1. Еволюція кредитних відносин Національного банку України з комерційними банками

Відповідно до статті 7 Закону України «Про Національний банк України» від 20.05.1999 № 679-XIV, Національний банк виступає кредитором останньої інстанції для банків і організує систему рефінансування [1]. Тобто тільки цей банк може задовольнити додаткову потребу економіки в кредитах. Якщо комерційні банки та інші кредитні установи використали всі можливості для збільшення або поповнення своєї ресурсної бази через рефінансування активів на фондовому ринку або на ринку міжбанківських кредитів, вони звертаються до центрального банку.

Проводячи відповідну грошово-кредитну політику, він може кредитувати комерційні банки через: операції з рефінансування (постійно діюча лінія рефінансування для надання банкам кредитів овернайт, кредити рефінансування строком до 90 днів); операції репо; операції з власними борговими зобовязаннями; операції з державними облігаціями України.

Економічна сутність кредитів Національного банку на макрорівні полягає в тому, що через кредитування комерційних банків та інших кредитних установ здійснюється емісія грошей в обіг і розширюється обсяг сукупної грошової маси в економіці. Це створює умови для експансії кредитної діяльності банків.

На мікрорівні кредити Національного банку сприяють підтриманню комерційними банками своєї ліквідності на необхідному рівні, зміні структури їхніх активів на користь позичкових операцій, а також розширенню, за необхідності, обсягу кредитної допомоги своїм клієнтам.

Національний банк також використовує свої кредити для розвязання певних економічних завдань, зокрема для фінансового підтримання окремих галузей, здійснення санаційних заходів щодо деяких підприємств, реструктурування виробництва на користь продукції широкого вжитку тощо [6, c. 152].

Кредити Національного банку України, що спрямовувалися на цілі рефінансування банківських установ, починаючи з 1991 р. набули значного розвитку та зазнали чималих змін. Це є характерним не лише для України, а й для інших країн з перехідною економікою.

З початку створення Національного банку кредитні відносини між ним та комерційними банками мали суто адміністративний, а не ринковий характер. Того часу НБУ здійснював кредитні емісії на такі цілі:

— завершення розрахунків шляхом заліку взаємної заборгованості між підприємствами;

— покриття дефіциту державного бюджету;

— надання кредитної допомоги окремим державним підприємствам [4, c.97].

Між комерційними банками ресурси розподілялися з урахуванням розміру статутного фонду, мережі банківських установ тощо. Кредитні емісії здійснювалися відповідно до постанов Верховної Ради України, указів Президента України та рішень Кабінету Міністрів України.

Наприклад, у 1992 р. кредитна емісія становила 1 трлн крб. і була спрямована на забезпечення заліків взаємної заборгованості підприємств, поповнення їхніх обігових коштів, фінансування сільськогосподарських підприємств тощо [7, c.119].

Зважаючи на вихід у 1992 році національної грошової системи з рублевої зони, 15.07.1992 року було запроваджено в практичну діяльність перший регламент нормативного забезпечення взаємовідносин Національного банку і комерційними банками - "Тимчасовий порядок довгострокового рефінансування Національним банком України комерційних банків" для кредитування цільових виробничих програм. Кредити надавалися на строк від 2 до 5 років [5, c.4].

У 1993 р. обсяги кредитної емісії збільшилися в 30 разів і становили близько 30трлн. крб., 70 % яких через різні канали було спрямовано на фінансування агропромислового комплексу. Емісійні кредити надавалися в той час за пільговими процентними ставками, які були значно нижчими, ніж темпи інфляції, що прискорювало процес обезцінення грошей.

Після 1993 р. згідно з рішенням найвищих державних органів обсяги кредитних емісій почали зменшуватися. Це дало змогу НБУ розпочати запровадження економічно обгрунтованої системи регулювання грошового ринку з відповідними інструментами і завдяки цьому стабілізувати грошово-кредитний ринок, інфляцію, а відтак - і вартість національних грошей. Поступово почали запроваджуватись операції, спрямовані на підтримання ліквідності комерційних банків через кредитні аукціони, ломбардне кредитування та операції РЕПО.

Кредити комерційним банкам для підтримання їхньої ліквідності до 1994 р. надавалися переважно опосередковано. Тобто відповідно до рішень законодавчих та виконавчих органів централізовані цільові кредити одержували безпосередньо клієнти (підприємства та організації). Такі кредити нерідко потрапляли неплатоспроможним клієнтам, які підтримувалися державою, і досить часто не поверталися. Це ускладнювало стан з ліквідністю комерційних банків і вимагало нових емісійних кредитів.

