1.2. Методологічні основи фінансового обліку в банках

Методологічно й організаційно бухгалтерський облік поділяється на фінансовий та управлінський. Отже, єдина система обліку включає дві певною мірою незалежні одна від одної, але взаємоузгоджені ланки, кожна з яких має важливе призначення і відіграє належну їй роль. Так, фінансовий облік надає своєчасну та значущу інформацію про фінансовий стан банку та результати його діяльності. Коло користувачів цієї інформації досить широке: керівництво банку, його службовці, дійсні чи потенційні інвестори і кредитори, регулятивні органи та інші.

Управлінський облік є процесом визначення, оцінювання, нагромадження, аналізу, підготовки, інтерпретації та передавання інформації, використовуваної керівництвом для планування, оцінювання й контролю діяльності, а також для прийняття рішень щодо напрямів використання банківських ресурсів.

Об’єкти фінансового обліку, що відображаються як на синтетичних, так і на аналітичних рахунках, такі:

• активи банку — готівкові кошти, кошти на кореспондентських рахунках, депозити в інших банках, портфель цінних паперів, нематеріальні і матеріальні активи, кредити та фінансовий лізинг, надані клієнтам та іншим банкам, інші активи;

• зобов’язання — кошти на кореспондентських рахунках банків, депозити та кредити інших банків, кошти до запитання клієн­тів, строкові депозити клієнтів, цінні папери власного боргу, інші зобов’язання, кредити, отримані від міжнародних фінансових організацій;

• капітал — статутний капітал, нерозподілені прибутки (нероз­поділені прибутки минулих років, прибутки (збитки) минулого року, що підлягають затвердженню), інші фонди та загальні резерви, результати переоцінювання.

Отже, в інтерпретації фінансового обліку банків найголовніше — осмислити баланс і зрозуміти склад і співвідношення активів і пасивів.

Більшість суб’єктів господарської діяльності мають кошти в розрахунках (дебіторську і кредиторську заборгованість). Ці статті характерні й для банків. Банки значною мірою залежать від залучених депозитів, тобто вони змушені розраховувати на зовнішні джерела фінансування. Частка капіталу в балансі коливається, як правило, у межах 4—6 %.

Інструкцією НБУ «Про порядок регулювання діяльності банку» встановлюються нормативи капіталу, що є важливим інструментом вимірювання міцності фінансового стану банку та його надійності як фінансової інституції. Правила визначення нормативів капіталу спрямовані на його оцінку з урахуванням ризиків, пов’язаних з банківською діяльністю, якості активів та рівня створених резервів.

Певна річ, для розрахунку нормативів необхідно отримувати відповідну інформацію в підсистемі фінансового обліку.

Так, норматив адекватності капіталу (Н1) відображає здатність банку своєчасно і в повному обсязі розраховуватися за своїми зобов’язаннями, які випливають з торговельних, кредитних або інших операцій грошового характеру. Йдеться про платоспроможність банку за умови, що сума активів банку, які можуть бути використані (безпосередньо або після їх продажу) для виконання зобов’язань банку, перевищує суму цих зобов’язань, тобто банк має регулятивний капітал.

Показник адекватності регулятивного капіталу визначається як співвідношення регулятивного капіталу до сумарних активів та окремих позабалансових інструментів, зважених щодо рівня ризику та зменшених на суму створених резервів під нестандартну заборгованість за всіма активними операціями.

Для вже діючих банків згаданою інструкцією встановлено перехідний період, протягом якого значення показника (Н1) має збільшитися та відповідати таким нормативам: на 01.01.2003 р. — 9%; на 01.01.2004 р. — 10%; на 01.01.2005 р. — 11%; на 01.01.2006 р. — 12%.

Для банків, які розпочинають операційну діяльність, цей норматив має становити 15% протягом перших 12 місяців, а надалі — не менше 12%.

Показник адекватності основного капіталу банку (Н2) розраховується як співвідношення основного капіталу до загальних активів банку, зменшених на суму сформованих резервів за активними операціями банку (за кредитними операціями, за операціями з цінними паперами, під дебіторську заборгованість, під прострочені понад 30 днів нараховані доходи за активними операція­ми), неамортизованого дисконту за цінними паперами та зносу основних засобів.

Нормативне значення показника Н2 має бути не менше за 4%.

