1.1 Поняття про банківську систему

Банки є одними з найстаріших і найбільших за активами фінансових посередників. Вважають, що перші банки виросли з контор міняйл і зявилися за епохи Відродження в італійських містах. Зазвичай під банком розуміють кредитну організацію, яка має виключне право здійснювати сукупно такі банківські операції: залучення до вкладів грошових коштів; розміщення зазначених коштів від свого імені, за свій рахунок і на власний ризик, на умовах поворотності, платності, строковості; відкриття й обслуговування банківських рахунків і здійснення розрахунків. Банківські установи, на відміну від так званих "негрошових" кредитних установ, постійно створюють фінансові активи та керують їх переміщенням.

Після проголошення незалежності для України одним із нагальних і пріоритетних завдань стало реформування банківської системи та, відповідно, розробка і прийняття національного банківського законодавства. Закон України "Про банки і банківську діяльність" від 20.03.1991 р. банками визнавав установи, функцією яких було кредитування субєктів господарської діяльності та громадян за рахунок залучення коштів підприємств, установ, організацій, населення та інших кредитних ресурсів, касове і розрахункове обслуговування народного господарства, виконання валютних та інших банківських операцій.

Нова редакція цього Закону, прийнята Верховною Радою України 07.12.2000 p., внесла істотні корективи в регулювання банківської справи. Однією з головних причин реформування її була спрямованість державної політики на уніфікацію банківських стандартів і гармонізацію національного законодавства із законодавством ЄС [22, 621].

Чинне законодавство визначає банк як юридичну особу, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати сукупно такі операції: залучення до вкладів грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах і на власний ризик, відкриття й ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб. З цього визначення випливає суть банківської діяльності, її характерні риси, розроблені теорією банківського права.

Банківську діяльність, яка є досить широким поняттям, слід розглядати як один з елементів фінансової діяльності держави. Складний комплексний характер відносин, що виникають у сфері банківської діяльності, застосування імперативного й диспозитивного методів правового регулювання спричинюють і теоретичні проблеми у дослідженні її правової природи та приналежності до конкретної галузі права. Широкий спектр наукових теорій зараховує правовідносини, що виникають у сфері банківської діяльності, й до фінансових, і до господарських, і до цивільних. Водночас доцільно розглядати банківські відносини, регульовані нормами права, саме як комплексний правовий інститут.

До банківської діяльності належить комплекс із трьох основних операцій: 1) прийняття грошових вкладів від клієнтів; 2) надання клієнтам позичок і створення нових платіжних засобів; 3) здійснення розрахунків між клієнтами. Ці операції є базовими й утворюють первинну сферу банківської діяльності. Спираючись на поняття "базова операція", банки можна класифікувати на: а) універсальні, що виконують усі базові операції на грошовому ринку та будь-які інші; б) спеціалізовані, які здійснюють лише частину базових операцій на грошовому ринку [22, 621].

Чинне законодавство України, зокрема ЗУ "Про банки і банківську діяльність" [2], дає нормативне закріплення поняття спеціалізованого банку. Відповідно до ст. 4 Закону, банки в Україні можуть функціонувати як універсальні або як спеціалізовані, зокрема ощадні, інвестиційні, іпотечні, розрахункові (клірингові). За банком закріплено право самостійно визначати напрями своєї діяльності і спеціалізацію за видами операцій. Відповідно НБУ регулює діяльність спеціалізованих банків через економічні нормативи й нормативно-правове забезпечення здійснюваних цими банками операцій [2].

У правовому розумінні банківська діяльність є сукупністю правових дій, проваджених певними субєктами у формі, якої вимагає закон або договір. У даному аспекті банківська діяльність становить систему постійно здійснюваних угод і операцій, спрямованих на отримання прибутку.

Банк також слід розглядати як підприємство, але особливого виду. Якщо в діяльності звичайного підприємства гроші відіграють головним чином роль засобу платежу, то в банківській діяльності гроші є товаром. Через цю особливість банківське підприємство є настільки своєрідним, що обєктивно потребує спеціального правового регулювання, відмінного від загального законодавства про підприємства [22, 622].

У сучасній теорії банківської справи при характеристиці банківських угод, як правило, застосовують поділ банківських операцій на три групи: активні, пасивні та комісійні. Активні операції спрямовані на використання ресурсів банку (наприклад, надання кредитів, здійснення лізингових операцій).

Пасивні операції покликані залучати кошти. Власний капітал банку, наявний під час його утворення, становить незначну частину його ресурсів. Головна частина - депозити клієнтів. Депозити поділяються на поточні (гроші видають на вимогу вкладника в будь-який час) та строкові (гроші можуть бути зняті з рахунків лише через установлений термін).

