Сутність поняття ліквідності комерційного банку

Своєчасність та повнота виконання своїх функцій банківськими установами та банківською системою в цілому значною мірою залежить від їх ліквідності, яка є однією із загальних якісних характеристик діяльності банку, що обумовлює його надійність, стійкість та конкурентоспроможність. У процесі своєї діяльності банківські установи постійно наражаються на ризик ліквідності, тобто ймовірності настання ситуації невідповідності, між попитом і пропозицією коштів та неспроможності банку своєчасно й у повному обсязі виконати свої грошові зобовязання.

Термін "ліквідність" (рідкий) у буквальному розумінні слова характеризує легкість реалізації, продажу, перетворення матеріальних цінностей у грошові активи.

Активи банку залежно від легкості перетворення у грошову форму (в готівку чи кошти на рахунках банку) визначаються як ліквідні чи неліквідні.

Отже, ліквідність у широкому розумінні -- це здатність банку швидко і відносно беззбитково погашати наявні фінансові зобовязання, а у вузькому -авуари, які легко реалізуються і призначені для досягнення вказаної мети (авуари - різні активи: гроші, чеки, векселі, перекази, акредитиви, за рахунок яких можуть бути проведені платежі; засоби банку - каса, коррахунки, цінні папери, що легко реалізуються, які є на його рахунках у закордонних банках в іноземній валюті).

В «Інструкції про порядок регулювання діяльності банків в Україні» від 28.08.2001 р. № 368 ліквідність банку визначається як здатність банку забезпечити своєчасне виконання своїх грошових зобовязань, яка визначається збалансованістю між строками і сумами погашення розміщених активів, виконання зобовязань банку та строками і сумами інших джерел і напрямів використання коштів [5]. «На нашу думку, ліквідність банку за своїм призначенням має не лише забезпечити спроможність банку своєчасно і в повному обсязі виконувати власні грошові зобов`язання, а й сприяти його розвитку на основі нарощування обсягів операцій відповідно до стратегії розвитку установи та попиту на ринку банківських послуг» [11]. «Проведені термінологічні дослідження дають змогу визначити економічну сутність ліквідності банківської системи, яка, на мошу думку, полягає у забезпеченні своєчасності, повноти і забезпеченості виконання всіх грошових зобов`язань банківської системи та достатності коштів відповідно до потреб розвитку економіки. За таким підходом, як потік, характеризують банківську ліквідність» [5].

Статті активів банку розміщуються в балансі в порядку зменшення ліквідності, тобто можливості їх перетворення на готівку для здійснення платежів.

Тому за ступенем ліквідності активи банку згідно з міжнародними банківськими стандартами можна поділити на три групи:

1. Високоліквідні активи:

- готівкові кошти та банківські метали;

- кошти на кореспондентських рахунках в НБУ;

- кошти на. кореспондентських рахунках в інших банках;

- строкові депозити в НБУ;

- державні цінні папери.

Високоліквідні активи (крім державних цінних паперів) прибутку банку не дають, але вкрай потрібні для його нормального функціонування, оскільки ці кошти необхідні для своєчасних розрахунків банків за своїми зобовязаннями та зобовязаннями своїх клієнтів. Світовий досвід показує, що оптимальне співвідношення між високоліквідними і загальними активами має становити не менше 20 %.

2.Ліквідні (робочі) активи:

- депозити в інших банках строком до одного місяця;

- кредити та інші вкладення зі строком повернення до 30 днів;

- акції та інші цінні папери, куплені банком, що легко реалізуються на ринку;

- вкладення в асоційовані та дочірні компанії.

3.Низько-ліквідні активи:

- середньо і довгострокові кредити, надані банком;

- прострочена і ненадійна заборгованість за позиками (дебітори);

- вкладення у будівлі, споруди та інше нерухоме майно (основні засоби і капітальні вкладення);

- інші активи (участь у підприємствах).

Також слід розрізняти активи, що забезпечують первинну та вторинну ліквідність банку:

- готівкові кошти;

- банківські метали;

- кошти на кореспондентських рахунках, відкритих в НБУ та інших банках;

- строкові депозити, розміщені в НБУ та інших банках;

- боргові цінні папери, рефінансовані та емітовані Національним банком у портфелі банку на продаж та інвестиції;

- боргові цінні папери банку на продаж та інвестиції.

