1.2 Основні учасники кредитного ринку

Для ефективного функціонування кредитного ринку необхідна стабільна економічна ситуація в країні, наявність розвиненої інфраструктури та ефективне державне регулювання, яке б забезпечило стабільність банківської системи і захист інвесторів. Розвинений кредитний ринок, який ефективно управляється з боку держави, забезпечує оптимальний розподіл обмежених фінансових ресурсів серед галузей економіки та сприяє економічному зростанню країни.

Основні учасники кредитного ринку - це кредитори, що надають у позику на різних умовах тимчасово вільні грошові кошти, позичальники та держава.

Позичальниками на ринку кредитів виступають юридичні, фізичні особи і держава. При цьому залучати вільні грошові кошти на ринку кредитів можуть як вітчизняні, так і іноземні позичальники. За специфікою надання кредитних послуг позичальників часто поділяють на такі категорії: населення, невеликі підприємства, корпорації, фінансові інститути (в тому числі банки), сільськогосподарські підприємства, державні установи та громадські організації [26, с.64].

Кредиторами на ринку кредитів виступають комерційні банки, інші фінансово-кредитні установи та іноземні кредитори - національні й міжнародні фінансові інститути. Крім того, кредиторами можуть бути також не фінансові інститути, якщо вони дають змогу іншим субєктам ринку протягом визначеного періоду за певну плату користуватись їх грошовими коштами.

Функціонування кредитного ринку забезпечує кредитна система, до складу якої входять центральний банк, комерційні банки та інші фінансово-кредитні інститути. Кредитна система організовує рух капіталів і сприяє акумуляції та ефективному розміщенню фінансових ресурсів серед субєктів ринку. Оскільки ця система має значний вплив на економічні процеси, її діяльність потребує жорсткої регламентації та контролю з боку держави.

Саме держава здійснює управління грошово-кредитним ринком, регулює його діяльність і виступає позичальником на національному та міжнародному ринках. При цьому як регулюючу, так і інші функції на кредитному ринку вона виконує переважно через посередництво центрального банку. Тобто центральний банк, з одного боку, є агентом держави в реалізації її функцій на кредитному ринку, а з другого - кредитним центром банківської системи, яка складається з двох рівнів. На першому, вищому, рівні банківської системи знаходиться центральний банк, а на другому - комерційні банки, які здійснюють свою діяльність відповідно до чинного законодавства і до грошово-кредитної політики, що проводиться центральним банком.

Роль окремих ланок в кредитній системі не є рівнозначною. Головною її ланкою є банківські установи (які традиційно займають перше місце за розмірами ресурсів), серед яких роль лідера відводиться комерційним банкам, що здійснюють переважно кредитування промисловості і торгівлі. Діяльність банків доповнюють операції спеціалізованих банківських установ, що здійснюють, як правило, кредитування на пільгових умовах малоприбуткових та ризикованих галузей економіки (сільського господарства, житлового будівництва, малого бізнесу та зовнішньої торгівлі).

Кредитна система включає також небанківські фінансові установи, які здійснюють фінансування виробництва і довгострокове кредитування підприємств та держави:

– страхові компанії, що спеціалізуються переважно на страхуванні життя та майна (в США, наприклад, активи страхових компаній складають близько 15% сукупних активів кредитно-фінансових установ) і які виступають найбільшими інвесторами на ринку цінних паперів;

– пенсійні фонди, які здійснюють фінансування великих промислових компаній шляхом купівлі їх акцій та облігацій [28, с.93].

Центральний банк як головний орган державного регулювання економіки в рамках своїх повноважень здійснює комплекс заходів, спрямованих на досягнення цілей монетарної політики, що, як правило, єдині у переважній більшості країн: забезпечення високого рівня зайнятості робочої сили; стабілізація цін і, відповідно, вартості грошей; постійне економічне зростання; врівноважений платіжний баланс та підтримання стабільності валютного курсу. Оскільки центральний банк не обслуговує безпосередньо господарюючих субєктів, можливості його впливу на економічні процеси та грошовий обіг значною мірою зумовлюються взаємодією з комерційними банками, депозитно-позичкові операції яких є головним джерелом емісії та визначають обсяг і структуру грошової маси. Тому механізм реалізації грошово-кредитної політики центрального банку передбачає насамперед вплив на кредитну діяльність банків. Усі методи такого впливу поділяються на загальні та селективні (вибіркові). Загальні методи забезпечують вплив центрального банку на кредитний ринок в цілому, а селективні дозволяють регулювати окремі види кредитної діяльності банків.