Практика надання емісійних кредитів неплатоспроможним клієнтам була припинена із запровадженням у 1994 р. кредитних аукціонів, через які ресурси надходили в комерційні банки, далі - в економіку.

У 1995 р. НБУ відмовився від кредитування субєктів господарювання, що також сприяло зміцненню економічних відносин з комерційними банками. НБУ припинив також виділення ресурсів комерційним банкам для кредитування на пільгових умовах, тобто під пільгову процентну ставку. З 1995 р. почала запроваджуватися практика проведення цільових кредитних аукціонів з продажу кредитів комерційним банкам для кредитування підприємств, що потребують державної фінансової допомоги [7, c.120].

За період із 1994 по 1997 рік було проведено 54 аукціони, в результаті яких розмішено 1 664,6 млн. грн.

Із введенням у дію ефективніших ринкових інструментів рефінансування комерційних банків кредитні аукціони, починаючи з 1998 року, практично не проводилися [10, c.4].

У 1996 р. НБУ в механізмі кредитування комерційних банків застосував ломбардне кредитування під заставу державних цінних паперів та угод РЕПО. Це стало можливим лише в умовах створення і розвитку ринку державних цінних паперів, який перші кроки зробив у 1995 р.

Отже, НБУ, по суті, припинив пряме кредитування дефіциту державного бюджету і перейшов до ринкового механізму регулювання грошово-кредитних відносин, у якому чільне місце належить кредитним відносинам з комерційними банками та іншими кредитними установами [7, c. 120].

Починаючи з 1997 року рефінансування комерційних банків активно здійснювалося за допомогою операцій прямою РЕПО, суть яких полягає в тому, що Національний банк купує ОВДП у комерційного банку на певний період і на умови, що комерційний банк у визначений строк викупить цінні папери. Різниця між ціною, за якою Національний банк купує цінні папери, а потім їх продає комерційному банку, є платою комерційного банку за користування коштами центрального банку [10, c.4].

Слід зазначити, що можливості Національного банку України щодо надання кредитної підтримки економічному сектору були дуже обмеженими, тому що Національний банк продовжував направляти емісійні кошти як через пряме кредитування уряду на покриття дефіциту державного бюджету, так і через придбання державних цінних паперів при первинному їх розміщенні Міністерством фінансів.

Згідно Положення "Про механізми рефінансування комерційних банків України" від 15 грудня 2000 року для ефективного регулювання грошово-кредитним ринком, управління ліквідністю банківської системи, виконання функції кредитора останньої інстанції Національний банк застосовував у 2001-2003 рр. такі механізми рефінансування банків:

— рефінансування банків шляхом операцій на відкритому ринку;

— надання стабілізаційного кредиту;

— операції купівлі/продажу державних цінних паперів на відкритому ринку.

На відкритому ринку Національний банк здійснював кредитну підтримку комерційних банків шляхом:

— проведення короткострокового рефінансування банків;

— проведення середньострокового рефінансування банків;

— використання постійно діючої лінії рефінансування для надання банкам кредитів "овернайт";

— купівлі/продажу державних цінних паперів.

Національний банк здійснював рефінансування комерційних банків шляхом операцій на відкритому ринку лише під забезпечення державних цінних паперів, векселів субєктів господарської діяльності і векселів Державного казначейства України, що враховані банком.

Для отримання можливості користуватися кредитами рефінансування Національного банку, комерційні банки повинні були дотримуватися таких вимог, зокрема:

— термін діяльності банку не повинен бути меншим, ніж один рік;

— банк має ліцензію НБУ на здійснення відповідних банківських операцій;

— банк має власні високоліквідні активи (цінні папери та інші цінності), що можуть бути прийняті в заставу;

— виконуються вимоги щодо дотримання таких нормативів капіталу: мінімального розміру регулятивного капіталу банку (НІ), адекватності регулятивного капіталу (платоспроможності) (Н2), адекватності основного капіталу (НЗ), у тому числі розмір зареєстрованого та сплаченого статутного капіталу не повинен бути менший ніж розмір, що визначений кваліфікаційними вимогами;

— виконуються нормативи ліквідності;

— сформовано резерв для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями відповідно до встановлених обсягів;

— здійснюється своєчасне погашення одержаних від Національного банку кредитів.

Національний банк здійснював рефінансування комерційних банків шляхом операцій на відкритому ринку в обсягах, необхідних для вирівнювання монетарних параметрів і управління грошово-кредитним ринком. Рефінансування проводилося виключно для регулювання грошово-кредитного ринку та з метою підтримання ліквідності банківської системи.