Таким чином, ліквідність банку -- це його здатність забезпечувати вчасне та повне виконання своїх зобовязань.

Баланс банківської установи вважається ліквідним, якщо його стан дає змогу за рахунок швидкої реалізації коштів за активом покривати термінові зобов`язання за пасивом.

Можливість швидкого перетворення активів банку в грошову форму для виконання власних зобовязань обумовлена рядом факторів, серед яких можна виділити:

- якість активів;

- якість депозитної бази;

- забезпеченість регулятивним капіталом;

- співвідношення активів і пасивів за строками і сумами;

- рівень фінансового менеджменту;

- внутрішня політика банку: створення філій, централізація повноважень і цілей;

- імідж банку;

- економічна та політична ситуація в країні.

Для банку ліквідність має першочергове значення. Саме забезпечуючи ліквідний стан, банк буде платоспроможний. Тому завжди слід пам`ятати про основні принципи вирішення проблеми ліквідності банків (рис.1.1) [5].

Рис. 1.1 Принципи вирішення проблем ліквідності банків

У визначеннях ліквідності банківської системи також розглядається здатність банків забезпечити економіку країни або її потреби достатньою сумою грошової маси, що, по суті, варто розуміти як достатність грошової маси для забезпечення реалізації реального ВВП, яку деякі автори визначають за допомогою коефіцієнта монетизації. Однак цей вимірник нібито забезпеченості економіки країни грошовою масою .має деякі недоліки, які не дозволяють не тільки що вірогідно оцінити забезпеченість економіки країни грошима, але й одержати приблизне значення забезпеченості економіки грошовою масою. Останнє зумовлено тим, що коефіцієнт монетизації - величина обернено пропорційна швидкості руху грошей, вимірюваної як відношення ВВП до грошової маси (М3). Відповідно, з уповільненням швидкості руху грошей грошова маса зростає, однак при цьому коефіцієнт монетизації зменшується і свідчить, що забезпеченість економіки країни грошовою масою зменшується, а це суперечить логіці забезпеченості економіки країни достатньою грошовою масою. До того ж, якщо зменшення коефіцієнта монетизації означає зменшення забезпеченості економіки грошима, то за логікою цього коефіцієнта НБУ необхідно збільшувати грошову масу (яка з уповільненням швидкості руху грошей зростає), отже, збільшувати обсяг й без того надлишкової грошової маси в економіці країни. За таких умов кількісно оцінити достатність (забезпеченість) економіки країни грошовою масою неможливо.

Із цього можна зробити дуже важливий висновок про те, що не достатність забезпеченості економіки країни грошовою масою визначає ліквідність її банківської системи, а інші фактори, серед яких варто назвати, насамперед, здатність (нездатність) банків цієї системи виплачувати на першу вимогу своїх вкладників готівку за своїми обовязками [13].

Таким чином, кожний комерційний банк повинний самостійно забезпечувати підтримку своєї ліквідності на заданому рівні на основі як аналізу її стану, що складається на конкретні періоди часу, так і прогнозування результатів діяльності і проведення в наступному науково обгрунтованої економічної політики в області формування статутного капіталу, фондів спеціального призначення і резервів, залучення позикових коштів сторонніх організацій, здійснення активних кредитних операцій [18].

1.2 Сучасні підходи до оцінювання ліквідності комерційних банків

Регулюванню ліквідності банківської системи передує аналіз та прогнозування її поточного стану, який здійснюється центральним банком на щоденній основі. Науковці, серед методів, які використовуються при оцінці ліквідності, виділяють методи внутрішньої та зовнішньої оцінки ліквідності (табл. 1.1).

До методів внутрішньої оцінки ліквідності належать: коефіцієнтний аналіз ліквідності балансу та аналіз грошових потоків (як різновид - оцінка величини чистого вибуття зобовязань банку).

До методів зовнішньої оцінки ліквідності належать: оцінка зміни характеристики платоспроможності банку та оцінка величини чистого вибуття зобовязань банку [15].

Таблиця 1.1 Методи оцінки ліквідності банку

Внутрішні

Зовнішні

Різні коефіцієнти переважно розраховуються як співвідношення між обсягами активів і відповідних зобовязань. Розрахунок коефіцієнтів ліквідності у вигляді економічних нормативів входить до складу обовязкової звітності банків і використовується регуляторами для контролю за рівнем ліквідності кредитних організацій.

