1.3 Організаційне та інформаційне забезпечення оцінки ефективності управління кредитним портфелем банку

На організацію процесу управління кредитним портфелем банку суттєвий вплив має чинне законодавство, яке регулює здійснення кредитних операцій, шляхом визначення форм і видів кредитів, принципів та умов банківського кредитування.

Так, наприклад, Цивільним кодексом України регулюються договірні відносини з отримання гарантій та поручительства за кредитними операціями.

Головним законом, який регулює не тільки здійснення банківською установою процесу кредитування, але регулює й інші напрямки діяльності комерційних банків, є ЗУ «Про банки і банківську діяльність»[52]. Згідно із ст.49,зазначеного закону, визначаються права та обов’язки банку при виконанні ним кредитної операцій.

Важливе місце в здійсненні кредитних операцій комерційних банків є нормативно-правові акти, які регулюють питання ліцензування банківських операцій. На сьогоднішній день, таким нормативно-правовим актом є Положення про порядок реєстрації та ліцензування банків, відкриття відокремлених підрозділів (далі – Положення №306) [57]. Так, у главі 2 Положення № 306 зазначені основні положення щодо ліцензування банків, у главі 3 - описано процедуру надання відповідних ліцензій.

Однією з умов отримання ліцензії на здійснення банківських операцій є дотримання економічних нормативів, які наведенні в Інструкції НБУ «Про порядок регулювання діяльності банків в Україні» № 368 (далі – Інструкція № 368).

Так, у відповідності із Інструкцією № 368 виокремлюються наступні нормативи кредитного ризику [56]:

• максимального розміру кредитного ризику на одного контрагента (Н7) – визначається як співвідношення суми всіх вимог та позабалансових зобов’язань щодо цього контрагента до регулятивного капіталу банку, яке не повинно перевищувати 25 %;

• великих кредитних ризиків (Н8) – лімітує загальну суму сконцентрованих кредитних ризиків. Великі кредитні ризики визначаються як всі вимоги і позабалансові зобов’язання наданих щодо одного або групи пов’язаних контрагентів, що дорівнюють або перевищують 10 % регулятивного капітал. Нормативом Н8 вимагається, щоб суми великих кредитних ризиків не перевищували регулятивний капітал банку більше ніж у 8 разів;

• максимального розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих одному інсайдеру (Н9) – встановлюється з метою обмеження ризику, який виникає під час здійснення операцій з інсайдерами. Такі операції можуть проводитися на пільгових для інсайдерів умовах та загрожувати стабільній діяльності банку. Нормативом Н9 вимагається, щоб співвідношення суми вимог та позабалансових зобов’язань щодо одного інсайдера до статутного капіталу банку було не більше 5 %;

• максимального сукупного розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих інсайдерам (Н10) – обмежує сукупну суму всіх вимог до інсайдерів та зобов’язань, виданих банком щодо всіх інсайдерів. Нормативом Н10 встановлюється максимальне значення співвідношення сукупних вимог та позабалансових зобов’язань щодо усіх інсайдерів до статутного капіталу банку у розмірі 30 %.

Важливе місце у процесі управління кредитним портфелем банку займає мінімізація ризиків, одним із способів реалізації чого є забезпечення заборгованості заставою. Питання, пов’язані із регулюванням відносин застави при проведенні кредитних операції регулюються ЗУ «Про заставу». Так, згідно із п.1 цього закону, застава є способом забезпечення зобов’язань. В силу застави кредитор має право в разі невиконання боржником забезпеченого заставою зобов’язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами.

Таким чином, для здійснення ефективного управління кредитним портфелем банківської установи, необхідно дотримуватися чинного законодавства та внутрішніх положень, які безпосередньо регулюють процес організації кредитного процесу.

Організаційне управління кредитним портфелем банку передбачає існування у будь-якій банківській установі певної системи управління, яка має чітко встановлену мету, об’єкт та суб’єкт.

Метою управління кредитним портфелем банку є зниження кредитних ризиків та підвищення ефективності здійснення кредитних операції, що дозволяє сформувати оптимальний кредитний портфель.

Об’єктом процесу управління кредитним портфелем банку є кредити надані як фізичним особам, так і суб’єктам господарювання, а також економічні відносини, які виникають між банком та позичальником в процесі повернення та обслуговування боргу.

Суб’єктом управління виступає спеціальна група робітників банківської установи, наділена правом за допомогою встановлених прийомів здійснювати цілеспрямований вплив на об’єкт управління.

Визначимо основні підрозділи та їх функції, в процесі організаційного управління кредитним портфелем банку за допомогою таблиці 1.4.

