2 можна розрахувати за допомогою показника збитковості страхових операцій (q), який визначається як відношення страхових виплат з певного виду страхування (V_і) до надходження страхових премій (Р_і) протягом визначеного періоду:

q = V_і \ Р_і . (3)

Для визначення показника збитковості слід спрогнозувати можливий обсяг надходження страхових премій. За статистичними даними за попередні роки методами математичної статистики оцінюється математичне сподівання m_q та середньоквадратичне відхилення σ_q показника збитковості страхових операцій. За допомогою параметрів розподілу збитковості страхових операцій та прогнозованого обсягу надходження страхових премій визначаються параметри розподілу суми V_і2.

За допомогою вихідних і розрахункових даних по страхових компаніях визначаємо мінімально необхідну величину активів та порівнюємо її з фактичним розміром зазначених активів. Наведені розрахунки свідчать про наявність у страхових компаніях, що досліджувалися, надлишкової величини мінімально необхідного розміру активів, які можуть бути швидко та легко реалізовані, що призводить до заниження дохідності через невключення цих коштів до інвестиційного процесу.

Гармонізація мети забезпечення надійності і прибутковості інвестицій є основною задачею оптимізаційних розрахунків. При виборі оптимального інвестиційного портфеля в першу чергу слід враховувати два основні типи ризику:

— страхові ризики, тобто настання страхових подій, які вимагають виплати грошових коштів у вигляді страхового відшкодування;

— інвестиційні ризики, тобто ризики втрати страхових резервів і власних коштів в інвестиційних інститутах.

Страховий ризик в інвестиційній політиці компанії витікає з самого характеру її діяльності, оскільки компанія приймає на себе за договорами страхування компенсацію ризику нанесення випадкового збитку життя, здоров'ю і майну фізичних і юридичних осіб. Отже, випадковий характер настання моментів виплат відшкодування є одним з основних чинників вірогідності в плануванні інвестицій.

Інвестиційна політика страхової компанії — динамічне поняття, що включає тимчасову складову. Для моделювання потоку страхових виплат, крім характеристик окремих типів договорів страхування і наявних в наявності інвестиційних інструментів, необхідно мати в своєму розпорядженні прогноз стану страхового портфеля компанії на перспективу. Прогноз може бути зроблений в різних формах:

1) детермінований, коли враховується одна-єдина гіпотеза розвитку страхового портфеля;

2) обмежений набір гіпотез (оптимістична, середня, найвірогідніша);

3) масив гіпотез з поставленими їм у відповідність вірогідністю їх реалізації.

Найзручнішим способом отримання гіпотез розвитку страхового портфеля компанії і відповідних їм вірогідності їх здійснення є збір експертних оцінок фахівців в цих областях і їх подальша обробка з використанням спеціальної методики.

Під гіпотезою розвитку страхового портфеля розуміється зміна кількісних характеристик за сегментами страхового ринку компанії (число договорів різних типів), а також плановий збір страхових премій.

Ризик втрати коштів в інвестиційних інститутах через їх неплатоспроможність також має основоположне значення для планування інвестицій. При цьому під неплатоспроможністю розуміється не юридичний факт визнання неспроможності, а невиконання інвестиційним інститутом узятих на себе зобов'язань в обумовлені договором терміни. За допомогою спеціальних методів можна сформувати перелік (масив) інвестиційних інструментів і їх властивостей з відповідними їм рівнями надійності — вірогідністю втрати коштів через ненадійність інструменту.

В ході оптимізації інвестиційної політики страхового підприємства використовується метод статистичних випробувань (Монте-Карло). Суть цього методу полягає в послідовному відтворенні процесу діяльності страхової компанії в частині збору страхової премії і виплати страхового відшкодування, а також в її інвестиційній частині і визначенні рівня ризику втрати засобів і прибутковості страхового портфеля, виходячи з результатів моделювання.

Для вибору найефективнішої інвестиційної гіпотези здійснюється сумісне моделювання потоків збору страхової премії, виплат страхового відшкодування, а також втрати коштів в інвестиційних інститутах. Таке моделювання здійснюється багато разів для кожного поєднання гіпотез про розвиток страхового портфеля і інвестицій.

Однією з практичних частин оптимізаційних досліджень страхового портфеля є «стратифікація інвестицій», тобто вибір співвідношення довгострокових інвестицій, що приносять найбільший дохід, середньострокових і короткострокових інвестицій (менш прибуткових). Необхідно вибрати таке співвідношення різних типів інвестицій, яке б забезпечило високу прибутковість в поєднанні з надійністю і гнучкістю вкладень з урахуванням страхових і інвестиційних ризиків. При цьому враховується слабка ліквідність таких вкладень, як купівля нерухомості, яка дає великі втрати при необхідності їх ліквідації. Тому високоліквідні інвестиції повинні гасити коливання, викликані кон'юнктурою страхового ринку і особливостями діяльності компанії без того, щоб зачіпати довгострокові прибуткові інвестиції.

До довгострокових інвестицій відноситься, наприклад, купівля нерухомості, до средньо- і короткострокових вкладень — акції, державні цінні папери і кошти підприємства на розрахунковому рахунку. Слід враховувати і той факт, що, хоча довгострокові інвестиції і приносять найбільший дохід, средньо- і короткострокові вкладення легше обертаються в грошову форму при необхідності здійснення страхових виплат.

Модель оптимізації інвестиційної діяльності страхової компанії, побудована на основі теорії портфельного інвестування Марковіца-Шарпа з урахуванням обмежень, специфічних для страхової компанії.