Комісійні операції - це посередницька діяльність банку: обслуговування платежів клієнтів, отримання грошей за борговими зобовязаннями (векселями, чеками), за дорученням своїх клієнтів, інкасація, зберігання валютних цінностей та цінних паперів тощо.

Банківська діяльність може мати лише професійний характер і є виключною. Водночас її слід розглядати як підприємницьку діяльність із певною специфікою і певними, притаманними лише їй, особливими рисами. Оскільки банки є субєктами підприємницької діяльності, вони підпадають під вплив загальних правових принципів, що визначають статус субєкта підприємницької діяльності, в тому числі встановлених Конституцією України, Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, іншими законами України.

Банківське законодавство має забезпечувати на належному рівні регулювання банківських правовідносин, які мають ряд ознак. Зокрема, банківським правовідносинам притаманна наявність спеціального субєкта - банку або кредитної організації та спеціального обєкта - фінансових інструментів (грошей у безготівковому й готівковому вигляді, цінних паперів, валютних цінностей). У банківських правовідносинах завжди безпосередньо або опосередковано бере участь держава. І ще одна риса - відсутність вільного вибору в сторін щодо визначення форм правовідносин та правил їх реалізації, що дає підстави стверджувати про наявність імперативного методу правового регулювання у зазначених суспільних відносинах [22, 623].

Підставами для виникнення, зміни або припинення банківських правовідносин є правові норми, які містяться у законодавчих актах, підзаконних актах (передусім це нормативні акти центрального банку); адміністративних актах (зокрема, ліцензії на банківські операції); договорах або угодах кредитно-фінансових установ як між собою, так і з клієнтами (юридичними й фізичними особами).

Аналізуючи нормативно-правову базу, можна визначити особливості, притаманні саме банківському законодавству. По-перше, це його міжгалузевий характер. До норм банківської сфери діяльності належать також норми публічного (конституційне, фінансове, адміністративне, господарське, кримінальне) та приватного (цивільне, цивільно-процесуальне) права. Усе це свідчить про комплексність банківського законодавства.

Банківське законодавство - це система всіх упорядкованих певним чином нормативно-правових актів, що регулюють відносини у сфері банківської діяльності. Воно є зовнішньою формою банківського права, яке відображає його внутрішню сутність (структуру) [22, 623].

Основні джерела банківського законодавства такі: Конституція (Основний Закон) України; загальні закони; спеціальні закони; укази Президента України та постанови Кабінету Міністрів України; нормативні акти Національного банку України; локальні акти кредитно-фінансових установ; міжнародні правові акти, звичаї та стандарти; банківські правила та звичаї. Свою дію нормативно-правові акти у сфері банківського права спрямовують на регулювання відносин, одним з учасників яких обовязково є банківські установи як елемент банківської системи країни.

Банківська система - складова фінансової системи держави, що підпадає під загальну дію економічних законів, чинних у громадянському суспільстві. Вона є внутрішньо організованою, взаємоповязаною, має загальну мету і завдання.

Банківська система є складовою кредитної системи держави й становить сукупність різних за організаційно-правовою формою та спеціалізацією національних банківських установ, що існують у межах єдиної фінансової системи і єдиного грошово-кредитного механізму в певний проміжок часу (певний історичний період) [22, 624].

В Україні побудовано дворівневу банківську систему, яка базується на взаємовідносинах між банками у двох площинах - по вертикалі та по горизонталі. По вертикалі - відносини підлеглості між центральним банком як таким, що керує, управляє, і низовими ланками - комерційними банками; по горизонталі - відносини рівного партнерства між будь-якими низовими ланками. Розподіл адміністративних функцій і операцій, повязаних з обслуговуванням центральним банком грошового обігу, дає змогу враховувати інтереси двох категорій клієнтів - комерційних банків і урядових структур, причому перевагу віддають функціям "банк банків" та управлінню діяльністю банківських установ із метою регулювання та контролю за функціонуванням ринку кредитно-фінансових послуг.

Банківська система України складається з НБУ та інших банків, а також філій іноземних банків, що створені й діють на території України відповідно до положень ЗУ "Про банки і банківську діяльність" [2]. Банки в Україні функціонують як універсальні або як спеціалізовані. За спеціалізацією вони можуть бути ощадними, інвестиційними, іпотечними, розрахунковими (кліринговими).

Банки в Україні створюють у формі відкритого акціонерного товариства або кооперативного банку. За формою власності банки можуть бути державними або заснованими на приватній чи змішаній формі власності. Зокрема, державний банк - це банк, 100% статутного капіталу якого належать державі. Державний банк створюють за рішенням Кабінету Міністрів України, його статут затверджено відповідною постановою уряду. При цьому в Законі про Державний бюджет України на відповідний рік передбачено витрати на формування статутного капіталу державного банку. Кабінет Міністрів України зобовязаний отримати позитивний висновок НБУ з приводу наміру заснувати державний банк. Висновок Нацбанку також обовязковий у разі ліквідації (реорганізації) державного банку, за винятком його ліквідації внаслідок неплатоспроможності.