Центральний банк встановлює комерційним банкам та іншим фінансово-кредитним установам нормативи обовязкового резервування коштів. При підвищенні центральним банком норм обовязкових резервів зменшується сума вільних коштів, а отже, кредитний потенціал банків. При зниженні норм обовязкових резервів збільшується кредитний потенціал банків. Центральний банк встановлює також порядок визначення облікової та інших процентних ставок за своїми операціями. Регулюючи облікову і ломбардну ставки, а також ліміти кредитування за ломбардними та обліковими кредитами, центральний банк здійснює вплив на загальну масу грошей в обігу та на параметри ринку банківських кредитів.

Центральний банк приймає на зберігання та в управління державні цінні папери та інші цінності, видає гарантії і поруки, виконує операції з обслуговування державного боргу, повязані з розміщенням державних цінних паперів, їх погашенням і виплатою доходу за ними. Він також визначає розміри, порядок формування та використання резервів банків і кредитних установ для покриття можливих втрат за кредитами, резервів для покриття валютних, процентних та інших фінансових ризиків банків [33].

Головною ланкою кредитної системи є банки. Сукупність різноманітних видів банків та банківських інститутів у їх взаємозвязку становлять банківську систему - складову частину кредитної системи.

Основними формами кредитних відносин є система державного кредиту, банківське кредитування, кредити, що надаються іншими фінансово-кредитними інститутами, та комерційне кредитування.

Представниками небанківських кредитно-фінансових інститутів є: інвестиційні компанії; страхові компанії; ощадно-кредитні асоціації та кредитні спілки; пенсійні та інші фонди.

Слід враховувати, що кредитна система функціонує через кредитний механізм. Він представляє собою, по-перше, систему звязків з мобілізації та акумуляції грошового капіталу між кредитними інститутами і секторами економіки; по-друге, відносини, повязані з перерозподілом капіталу між кредитно-фінансовими установами в межах ринку позикових капіталів; по-третє, відносини між кредитними інститутами та іноземними клієнтами.

Далі охарактеризуємо основних учасників кредитних ринків. Потрібно зазначити, що структура субєктів кредитних ринків залежить від специфіки національної системи державного регулювання, але перелік основних учасників та їх функції збігаються. На основі узагальнення наукових джерел нами структуровано [58] таблицю 1.2, у якій наведено перелік позичальників та кредиторів на кредитних ринках Великобританії [62], Росії [6, 52, 54, 65] та США [20].

Деякі науковці підкреслюють, що основними постачальниками ресурсів (кредиторами) виступають комерційні баки [52]. Як наслідок, організований кредитний ринок окремими дослідниками ототожнюється із банківською системою [63]. Також до основних кредиторів у більшості випадків відносяться інші фінансові (кредитні) організації та центральні банки.

Пітер Роуз (Rose, Peter) зазначає, що найбільшим позичальником на грошовому ринку США та на інших національних ринках є держава. У залежності від структури державних органів, що здійснюють операції на національних фінансових ринках, держава може залучати ресурси на фінансових ринках через: центральні банки, казначейства, дилерів міністерства фінансів, місцеві органи влади і т.д. Також важливими покупцями кредитних коштів виступають великі корпорації із стабільним фінансовим станом та відповідною репутацією. Потрібно підкреслити, що більшість основних учасників кредитного ринку можуть виступати як кредитори так і позичальники. Дана теза перш за все стосується банків та інших фінансових посередників.

Таблиця1.2 - Основні учасники національних кредитних ринків.

Враховуючи специфіку учасників національних кредитних ринків, можна зробити припущення, що перелік та порядок застосування інструментів кредитного ринку також залежать від національних особливостей організації та регулювання фінансових відносин у окремих країнах. Зокрема, у словарі сучасної економічної теорії Макмілана зазначено, що основними сегментам кредитного ринку Великобританії є: міжбанківський ринок (Inter-Bank Market ), ринок облігацій місцевих органів влади (local authoritie s market) та ринок стерлінгових депозитних сертифікатів (certificates of deposit ) [62].