Основні обмеження на інвестиційну діяльність окремої страхової компанії:

1) обмеження, викликані станом вітчизняного фінансового ринку, пов'язані з відсутністю або нерозвиненістю деяких фінансових інструментів (за системою класифікації: загальні - об'єктивні - цільні) (цільні – діють на весь обсяг інвестиційних коштів, часткові – лише на окремі складові, наприклад, страхові резерви);

2) регулювання розміщення активів, що приймаються в покриття страхових резервів, з боку держави (за системою класифікації: специфічні - об'єктивні - часткові);

3) обмеження, обумовлені структурою зобов'язань даної компанії, структурою її страхового портфеля (за системою класифікації: приватні - суб'єктивні - часткові);

4) приватні обмеження, пов'язані із зобов'язаннями страхової компанії розміщувати інвестиції в певні фінансові інструменти унаслідок домовленостей на рівні засновників, через кептивний характер страхової компанії, наявності угод з банками (за системою класифікації: приватні - суб'єктивні - часткові);

5) приватні обмеження, що накладаються фінансовими менеджерами і керівниками, з метою забезпечити безпеку портфеля (за системою класифікації: приватні - суб'єктивні - цільні).

Модель, яка об'єднує реалізацію цільової функції оптимального інвестування з дотриманням всіх існуючих обмежень, що накладаються на значення її параметрів:

при обмеженнях, які можуть накладатися в явному вигляді:

або ,

так і непрямим чином через вимоги до значень синтетичних показників, що враховують вказані регульовані параметри, наприклад, до таких як ступінь ринкового фактору ризику страховика:

≤ Р_доп ,

де:

D – дохідність інвестиційних вкладень;

А_k – загальна величина страхових резервів по к-му виду страхування;

а_ij – частка в портфелі активів i-го виду j-го емітента, що приймаються в покриття страхових резервів;

В – власні кошти страхової компанії, що використовуються як інвестиційні ресурси;

b_ij – частка в портфелі активів i-го виду j-го емітента, що представляють власні кошти;

d_ij – дохідність активів i-го виду j-го емітента;

â_ij – обмеження по частці активу i-го виду j-го емітента в портфелі активів, що приймаються в покриття страхових резервів;

p_{ij –} ступінь фактора ризику страховика при розміщенні страхових резервів в активи i-го виду j-го емітента;

Р_доп – встановлений страховиком максимально допустимий рівень ризику по інвестиційному портфелю.

Відповідно, обмеження накладаються на наступні регульовані страховиком параметри:

а) перелік допустимих видів вкладень (Ui – область допустимих значень i);

б) перелік можливих емітентів (Uj – область допустимих значень j);

в) частка окремого виду вкладень ( за всіма або строго визначеними j);

г) частка окремого емітента ( за всіма або строго визначеними i).

В результаті оптимізації необхідно забезпечити максимум цільової функції при дотриманні всіх даних явних і непрямих обмежень на значення перерахованих регульованих параметрів.

Методика застосування:

1) На певний момент часу відомі наявні власні кошти (не зв'язані зобов'язаннями) і тимчасово вільні кошти, що приймаються в покриття страхових резервів (зв'язані страховими зобов'язаннями).

2) Вибирається деякий період, для якого проводитиметься визначення оптимального портфеля.

3) На кінець вказаного періоду прогнозуються очікувані значення і можливі відхилення наступних показників:

а) надходжень страхових внесків і інших надходжень, що враховуються при формуванні інвестиційної політики;

б) страхових виплат.

4) Виходячи із зроблених прогнозів, визначаються:

а) обмеження, що накладаються страховим портфелем;

б) очікуваний дохід від наявного портфеля D_T.

5) Проводиться оптимізація інвестиційного портфеля з урахуванням всіх розглянутих обмежень - пошук максимуму цільової функції при дотриманні обмежень.

Задача оптимізації інвестиційного портфеля страхової компанії відноситься до класу задач лінійного програмування. Методи оптимізації вибираються страховиком самостійно. В результаті рішення задачі визначається максимально можливий при заданих обмеженнях очікуваний дохід від інвестиційного портфеля на кінець періоду D_T ^opt.

6) Отриманий результат у вигляді масиву значень часток кожного інвестиційного інструменту порівнюється з існуючою на даний момент часу структурою інвестиційного портфеля. Визначається "ціна" перетворення наявного портфеля в "оптимальний портфель" С_пр.

7) Очікуваний дохід від "оптимального портфеля" D_t0^opt, приведений на початок періоду, порівнюється з приведеним на той же момент очікуваним доходом від наявного портфеля D_t0 і ціною перетворення С_пр. Якщо вона перевищує їх більш ніж на певну величину Δ, що враховує організаційні і трудові витрати на перетворення портфеля, то перетворення портфеля в "оптимальний" можна визнати доцільним.

D _t0 ^opt – D_t0 – С_пр ≥ Δ , Δ>0

Якщо ця умова не виконується, то перетворення портфеля можна визнати недоцільним і проводиться перевірка наявної структури на відповідність регламентованим обмеженням. При необхідності здійснюється необхідне корегування структури портфеля.

Таким чином, застосування даної методики дозволяє досягти структури інвестиційного портфеля страховика, що забезпечує максимально можливу прибутковість при дотриманні умов по регламентованому розміщенню засобів страхових резервів з боку держави, по обмеженню чинника ризику страховика, по дотриманню необхідного об'єму ліквідних активів в портфелі для виконання страхових зобов'язань в поточному періоді.