8.1. Сутність і класифікація банківських ризиків

Проблема управління ризиком у наш час стає актуальною для всіх економічних суб’єктів, особливо в умовах ринкової економіки. Банківські ризики відрізняються один від одного місцем і часом виникнення, сукупністю зовнішніх і внутрішніх чинників, що впливають на їх рівень і, отже, способом їх аналізу і методами вимірювання та зниження.

Найважливіше завдання банківського менеджменту полягає у тому, щоб у межах виробничо-господарської цільової системи знайти оптимальне співвідношення між прибутком, ризиком і ліквідністю. Для успішного функціонування банку і забезпечення його стійкості в умовах становлення ринкової економіки важливим є розроблення відповідної стратегії управління ризиком. Проблеми, які постають перед банком, можна подолати лише застосовуючи системний підхід до управління банком в цілому і управління ризиками зокрема.

Стратегія управління ризиком, торкаючись усіх суттєвих відносин і зв’язків банку, дає змогу пов’язати банківську діяльність з механізмами зовнішнього управління ризиками з боку НБУ та інших державних органів. Дія різних чинників призводить до появи ризиків, пов’язаних практично з усіма сферами банківської діяльності. ступінь їхнього впливу на кінцеві результати діяльності банків, їх фінансову стійкість настільки значні, що банкам потрібно знаходити ефективні методи та інструменти, які б забезпечили раціональну стратегію ризику, його мінімізацію.

Ризик заведено визначати як вартісне вираження імовірності події, що викликає втрати. Ризик існує завжди. Можна лише спробувати знизити його до мінімального рівня, але не усунути зовсім. Отримати прибуток можна тільки тоді, коли ризики будуть виявлені, оцінені та підстраховані і вжиті заходи щодо їх мінімізації.

Ризик потенційно шкідливий і небезпечний, але набагато гірше за ризик вважається невизначеність — стан незнання того, що відбувається, або вид небезпеки, про яку нічого не відомо і котру неможливо оцінити та виміряти. Тому невизначеність треба перетворити у ризик, який потім необхідно детально вивчити й оцінити. Відомо також, що між розміром доходу і рівнем ризику існує прямо пропорційна залежність: чим вищий очікуваний доход, тим вищим виявиться рівень ризику.

Активна і пасивна частини балансу банку містять ризик у тій або іншій формі, і кожний банк визначає для себе стратегію щодо видів і розмірів ризику, структури балансу, а також інструментів регулювання активів і пасивів. Банки повинні мати чітке уявлення про забезпечення стабільності своєї ресурсної бази в ринкових умовах, які динамічно змінюються (високий рівень інфляції, зміни процентних ставок). Ризик втрати ліквідності банку може виникнути у випадку одночасного вилучення значної частини депозитів. Способами захисту від такої загрози є збільшення частки депозитів, що не будуть вилучатися протягом певного часу (використання депозитних і ощадних сертифікатів, облігацій із плаваючою ставкою й інших фінансових інструментів).

У міру розвитку ринку цінних паперів в Україні банки повинні більше уваги приділяти проблемі ліквідності своїх акцій, оскільки спостерігаються тенденції підвищеного реагування ринку на труднощі в розвитку банківської системи країни. Не менш важливі аспекти управління ризиком сконцентровані в активній частині балансу. Стратегія банку повинна полягати в об’єднанні в загальному портфелі окремих активів із різними умовами поширення на ринку і рівнями ризику. Очевидно, що банкам не слід направляти занадто багато ресурсів в одну сферу.

Загальний рівень ризикованості операцій банку визначається зважуванням кожного виду активів відповідно до коефіцієнтів ризику, що визначені Інструкцією НБУ «Про порядок регулювання діяльності банків в Україні». Здійснюючи фундаментальний аналіз фінансової стійкості, важливо оцінити вплив окремих видів ризиків на ефективність роботи банку та його фінансовий результат.

Існують різні підходи до класифікації ризиків. Так, О. Л. Устенко до ризиків, що пов’язані із вкладенням капіталу, відносить ризики упущеної вигоди і ризики зниження доходності. Останні, у свою чергу, складаються з процентних і кредитних ризиків, які тісно пов’язані між собою, до того ж кредитні ризики включають біржові та селективні ризики, а також ризики ліквідності та банкрутства. З цим важко погодитись, оскільки як біржові та селективні ризики, так і ризики ліквідності та доходності мають самостійне значення, і їх слід розглядати окремо. Деякі фахівці, проводячи класифікацію ризиків, виділяють виробничий, фінансовий (кредитний), інвестиційний і ринковий ризики. Такий підхід, на наш погляд, є перебільшеним і не враховує усієї сукупності ендогенних і екзогенних ризиків, притаманних банківській діяльності.