Таблиця 1.4 – Підрозділи банку, які приймають участь в організаційному управління кредитним портфелем банку та їх функції[29,С.81]

З вищенаведеної таблиці видно, що Спостережна рада банка має найширші повноваження у питаннях управління кредитним портфелем банківської установи, які делегує двом головним комітетам – комітету по управлінню активами та пасивами (далі – КУАП) та кредитному комітету. Саме зазначені комітети проводять комплексний аналіз поточної ситуації на ринку банківських послуг, визначають потреби потенційних клієнтів (фізичних та юридичних осіб) та порівнюють з можливостями та потребами банківської установи. Враховуючи дію зовнішніх та внутрішніх факторів на стан банківською установи, зазначені комітети визначають стратегічний напрямок розвитку кредитної політики банку, який затверджується Правлінням банку. Кредитний відділ забезпечує банківську установу кредитними активами, з огляду на встановлену керівництвом кредитну політику. Виконує комплекс дій, що пов’язаний з формуванням кредитного портфеля необхідної структури, якості, та займається веденням кредитних справ та моніторингом кредитних ризиків.

При здійсненні організаційного управління кредитним портфелем банківської установи необхідно рівень управління кредитною операцією. Так, існує оперативне, тактичне та стратегічне управління кредитним портфелем банку [64,С.163].

Оперативне управління кредитним портфелем банку пов’язане із формуванням політики управління кредитними операціями, а також із подальшим плануванням та розвитком банківських операцій та обліково-операційним управлінням.

На стадії здійснюючи процесу управління кредитним портфелем банку, відбуваються збір та складання інформації, підготовка управлінської звітності, виконання внутрішніх розпоряджень та антикризове управління.

Тактичне управління кредитним портфелем банку напряму пов’язане із здійсненням функцій ризик-менеджменту. На даному рівні управління відбувається розробка та актуалізація методик, процедур, регламентів щодо здійснення кредитних операцій [64,С.164]. Також здійснення тактичного управління передбачає створення системи лімітів, оптимальних механізмів взаємодії підрозділів, розробку та створення програми антикризового управління банком та проведення аналізу управлінської звітності профільних підрозділів.

Стратегічне управління кредитним портфелем банку здійснюється на вищому корпоративному рівні управління банківської установи, тобто на рівні ради директорів банку та спостережної ради. На вищому рівні управління банківською установою відбувається затвердження внутрішніх положень стосовно кредитної політики, довгострокове планування кредитної діяльності; перегляд та моніторинг встановлених лімітів. Рішення вищих органів управління доводиться до кредитних та ревізійних комітетів.

Управління кредитним портфелем починається з надання кожної окремої позички, тому науково-методичне забезпечення, яке призначене регулювати кредитні відносини між банківською установою та її позичальником, повинно повністю охоплювати процес кредитування.

Процес кредитування можна умовна який поділити на декілька етапів (додаток Б). З рисунку Б.1 видно, що основними етапами здійснення будь-якої кредитної операції є: підготовка кредиту, структурування кредиту та обслуговування кредиту.

На першому етапі організації управління кредитним портфелем банку відбувається збір необхідної інформації для прийняття рішення стосовно видачі кредиту, адже перед кредитним експертом постає завдання визначити і кількісно оцінити ефективність кредитування.

Для оцінки ефективності кредитної операції, кредитний експерт повинен ідентифікувати та оцінити кредитні ризики. Отримати кількісну оцінку ризику можна шляхом визначенням кредитоспроможності позичальника (фізичної чи юридичної особи).

Кредитоспроможність можна визначити як спроможність позичальника при конкретних умовах кредитування в повному обсязі і у визначений кредитною угодою термін розрахуватися за своїми борговими зобов’язаннями виключно грошовими коштами, що генеруються позичальником у ході звичайної діяльності[26,С.86].

Кожен комерційний банк розробляє власну методику визначення кредитоспроможності. В основі визначення класу кредитоспроможності лежить критеріальний рівень та їх рейтинг.

Після оцінки кредитоспроможності і визначення класу позичальника, кредитний працівник приймає рішення про подальшу співпрацю з позичальником на основі прийнятного для банку рівня кредитного ризику кредиту.

На другому етапі здійснення кредитної операції, методичні основи управління ефективністю кредитного портфеля банку повинні регламентувати процес структурування кредитного портфеля. Слід зазначити, що структурування кредиту можливо лише після прийняття рішення що подальшої співпраці із позичальником, тобто у разі прийнятного кредитного ризику.

Процес структурування кредиту полягає у відпрацюванні таких параметрів, які відповідали б потребам клієнта та мінімізували кредитний ризик банку, забезпечуючи умови своєчасного погашення позики.

Основними структурними параметрами банківського кредиту є: сума кредиту, відсоткова ставка, графік погашення, забезпечення, умови видачі та строки [26,С.87].

Таким чином, головною задачею кредитного експерта, при встановленні суми банківського кредиту, є врахування відповідності потреби у фінансуванні конкретного заходу із безпосередніми запитами та можливостями позичальника. Визначення вірної суми позички мінімізує кредитний ризик, а й відповідно підвищить ефективність кредитного портфеля банку.

На третьому етапі відбуваються безпосереднє управління ефективністю кредитного портфеля банку. На цьому етапі методичне забезпечення банку повинно регулювати процедури кредитування та управління станом виданої позички. Окрім цього методика повинна визначати інструменти контролювання стану поточного кредитного портфеля банківської установи.