Окрім того, банк володіє значними грошовими коштами, які є, по суті, запасами банку. Це кошти в касах банку, залишки на кореспондентських рахунках в установах НБУ та інших банках, короткострокові інвестиції, які досить легко конвертувати в готівку. Ідеться про ключову характеристику балансу банку — лік­відність як здатність банку на вимогу виплатити кошти за депозитами та погасити строкові зобов’язання. Інструкція НБУ регулює такі її нормативи:

1. Миттєвої ліквідності (Н3) як відношення суми коштів на кореспондентських рахунках НБУ та в касі банку до зобов’язань банку, що обліковуються за поточними рахунками (нормативне значення не може бути меншим за 25 %).

2. Строкової ліквідності (Н4) як відношення активів первинної та вторинної ліквідності до зобов’язань банку з відповідними строками виконання (нормативне значення показника Н4 має бути не менше за 40%).

3. Короткострокової ліквідності (Н5) як відношення ліквідних активів до короткострокових зобов’язань (нормативне значення — не менше за 30%).

Крім того, інструкція регламентує ще цілу низку нормативів, зокрема нормативів ризику, розпорядження валютною позицією уповноваженим банком. Загалом Національний банк контролює 16 нормативних показників діяльності банку. Отже, ефективний контроль за їх дотриманням, регулюванням нормативних значень поза обліковою інформацією стає неможливим.

Зі сказаного випливає, що фінансовий облік є складним обліковим процесом, який забезпечує комплексну облікову характеристику господарської діяльності банку. Організація фінансового обліку має забезпечити суцільне, повне й безперервне відображення всіх господарських операцій, виконуваних протягом звітного періоду, а також складання встановленої фінансової звітності.

Такі категорії, як актив, зобов’язання, капітал є постійними об’єктами фінансового обліку. Скажімо, актив — це будь-який об’єкт, що контролюється банком і задовольняє принаймні одну з таких вимог:

• сам дає дохід;

• його можна обміняти на інший об’єкт, що дає дохід.

Інакше кажучи, активи — це ресурси, котрі є в розпорядженні банку як наслідок минулих подій і в майбутньому дадуть еконо­мічну вигоду, яка забезпечить приплив грошових коштів до банку. Майбутню економічну вигоду, що її втілено в активі, можна отримати:

• використанням активу для надання послуг;

• обміном одного активу на інший;

• використанням активу для погашення зобов’язань;

• розподілом активу між власниками.

Зауважимо, що на повну суму активів, якими володіє банк, має бути еквівалентна сума претензій.

Претензії виникають як результат передання інвесторами коштів до банку для придбання ним активів. Якщо претензії фіксовані (тобто відомо, хто саме і протягом якого періоду є власником певної суми коштів), їх називають зобов’язаннями. Зобов’я­зання — це теперішні обов’язки банку, що виникли з минулих подій, які в майбутньому призведуть до відпливу ресурсів (активів).

Решту претензій називають капіталом. Вони не фіксовані, оскільки власники капіталу зможуть реалізувати своє право власності на активи лише після задоволення претензій-зобов’язань.

Капітал — це залишкова претензія на активи банку згідно з рівністю

Капітал = Активи – Зобов’язання

Цей запис називають основним бухгалтерським рівнянням.

Отже, у системі фінансового обліку акумулюється інформація, необхідна для аналізу якості активів, зобов’язань та капіталу, що зрештою визначає фінансовий стан банку. Зрозуміло, що фінансовий стан є змінною (нестійкою) категорією — він може поліпшуватися чи погіршуватися, а це супроводжується збільшенням або зменшенням капіталу.

Існують дві причини зміни суми капіталу:

• акціонери можуть викупити додаткову суму акцій або навпаки — вилучити капітал, отримавши дивіденди чи продавши акції банку;

• сума капіталу може змінитися через зміну якості активів чи зобов’язань.

Зрозуміло, що на розмір капіталу істотно впливають банківські доходи і витрати. Методологія й організація обліку доходів і витрат є принципово важливою у справі фінансового обліку.

Теоретично дохід — це збільшення суми активів А без відповідного збільшення суми зобов’язань З або зменшення суми зобов’язань без відповідного зменшення суми активів:

А без З

або

З без А

Аналогічно витрати — це збільшення суми зобов’язань без відповідного збільшення суми активів або зменшення суми активів без відповідного зменшення суми зобов’язань:

З без А

або

А без З

Отже, доходи збільшують суму капіталу, а витрати її зменшують.

Саме з методологією обліку доходів і витрат у банківській системі України пов’язані доволі істотні зміни. Ідеться про нову «ідеологію» обліку, побудовану за принципом нарахування.