Держава реалізує повноваження власника щодо акцій (паїв), які їй належать у статутному капіталі державного банку, через органи управління цієї фінустанови. Кабмін здійснює управління державним банком у випадках, установлених ЗУ "Про банки і банківську діяльність", іншими законами і статутом державного банку. Органами управління державного банку є наглядова рада і правління банку. Органом контролю - ревізійна комісія, персональний та кількісний склад якої визначає наглядова рада [22, 625].

В Україні крім НБУ державними банками є Ощадний банк України та Український експортно-імпортний банк.

Відповідно до чинного законодавства, в Україні можна засновувати й кооперативні банки. їх створюють за принципом територіальності, вони поділяються на місцеві та центральний кооперативні банки. Мінімальна кількість учасників місцевого (в межах області) кооперативного банку - не менше 50 осіб. У разі зменшення кількості учасників і неспроможності кооперативного банку протягом одного року довести їх кількість до мінімально необхідної діяльність такого банку припиняють шляхом зміни організаційно-правової форми або ліквідації. Учасниками центрального кооперативного банку є місцеві кооперативні банки. В Україні у 2002 р. було створено перший кооперативний банк із місцевим статусом [22, 625].

Банки можуть засновувати резиденти України, за участю нерезидентів або лише нерезиденти. Мінімальний розмір регулятивного капіталу банку має становити 10 млн. євро. Порядок створення, реєстрації та ліцензування банківських установ визначає ЗУ "Про банки і банківську діяльність", а також нормативно-правові акти НБУ, зокрема Положення про порядок створення і державної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень, затверджене постановою Правління НБУ від 31.08.2001 р. № 375 (зі змінами), Інструкція про порядок регулювання діяльності банків в Україні, затверджена постановою Правління НБУ від 28.08.2001 р. № 368 (зі змінами) тощо.

Так, станом на 01.03.2009 р. ліцензію НБУ на здійснення банківських операцій мали 185 банків, у тому числі: 157 банків (84,9% загальної кількості банків, що мають ліцензію) - акціонерні товариства (з них: 121 банк (65,4%) - відкриті акціонерні товариства, 36 банків (19,5%) - закриті акціонерні товариства), 28 банків (15,1%) - товариства з обмеженою відповідальністю. У стані ліквідації перебуває 13 банків, із них 10 банків ліквідуються за рішеннями НБУ, 3 - за рішеннями господарських (арбітражних) судів. Філійна мережа банків України складається з 1 289 діючих філій. За станом на 01.03.2009 р. власний капітал банків становив 126,6 млрд. гривень, або 14,3% пасивів банків [22, 626].

Відповідно до вимог НБУ, банки мають створювати такі цільові фонди коштів: 1) фонд для покриття можливих кредитних ризиків; 2) фонд для покриття ризиків від сумнівної дебіторської заборгованості; 3) фонд гарантування вкладів населення; 4) фонд зниження ризиків у роботі з цінними паперами. Зазначені фонди створюють за рахунок доходів від банківської діяльності, що, з одного боку, є гарантією забезпечення інтересів клієнтів у разі неплатоспроможності банку, а з іншого - призводить до зменшення прибутків (вільних) банку і обмежує його можливості використовувати власні кошти. Водночас можна відзначити позитивну діяльність НБУ в напрямі зменшення ставок резервування.

На ринку фінансових послуг не лише окремі банки. Чинне законодавство України встановлює правові підстави для створення банківських обєднань. Приймаючи відповідні норми, автори законопроекту "Про банки і банківську діяльність" мали на меті за рахунок створених банківських обєднань вирішити проблему докапіталізації банківських установ - одну з найгост-ріших останніми роками. Згідно із законодавством, банки мають право створювати банківські обєднання таких типів: банківська корпорація, банківська холдингова група, фінансова холдингова група. Крім того, банки можуть бути учасниками промислово-фінансових груп за дотримання вимог антимонопольного законодавства України.

Однією з умов створення банківського обєднання є одержання попередньої згоди НБУ. Державну реєстрацію обєднання проводить центральний банк шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру банків. За банком залишається право самостійно обирати обєднання, до складу якого він готовий (або за певних умов змушений) увійти, оскільки законодавство обмежує участь у таких правових утвореннях: банк може входити лише до одного банківського обєднання. З огляду на принцип добровільності у створенні банківського обєднання так само розвязують питання виходу з обєднання.