Однією із головних умов реалізації ефективного управління на цьому етапі є необхідність проведення постійного моніторингу стану кредитного портфелю. Зображену ситуацію можна пояснити:

• постійною зміною рівня кредитного ризику;

• високою ймовірністю перевищення допустимого рівня ризику через нестабільність умов, за якими надається кожний конкретних кредит. Наприклад, можуть відбуватися зміни у доходах позичальників, змінюватися може ринкова вартість і ліквідність застави та ін.

Основна мета даного етапу полягає у підвищенні ефективності кредитного портфеля банку, яка досягається шляхом здійснення постійного контролю за своєчасністю погашення кредиту і процентів за його користуванням, а також проведення контролю за станом забезпеченням та за виконанням всіх зобов’язань за кредитним договором.

Таким чином, за допомогою наведеної вище методики організації управління кредитним портфелем банківської установи можна підвищити його ефективність, шляхом визначення її рівня на кожному етапі кредитування.

Досліджуючи специфіку формування ефективного кредитного портфелю банківської установи, важливо враховувати не тільки специфіку організаційного управління кредитним процесом, але й його інформаційне управління, які здійснюється шляхом формування статистичної та фінансової звітності комерційним банком.

Важливу роль в процесі управління кредитним портфелем банку є система інформаційного забезпечення. На основі достовірної, повної, систематизованої, актуальної інформації здійснюється аналіз, планування, регулювання та контроль кредитної політики, що сприяє формуванню оптимального кредитного портфелю банківської установою.

Система зовнішньої інформації призначена для забезпечення керівництва банку інформацією про стан середовища, в якому функціонує банк. Збір зовнішньої інформації забезпечується шляхом накопичення різноманітних даних про ситуацію на ринку, тобто про конкурентів, клієнтів, відсоткові ставки тощо.

До основних джерел інформації щодо оцінки зовнішнього середовища належать:

• дані різних органів управління (Державного комітет статистики України, Міністерства фінансів України, Національного банку України; Асоціації українських банків, Верховної Ради України);

• статистичний бюлетень НБУ;

• сайти банків-конкурентів;

• управлінська звітність банку.

• Система внутрішньої інформації характеризує банк з погляду внутрішнього стану його справ. Вона виникає в результаті діяльності самого банку і повинна бути направлена на повне віддзеркалення поточної ділової активності, а також на отримання оперативних даних.

Інформація внутрішнього середовища відображається у наступних джерелах:

• форми фінансової звітності, зокрема баланс, звіт про фінансові результати, звіт про власний капітал, звіт про рух грошових коштів, примітки до звітів;

• форми статистичної звітності (таблиця 1.5);

• форми управлінської звітності, зокрема бюджети, плани, внутрішні звіти окремих служб та підрозділів банку;

• контрольні дані, зокрема аудиторські звіти, звіти ревізійної комісії, інше.

Статистична звітність, яка подається до НБУ та відображає ведення банківською установою кредитної діяльності, регулюється Інструкцією від 19.03.2003 № 124[54].

Таблиця 1.5 – Статистична звітність банку щодо стану здійснення кредитної діяльності, що подається до Національного банку України

За допомогою вищеперелічених у таблиці 1.5 статистичних звітів, НБУ отримає інформацію щодо стану проведення кредитних операцій банківської установи. Дані, що наводяться у перелічених звітах, дозволяють не тільки визначити місце кредиту серед інших операцій банківської установи, але й дослідити специфічні особливості та принципи кредитної політики банку.

Висновки до розділу 1

Досліджуючи сутність кредитного портфеля банку було визначення три основні наукові підходи щодо трактування цього поняття. Так, науковці першого наукового підходу розглядають кредитний портфель як сукупність виданих позичок, тим самим враховують лише здійснення кредитної операції. Другий підхід, щодо трактування сутності кредитного портфеля, розглядають його значення у масштабах загальної діяльності банківської установи, як дієвий інструмент управління активами. Третій підхід відображає значення проведення кредитних операцій на макрорівні, тобто розгадається значення кредитного портфелю не тільки на рівні банку, а й на загальнодержавному рівні.

Дослідивши наукові підходи щодо трактування сутності кредитного портфеля було сформоване власне визначення. Так, кредитний портфель – це інструмент управління активними операціями банку, метою здійснення яких є підвищення ефективності діяльності, що досягається шляхом надання позичок за різними напрямками кредитування з врахуванням встановлених вимог.

Методичні підходи щодо оцінки ефективності управління кредитним портфелем банку побудовані на врахуванні співвідношення рівня ризику за кредитною операцією та обсягами доходів за нею. При формуванні методики оцінки ефективності управління кредитним портфелем доцільно додержуватися наступної послідовності дій: аналіз доходів за кредитними операціями; оцінку кредитних ризиків та аналіз ефективності управління кредитним портфелем.

Організація процесу управління кредитним портфелем банківської установи починається з конкретної позички, саме тому методичні засади повинні враховувати основні етапи здійснення кредитування, до яких належить підготовка, структурування та обслуговування кредиту.