Виділяють три основні групи коефіцієнтів:

1. Коефіцієнти для розрахунку обсягу і структури зобовязань банку.

2. Коефіцієнти для визначення обсягу і структури ліквідних коштів, що

знаходяться на балансі банку.

3. Коефіцієнти, що дають можливість визначити здатність виконання банком своїх зобовязань за рахунок ліквідних активів.

Як правило, визначається один (або декілька) основних коефіцієнтів для оцінки ліквідності. Інші слугують додатковими (допоміжними), які допомагають детальніше дослідити той чи інший аспект оцінки ліквідності.(табл.1.2)

Таблиця 1.2 Показники ліквідності

Найбільш поширеним основним коефіцієнтом є коефіцієнт миттєвої ліквідності (Quick, або “лакмусовий папірець”), за яким може здійснюватися факторний аналіз [10].

Використання перелічених та інших показників допомагає всебічно аналізувати потреби й стан ліквідності, а також точніше оцінювати ризик незбалансованої ліквідності банку. Розробивши внутрішньобанківську систему деталізованих показників ліквідності, менеджмент матиме змогу контролювати оперативні дані та планувати діяльність з урахуванням специфіки операцій конкретного банку. Достовірне визначення потреби банку в ліквідних коштах є важливою складовою процесу управління банківською ліквідністю.

Однак коефіцієнтний аналіз не дає інформації щодо строкової структури активів і зобовязань. Тому найчастіше аналіз ліквідності банку проводиться за допомогою побудови матриці фондування і порівняння вхідного та вихідного грошових потоків протягом певного періоду.

Для подолання недоліків коефіцієнтного методу оцінки ризику ліквідності органам нагляду рекомендується розробляти в доповнення до обовязкових нормативів інші коефіцієнти з пороговими значеннями, розрахованими з урахуванням специфіки діяльності кредитної організації та різних складових ризику [8].

Як правило, при розробленні власних економічних коефіцієнтів застосовується коригування активів та пасивів на можливе додаткове залучення і відтік коштів з урахуванням ризику втрати вкладень. Ризик втрати вкладень банку вираховують за допомогою коригування обсягу активів на суму проблемних активів, при цьому ступінь ризику втрати вкладень банк оцінює самостійно, враховуючи вимоги регулятора щодо формування резервів на випадок можливих втрат банку.

Обсяг можливого припливу та вибуття коштів банк визначає виходячи з прогнозу руху коштів на рахунках клієнтів з урахуванням статистичних даних за попередній період, договірних зобовязань та розміру невикористаних лімітів на міжбанківське кредитування.

Подібний невикористаний потенціал залучення грошових коштів і прогнозний відтік банківських ресурсів включається до розрахунку коефіцієнтів ліквідності (табл. 1.3) [9]. Така система коефіцієнтів дозволяє отримати більш реалістичну картину ризику незбалансованої ліквідності, на відміну від нормативів, які звичайно встановлюються регулятором.

Інший метод оцінки ризику незбалансованої ліквідності, так званий структурний метод, ґрунтується на оцінці структури активів і пасивів. Завданнями цього методу оцінки є:

1) визначення розміру і якості ліквідних активів і частки нестабільних пасивів банку;

2) визначення їх співвідношення і оцінка рівня ризику надлишкової або недостатньої ліквідності;

3) виявлення інших факторів ризику незбалансованої ліквідності шляхом докладнішого вивчення структури активів і пасивів банку.

Цей метод застосовується банками для визначення і оцінки факторів ризику для вироблення тактичних управлінських рішень.

Для характеристики структурного методу оцінки ризику найбільше значення має, яким чином здійснюється структуризація активів і пасивів банку і наскільки обєктивну картину ризику вона дає.

Структуризація може здійснюватися як на підставі усереднених показників (середньомісячних, середньоквартальних і т.д.), так і на підставі щоденних даних. Перший підхід дозволяє оцінити ефективність стратегії банку по управлінню ризиком незбалансованої ліквідності, другий орієнтований на прийняття рішень у режимі реального часу [5].