Автори «Банківського портфеля—2» виділяють внутрішні і зовнішні ризики. На їх погляд, внутрішні ризики пов’язані з техніко-організаційною сферою діяльності банків і не мають зв’язку з грошовими чинниками. До зовнішніх ризиків вони відносять ризики ліквідності і ризики успіху. Перші охоплюють депозитний та кредитний ризики, а також ризик нових незапланованих кредитів та ринковий ризик (або ризик за новими видами діяльності). До ризиків успіху відносять: галузевий, процентний і валютний ризики, а також ризик країни. Така класифікація, на наш погляд, суперечлива, оскільки процентний, валютний, кредитний ризики і ризик ліквідності повин­ні належати до внутрішніх (або ендогенних) ризиків.

Подібний підхід запропонований і групою фахівців на чолі з О. І. Лаврушиним. Він передбачає розподіл ризиків на зовнішні і внутрішні. До зовнішніх відносять ризики, які безпосередньо не пов’язані з діяльністю банку (політичні, соціальні, економічні, географічні тощо). Внутрішні ризики поділяються на ризики в основній і допоміжній діяльностях банку. До першої групи належать: кредитний, процентний, валютний, ризик за факторинговими, лізинговими, розрахунковими операціями, ризик за операціями банку з цінними паперами. До другої групи відносять: ризики при формуванні депозитів, ризики за новими видами діяльності банку, ризики банківських зловживань, ризики за балансовими операціями, ризик втрати позицій банку на ринку, ризик втрати репутації банку тощо.

Розглянуті підходи до класифікації ризиків дають можливість виділити систему ризиків, які суттєво впливають на банківську діяльність. Основними з них є непрямі та фінансові. Послідовно розглянемо зазначені групи ризиків.

Регулятивний ризик виникає тоді, коли банк не виконує нормативні вимоги або вимоги податкового законодавства на внутрішньому чи зовнішньому ринках.

Стратегічний ризик виникає внаслідок неоперативного реагування на зміни на фінансових ринках і в діловому середовищі, прийняття неадекватних бізнес-рішень або неналежного їх виконання.

Законодавчий ризик — це ризик того, що прийняття законодавчими органами різних законів, постанов і інструкцій може вплинути на здійснення банком своїх операцій (даний ризик особливо характерний для нашої країни, оскільки в Україні відсутнє стабільне законодавство, а прийняті нормативні документи не стимулюють розвиток підприємницької діяльності); він виникає також через порушення чи невиконання законів, правил, нормативних документів і угод.

Рис. 8.1. Класифікація ризиків

Операційний ризик виникає через похибки у трансакціях з контрагентами, через неефективне прийняття рішень.

Технологічний ризик — це ризик того, що в зв’язку зі стрімким розвитком нових технологій банк може технологічно «старіти»; він виникає через неадекватність інформаційних технологій та обробки інформаційних потоків, а також через неадекватність стратегії та політики інформатизації.

Інфляційний ризик — це ризик того, що активи банку можуть втрачати свою реальну вартість у зв’язку з інфляційними процесами.

Ризик репутації — це очікуваний ризик, який виникає через несприятливе сприйняття іміджу банківської установи контрагентами, акціонерами та регулюючими органами.

Фінансові ризики безпосередньо пов’язані з неочікуваними змінами обсягів, вартості, структури активів та пасивів, прибутковості.

Ризик події виникає внаслідок незвичайних або форс-мажорних ситуацій; він не може бути врахований звичайними засобами управління ризиками за допомогою стандартних процедур.

Ціновий ризик — це очікуваний ризик, що виникає внаслідок несприятливих змін цін на товари та цінні папери.

Ризик емітента виникає через погіршення кредитного рейтингу емітента або якості цінних паперів; він може виникати внаслідок дефолту емітента за інструментами, що знаходяться в обігу на фондовому ринку.

Ризик розрахунку виникає, коли сторона за фінансовою угодою поставляє активи до отримання коштів чи сплачує кошти до отримання активів від іншої сторони.