Для забезпечення наданого кредиту використовувалися державні цінні папери, строк погашення яких настає не раніше ніж через 10 днів після строку погашення кредиту, і які перебували у власності банків, та враховані банком векселі, строк предявлення яких до платежу настає не раніше ніж через 30 днів після строку погашення кредиту.

Ці положення регламентувалися Положенням "Про регулювання Національним банком України ліквідності банків України шляхом рефінансування, депозитних та інших операцій", затвердженим постановою правління І ІІ.У № 584 від 24.12.2003 р. У разі виникнення в банку проблем із ліквідністю він міг звернутися за її підтримкою до НБУ за умови виконання 12 вимог [4, c.97-98].

З огляду на подальше вдосконалення використання банками різних фінансових інструментів було розроблено Положення "Про регулювання Національним банком України ліквідності банків України, від 26.09.2006 р. № 378, яким передбачено зменшення кількості показників (з 12 до 3). виконання яких обовязкове для банків, що звертаються за рефінансуванням до НБУ. Тобто було розмежовано монетарні та пруденційні функції НБУ щодо підтримання ліквідності банків і запроваджено як забезпечення кредиту рефінансування такі фінансові інструменти, як: депозитний сертифікат Національного банку; державні цінні папери, взяті в управління від іншого субєкта ринку; монетарне золото; вексель, акцептований іншим банком.

Ці фінансові інструменти не нові для світової банківської практики, однак в Україні їх застосування було запропоновано вперше. Зміни та доповнення до зазначеного положення вносилися 8 разів.

Світова фінансова криза 2008 року спонукала Національний банк України до оперативних дій щодо підтримки ліквідності банків нетрадиційними методами, тобто не за рахунок короткострокового кредитування під забезпечення фінансовими інструментами, а шляхом надання стабілізаційних кредитів на триваліший період під забезпечення обєктами нерухомості, акціями банків, гарантіями тощо.

У звязку з ним було розроблено Положення "Про регулювання Національним банком України ліквідності банків", затверджене постановою Правління Національного банку від 30.04.2009 р. № 259, яким передбачено регулювання ліквідності лише на період до 90 днів, із використанням фінансових інструментів, причому - тільки платоспроможних банків. Пункт про надання стабілізаційних кредитів було вилучено з нормативних документів, на основі яких здійснювалося регулювання грошово-кредитне ринку шляхом управління ліквідністю банків.

Кредитна підтримка банків шляхом надання стабілізаційних кредитів здійснювалася відповідно до окремих положень, затверджених Правлінням Національного банку України, які більшою мірою стосуватися аналізу фінансового стану банку та заходів із їх фінансового оздоровлення. Серед цих документів такі:

Постанова Правління Національного банку України "Про затвердження Тимчасового положення про надання Національним банком України кредитів для підтримки ліквідності банків у разі реальної загрози стабільності банківської системи" від 25. 12.2008 р. №459;

Постанова Правління Національного банку України "Про вдосконалення процедури підтримки ліквідності банків" від 30.04.2009 р. № 262;

Постанова Правління Національного банку України "Про затвердження Положення про рефінансування та надання Національним банком України кредитів банкам України з метою стимулювання кредитування економіки України на період до її виходу на докризові параметри" від 04.02.2010 р. № 47;

Постанова Правління Національного банку України "Про затвердження Положення про надання Національним банком України стабілізаційних кредитів банкам України" від 13.07.2010 р. №327.

Сприяючи наданню банками довгострокових кредитів реальному сектору економіки, Національний банк України в окремі періоди здійснював довгострокове рефінансування банків для подальшого кредитування ними субєктів господарювання, у звязку з чим розроблялися відповідні положення.

Так, постановою Правління Національного банку України від 02.12.2002 p. № 283 було затверджено "Тимчасове положення про порядок кредитування (рефінансування) Національним банком України банків, які здійснюють довгострокове кредитування". Згідно з ним передбачалося надання кредитів терміном понад один рік для фінансування інноваційно-інвестиційних проектів. Як правило, кредити надавалися терміном до трьох років за ставкою, що дорівнювала обліковій. Пролонгації ці кредити не підлягали.

Після аналізу практичного застосування зазначеного вище положення воно було суттєво доопрацьоване: розширено перелік обєктів застави, яка могла бути прийняла із забезпечення кредиту рефінансування; розширено коло банків, що могли звернутися за таким рефінансуванням; посилено вимоги до показників їх діяльності, які були критеріями при розгляді питання щодо надання кредиту.