Таблиця 1.3 Розрахунок коефіцієнтів ліквідності банку з урахуванням ризику втрати активів та можливих змін в обсязі залучених ресурсів

Як уже зазначалося вище, в банківській практиці існує декілька підходів до структуризації балансу комерційного банку. Традиційно активи розподіляються за ступенем зниження їх ліквідності, а пасиви - за ступенем зростання стабільності. При цьому групуються як балансові, так і позабалансові статті активу і пасиву. Аналіз і оцінка співвідношення одержаних агрегованих груп дають загальну характеристику схильності банку до ризику незбалансованої ліквідності.

При класифікації активів і пасивів банку враховуються строки, які залишилися до погашення відповідних зобовязань. Для обліку і аналізу співвідношення вкладень і зобовязань різних строків банки складають календарі платежів. Визначення співвідношення активів і пасивів банку відповідних строків дозволяє виявити наявність ризику недостатньої або надлишкової ліквідності і визначити рівень ризику. Якщо обсяг активів перевищує обсяг відповідних за строком пасивів, то банк наражається на ризик надлишкової ліквідності, навпаки - на ризик недостатньої ліквідності.

Для більш точного аналізу якості активів і пасивів і визначення рівня ризику доцільно періодично аналізувати залежність банку від різних групп клієнтів як по залученню, так і по розміщенню коштів.

Застосування структурного методу вимагає коригування обсягу активів

на обсяг сформованих резервів та використання статистичних даних про повернення депозитів та погашення кредитів у попередньому періоді для більш точної оцінки рівня ризику. Однак це ускладнює методику визначення рівня ризику ліквідності та посилює вплив субєктивного фактору на результати оцінки [6].

Перевагою структурного методу є можливість прийняття рішення з управління поточною, середньостроковою та довгостроковою ліквідністю та ризиків, що повязані з нею. Ефективність цього методу вища, ніж нормативного, оскільки при застосуванні останнього аналізується співвідношення окремих статей, а при структурному - вивчаються всі статті балансу. Структурний метод оцінки ризику на відміну від нормативного дозволяє крім нормативів миттєвої, поточної та довгострокової ліквідності розраховувати співвідношення активів і пасивів банку з строком погашення до 7 днів, від 7 до 30 днів, понад 30 днів, неліквідних активів і постійних пасивів, а також будь-яких інших статей балансу банку. Таким чином, дані аналізу структурного методу оцінки ризику незбалансованої ліквідності доповнюють результати коефіцієнтного методу.

Одночасне використання результатів нормативного та структурного методів оцінки дозволяє точніше визначити величину ризику незбалансованої ліквідності, виявити фактори, що є визначальними для нього, розробити систему заходів щодо зниження ризику.

Також для оцінювання ліквідності використовують такий показник, як геп, що являє собою розрив між активами і пасивами за строками, тобто строками розміщення коштів та строками, на які ці кошти залучені.

Для цього всі кошти поділяють на:

- кошти «на вимогу»;

- від 2 до 31 дня;

- від 32 до 365 днів;

- більше року.

Якщо пасиви перевищують активи, то геп від`ємний, якщо активи перевищують пасиви, то геп додатній. Ідеальною буде ситуація, коли геп, як різниця між групами активів і пасивів, не має великого додатного чи від`ємного значення, тобто між ними існує збалансованість, і кожна група зобов`язань покривається відповідною групою активних вкладень. Однак на практиці це досягається не завжди. Необхідність заробляти прибутки спонукає банківських управлінців шукати для цього відповідні шляхи. І одним з таких шляхів є «розтягування» строку дії кредитної угоди на тривалий період. Житлові кредити населенню на 10-20 років з погляду ліквідності банку-це ризиковані операції. Жоден український банк не має довгострокових ресурсів для цього, а тому шлях, обраний ними, цілком зрозумілий. Банки мінімізують свої ризики через заставу як матеріалізований інструмент, якому надаються властивості звичайних речей, а саме: можливості вільного обігу та обміну у разі виникнення на це потреби. Застава під іпотечним кредитом у вигляді іпотечного цінного папера вже має ці властивості. Банк може перепродати таку заставу. У перспективі і кредити можуть стати предметом обміну. У міжнародній банківській практиці такі операції дістали назву своп-контрактів [5].