Російські науковці [5, 65], до інструментів кредитного ринку відносять короткострокові депозитно-позикові операції, які переважно обслуговують рух оборотного капіталу фірм, короткострокових ресурсів банків, установ, держави і приватних осіб. Зокрема, Борисов А.Б. [6] виділяє наступні інструменти кредитного ринку: короткострокові цінні папери (казначейські і комерційні векселі, депозитні сертифікати, банківські акцепти), короткострокові депозитно-позикові операції, валюта. Подібного підходу також дотримуються інші російські науковці [52, 54].

Одним із найбільш розвинених кредитних ринків, який характеризується значним спектром інструментів та великими обсягами операцій є ринок США. Отже, можна зробити висновок щодо існування національних відмінностей у переліку інструментів кредитного ринку. Однак зазначені інструменти мають ряд подібних параметрів: висока ліквідність, низький рівень ризиків, короткі строки. Зазначені параметри надають інструментам кредитного ринку певної єдності, що дозволяє їх використовувати для реалізації специфічних відносин на грошовому ринку щодо формування, розподілу та перерозподілу фондів кредитних коштів.

Дослідивши зміст, субєктів та інструментарій кредитного ринку доцільно продовжити аналіз структури грошово-кредитного ринку. Як зазначалось на початку роботи, першим напрямком вивчення сутності грошово-кредитного ринку є його дослідження як складової кредитного ринку. Наприклад, у банківській енциклопедії за редакцією керівників НБУ [1, с.134] зазначається, що у науковій літературі та на практиці кредитний ринок часто називають «грошово-кредитний ринок». Також автори уточнюють, що з методологічної точки зору, грошово-кредитний ринок є лише частиною кредитного ринку. Однак, більш детальне визначення грошово-кредитного ринку в дані роботі не наводиться. Потрібно підкреслити, що у даному джерелі наводиться найбільш широке розуміння поняття «кредитний ринок» [1, с.133], яке можна розглядати в аспекті виділеного нами комплексного підходу (див. табл. 1.1). Причому при визначенні поняття «кредитний ринок» автори наводять посилання на роботи М.І.Савлука.

Таким чином, при використанні комплексного (широкого) підходу до формування визначення поняття «кредитний ринок» видається логічною інтерпретація грошово-кредитного ринку як складової кредитного ринку. Однак, якщо взяти до уваги існування інших підходів до визначення поняття «кредитний ринок» (табл. 1.1), які істотно звужують його межі, то твердження щодо необхідності трактування грошово-кредитного ринку як сегменту кредитного ринку потребує подальшого обґрунтування.

Другий напрям дослідження сутності грошово-кредитного ринку полягає у вивченні даного ринку з точки зору поєднання кредитного та кредитного ринків. Науковці які застосовують даний підхід акцентують на взаємодії зазначених ринків в аспекті перерозподілу грошової маси (фінансових ресурсів) між субєктами економічних відносин. На нашу думку, даний напрямок трактування змісту поняття «грошово-кредитний ринок» сформувався внаслідок механічного поєднання термінів «гроші» та «кредит» і не є достатньо обґрунтованим. Наприклад, будь-який із підходів, визначених нами у таблиці 1, передбачає трактування кредитного ринку як з точки зору купівлі фінансових ресурсів (залучення депозитів, емісія цінних паперів і т.д.), так і з точки зору їх продажу (надання кредитів, інвестування у цінні папери і т.д.). Таким чином, поняття «кредитний ринок» уже включає у себе ключові процеси, що проходять на кредитному ринку.

Враховуючи не достатню обґрунтованість перших двох напрямків дослідження сутності грошово-кредитного ринку пропонуємо детально розглянути третій напрямок, який передбачає вивчення змісту та структури даного ринку виходячи із практичного застосування поняття «грошово-кредитний ринок» у сфері формування та реалізації монетарної політики України.

