Теорії управління ліквідністю банку

На практиці існує чотири основні теорії управління ліквідністю, які є проявом загальних підходів до управління активами і пасивами банку (рис.23).

Теорія управління ліквідністю

Відповідно до теорії комерційних кредитів, банк може зберігати свою ліквідність у разі, коли активи розміщенні в короткострокові кредити, що своєчасно погашаються при нормальному стані ділової кон’юктури. Тобто, банк повинен видавати кредити підприємствам лише на поповнення оборотного капіталу або під створення товарних запасів та враховувати виключно короткострокові цінні папери. Крім того, суттєво розширили можливість підтримки ліквідності банку процеси розвитку вторинних ринків цінних паперів і деяких видів кредитів (іпотечного, споживчого кредиту). Наприклад, такий механізм як сек’юризація активів дозволяє зняти частину ризикових активів з балансу банку і поліпшити його поточну ліквідність шляхом перетворення менш ліквідних активів на більш ліквідні.

Теорія переміщення (трансформації) активів стверджує, що банк може підтримувати свою ліквідність, якщо він постійно має достатню кількість таких активів, що можуть бути легко трансформовані в готівку у будь-який час. Недолік теорії переміщення активів полягає в обмеженій кількості активів, прийнятих як вторинні резерви банківської ліквідності. Банк, відповідно до цієї теорії, повинен прагнути розширити свої вкладення в активи, які легко перетворюються, однак такі активи практично не приносять доходу. Отже, збільшення частки вторинних резервів у банківських активах обмежує рівень рентабельності банку. Крім того, в період економічних криз вартість навіть першокласних цінних паперів може значно звужуватися.

Теорія очікуваного доходу може бути використана тільки в умовах стабільної економіки, коли більшість підприємств мають стабільний фінансовий стан (коли у банків є можливість відбору надійних позичальників) і загальний рівень попиту на товари і послуги, що виробляються в економіці, достатньо високий. Тобто, теорія очікуваного доходу використовується на практиці тільки тоді, коли загальний ризик проведення кредитних операцій незначний.

Метод управління банківською ліквідністю, заснований на мобілізації грошових коштів із зовнішніх (по відношенню до банку) джерел, отримав назву теорії управління пасивами (теорія мобілізації коштів). Можливість для банку здійснювати широке запозичення на грошовому ринку для регулювання своєї ліквідності значною мірою залежить від його кредитоспроможності і репутації.

Підхід до забезпечення банківської ліквідності, заснований на управлінні пасивами, має низку переваг порівняно з методами, що ґрунтуються на управлінні активами. По-перше, він дозволяє банку не змінювати структури активів, що склалися. По-друге, банк здатний безперешкодно залучити в необхідних обсягах ресурси із зовнішніх джерел, може мінімізувати свої активи у формі високоякісних (ліквідних), але низько дохідних інструментів. По-третє шляхом запозичення коштів на грошовому ринку банк може уникнути необхідності збиткового продажу своїх довгострокових дохідних активів (тобто за ціною нижчою від ціни їх первинного придбання) – боргових цінних паперів, деяких видів кредитів – у випадку, якщо виникла раптова потреба в ліквідних засобах для задоволення законних вимог клієнтів.

Проте, метод управління пасивами має й недоліки, основні з них такі. Пасиви, що залучаються ззовні, є ресурсами короткострокового характеру. А оскільки банки залучають їх, як правило, для фінансування середньо- і довгострокових вкладень, то підвищується ризик незбалансованості за строками між активними і пасивними банківськими операціями. Це може привести до ситуації тимчасової неплатоспроможності банку, коли коштів, що вивільнюються з активних операцій, буде недостатньо для погашення строкових зобов’язань перед вкладниками. У періоди економічних криз, коли всі економічні суб’єкти відчувають дефіцит вільних грошових коштів, у банку може виникнути дефіцит ресурсів для погашення попередніх зобов’язань. І, нарешті, внаслідок високих витрат банку за використання зовнішніх ресурсів знижується рентабельніть його діяльності.

Як показує практика, дрібні і середні банки у своїй роботі управління ліквідністю в основному управляють активами. Через свою слабо розвинену інфраструктуру і незначну популярність такі банки мають обмежені можливості щодо оперативної мобілізації коштів із зовнішніх джерел. Великі банки мають більший доступ на ринок зовнішніх ресурсів. Вони прагнуть більше спиратися в своїй діяльності на управління пасивами. Широке використання великими банками для регулювання своєї ліквідності методів, заснованих на управлінні пасивами, обумовлено насамперед їх прагненням мінімізувати частку недохідних активів (резервів ліквідності другої черги).