Спочатку дослідимо порядок його використання у відповідній нормативно-правовій літературі та у публікаціях фахівців НБУ. У законах які визначають порядок функціонування вітчизняної банківської системи не наводяться визначення понять «грошово-кредитний ринок» та «кредитний ринок». Дані поняття взагалі не використовуються у законі України «Про банки та банківську діяльність» від 07.12.2000 р. № 2121-III. Однак, у статтях 1, 24, 51 та 52 закону «Про Національний банк України» від 20.05.1999 р. №679-XIV, використовується поняття «грошово-кредитний ринок». У зазначених статтях переважно йдеться про формування, реалізацію та аналіз результатів грошово-кредитної політики. Дане поняття також використовується у більшості підзаконних нормативно-правових актів НБУ (положення, правила, інструкції) [49, 50, 48]. Зокрема НБУ регулярно приймає постанови «Про регулювання грошово-кредитного ринку» у яких визначає основні параметри його функціонування та порядок використання інструментів грошово-кредитної політики (обовязкові резерви, процентні ставки НБУ, обсяги операцій із підтримки ліквідності і т.д.). Наприклад, одна із останніх постанов «Про деякі питання регулювання грошово-кредитного ринку» [48] стосувалась перегляду нормативів обовязкового резервування для формування банками обовязкових резервів.

Необхідно зазначити, що постанови щодо регулювання грошово-кредитного ринку почали прийматись НБУ відразу після введення національної грошової одиниці. Наприклад, перша постанова №260 від 07.10.1996 р. яка мала назву «Питання регулювання грошово-кредитним ринком» стосувалась порядку використання інструментів монетарної політики та затверджувала положення про Раду з питань оперативного регулювання грошово-кредитного ринку. Таким чином, у нормативних документах НБУ поняття «грошово-кредитний ринок» використовується більше 16 років.

Поняття «грошово-кредитний ринок» також активно використовується у наукових публікаціях фахівців НБУ. Наприклад, у статті керівників НБУ [2] дане поняття використовується у процесі аналізу грошово-кредитної політики центрального банку. Таким чином, можна зробити висновок, що у нормативних актах поняття «грошово-кредитний ринок» переважно використовується у контексті застосування засобів та методів грошово-кредитної політики НБУ.

Нашу тезу щодо істотного взаємозвязку та взаємообумовленості грошово-кредитного ринку та грошово-кредитної політики НБУ підтверджують результати аналізу основних функцій структурних підрозділів центрального апарату Національного банку України. Зокрема, до основних функцій Генерального департаменту грошово-кредитної політики відноситься здійснення аналізу, прогнозування та забезпечення процесу регулювання грошово-кредитного ринку.

За своїм змістом поняття «кредитний ринок» та «грошово-кредитний ринок» є досить близькими. Однак, специфічною рисою останнього можна вважати використання для позначення сегментів кредитного ринку, які перебувають під безпосереднім регуляторним впливом Національного банку України. Даний вплив в основному здійснюється за допомогою інструментів грошово-кредитної політики. Враховуючи практику застосування поняття «грошово-кредитний ринок» у нормативно-правових актах НБУ, можна зробити висновок що воно переважно використовується для позначення міжбанківського сегменту кредитного ринку, який включає гривневу та валютну складові (вузький підхід). З одного боку, даний підхід обєктивно обумовлюється цілями та функціями Національного банку України, але з іншого - виключення роздрібного сегменту ринку порушує цілісність сприйняття економічних відносин, які реалізуються на грошовому ринку та не повністю відповідає розумінню трансмісійного механізму монетарної політики.

При вивченні сутності та структури грошово-кредитного ринку необхідно враховувати специфічні вимоги, що визначаються методологією дослідження економічної рівноваги. До таких вимог слід віднести: комплексність та системність, чітка внутрішня сегментація, встановлення обґрунтованих меж, визначення взаємозвязків між субєктами. На основі врахування зазначених вище уточнень та сформульованих вимог, нами запропонована базова концепція структури грошово-кредитного ринку України. З нашої точки зору, грошово-кредитний ринок повинен включати наступні сегменти (широкий підхід): за валютою - гривневий та валютний, за субєктами ? роздрібний та оптовий (міжбанківський), за формою кредитних коштів - готівковий та безготівковий, за інструментами - коротко та середньостроковий. У порівнянні із «широким» трактуванням кредитного ринку (табл. 1.1) ми пропонуємо більш вузьке трактування змісту поняття «грошово-кредитний ринок» включивши у нього сегменти які перебувають під безпосереднім впливом Національного банку України у процесі реалізації заходів грошово-кредитної політики.

Доцільність використання широкого підходу до визначення меж грошово-кредитного ринку також підтверджується змістом цифрової інформації, яка характеризує його стан та оприлюднюється Національним банком України. Наприклад, у щомісячному документі «Основні тенденції грошово-кредитного ринку України» наводяться показники як роздрібного (обсяг, структура та вартість банківських кредитів та депозитів фізичних і юридичних осіб і т.д.), так і оптового (рівень коррахунків та обсяг обовязкових резервів банків, обсяг та вартість рефінансування банків, результати операцій з купівлі (продажу) державних облігацій України і т.д. ) сегментів грошово-кредитного ринку України. Причому зазначені вище показники наводяться за операціями у іноземній та національній валютах. Крім того, зазначаються узагальнюючі показники, які характеризують конюнктуру грошово-кредитного ринку: обсяг готівки поза банками, динаміка монетарної бази і грошової маси, рівень монетизації. Подібна інформація також наводиться у документі «Основні показники, що характеризують стан грошово-кредитного ринку».

Враховуючи обґрунтовані вище межі грошово-кредитного ринку (в широкому розумінні) усі інструменти грошово-кредитного ринку, з точки зору їх впливу на конюнктуру даного ринку, ми пропонуємо поділити на дві групи. До першої включити основні економічні засоби і методи грошово-кредитної політики НБУ (регулюючі інструменти), які визначені статтею 25 закону України «Про Національний банк України»: визначення та регулювання норм обовязкових резервів для комерційних банків, процентна політика, рефінансування комерційних банків, управління золотовалютними резервами, операції з цінними паперами (крім цінних паперів, що підтверджують корпоративні права) на відкритому ринку, регулювання імпорту та експорту капіталу, емісія власних боргових зобовязань та операції з ними. Зазначимо, що законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розширення інструментів впливу на грошово-кредитний ринок» у листопаді 2012 року були внесені зміни до зазначеної вище статті закону в напрямку розширення переліку інструментів грошово-кредитної політики. Додатково були включенні два інструменти: запровадження на строк до шести місяців вимоги щодо обовязкового продажу частини надходжень в іноземній валюті; зміна строків розрахунків за операціями з експорту та імпорту товарів. Підкреслимо, що основним призначенням зазначених вище інструментів є регулювання обсягу та структури грошової маси, яка у свою чергу визначає інші параметри грошово-кредитного ринку.

До другої групи (економічні інструменти) ми пропонуємо включити фінансові інструменти, які можуть використовуватись у взаємовідносинах між банками другого рівня, а також застосовуються для здійснення операцій банку з клієнтами (юридичними та фізичними особами). Дані інструменти повинні відповідати двом основним обмеженням. По-перше, вони повинні мати короткостроковий або середньостроковий характер. Дане обмеження введено для відокремлення інструментів грошово-кредитного ринку від інструментів інвестиційного ринку. Ми чітко не визначаємо граничну межу строковості операцій (у більшості випадків строковість операцій на грошово-кредитному ринку не перевищуватиме 2-3 роки). Однак, на середньостроковому інтервалі необхідно детально вивчати економічний зміст операцій для визначення доцільності їх віднесення до грошово-кредитного чи інвестиційного ринку. По-друге, інструменти повинні здійснювати вплив на конюнктуру розглянутих вище сегментів грошово-кредитного ринку. Наприклад, розрахунково-касові операції банків не здійснюватимуть суттєвого впливу на конюнктуру даного ринку. Також, на нашу думку, доцільно виключити будь-які інструменти повязані зі здійсненням банківських операцій з пайовими цінними паперами.

Широкий підхід до структурування грошово-кредитного ринку України дає можливість системно та комплексно досліджувати відносини між його учасниками у контексті формування рівноважного стану даного ринку.

На основі систематизації підходів вітчизняних та закордонних науковців до визначення понять «кредитний ринок» та «грошово-кредитний ринок», а також враховуючи національну практику застосування останнього поняття у контексті державного регулювання економічних процесів, обґрунтовано вузький та широкий підходи до розуміння сутності грошово-кредитного ринку. Проаналізовано основні інструменти даного ринку та запропоновано їх класифікацію.