Ризик країни — це очікуваний ризик, котрий загрожує капіталу через нездатність контрагентів у даній країні виконати контрактні зобов’язання внаслідок дії системних, політичних або юридичних факторів, що пов’язуються з цією країною.

Особливо відзначимо ризики, які банк ураховує і відстежує у своїй повсякденній діяльності (їх прийнято називати банківськими ризиками): ліквідності, кредитний, валютний, процентний. Розглянемо кожний із цих ризиків.

Ризик ліквідності пов’язаний зі змінами процентних ставок та інших елементів ринку, результатом яких може стати втрата банком ліквідності. Це може відбутися на вторинних ринках, куди банк вклав свої грошові ресурси, і змушений продаж у цьому разі одного або кількох активів може завдати йому збитків. Для банку важливо вчасно детально проаналізувати вплив даного виду ризику на банківські операції.

Кредитний ризик — це ризик неповернення клієнтом банку кредиту і відсотків за ним відповідно до умов кредитного договору. Відомі кілька методів управління таким ризиком: лімітування позичок; використання форм забезпечення повернення позичок; диверсифікація кредитних вкладень; аналіз операції, яка кредитується; аналіз і оцінка кредитоспроможності клієнта; страхування кредитних операцій. Послідовно розглянемо зазначені методи управління.

В практиці комерційних банків застосовується лімітування позик як засіб встановлення сум граничної заборгованості конкретного позичальника. Лімітування здійснюється шляхом встановлення лімітів кредитування, тобто граничної суми кредиту, яку позичальник має право отримати у банку. Це може бути реалізовано у формі кредитної лінії, яка містить ряд переваг як для банку, так і для позичальника. Кредитна лінія може бути відкрита тільки надійним і платоспроможним позичальникам.

Як форми забезпечення повернення позичок використовуються, головним чином, такі: порука, гарантія, застава і перевідступлення на користь банку рахунків і вимог до третьої особи. Відповідно до статті 553 Цивільного кодексу України виконання зобов’язань стосовно повернення кредиту та сплати процентної ставки може бути забезпечене поручництвом.

Зазвичай поручництво — це договір з односторонніми зобов’язаннями, шляхом якого поручитель бере зобов’язання перед кредитором сплатити, за необхідності, заборгованість позичальника. На практиці поручництво — це найбільш прийнятна форма забезпечення, коли поручитель має бездоганну платоспроможність і не викликає сумніву ні обсяг, ні юридична обґрунтованість гарантованих ним зобов’язань, і в подальшому такі сумніви навряд чи можуть виникнути. Якщо позичальник виявився неплатоспроможним, то поручитель, який виступив у цій ролі при укладанні кредитного договору, має погасити заборгованість, що існує. Це означає, що відповідальність поручителя обмежується тільки зобов’язаннями, які визнаються самим боржником. З цього випливає, що поручитель може протиставити домаганням кредиторів усі ті заперечення та протести, які висувають проти них відповідачі.

Як правило, поручництво охоплює всю суму кредиту. Якщо боржник не платоспроможний або не хоче сплачувати борг, то у цьому випадку його сплачує банку поручитель, до якого після здійснення платежу переходить вимога до боржника. В подальшому вона може бути пред’явлена останньому поручителем, який виступає вже у ролі кредитора.

Гарантія відрізняється від поручництва тим, що вона не є актом, який доповнює основну угоду. Гарантія — це зобов’язання гаранта виплатити за гарантуємого обумовлену суму при настанні гарантійного випадку. Гарантія — це самостійне зобов’язання гаранта, яке у правовому відношенні не залежить від договірних зобов’язань, особливо від таких юридичних зобов’язань, з приводу та для забезпечення яких видається гарантія.

Гарантія схожа з поручництвом тим, що при гарантії (як і при поручительстві) відповідальність за невиконання боржником зобов’язання у повному обсязі або його частині несе третя особа — гарант.

В Україні, відповідно до ст. 560 Цивільного кодексу України, гарант, зобов’язується перед банком відповідати за виконання своїх зобов’язань за кредитним договором. Тому гарантію часто розглядають як форму або різновид поручництва. Нерідко на практиці змішують (ототожнюють) поручництво та гарантію, при забезпеченні виконання кредитного договору пишуть слово «гарантія», а у дужках «поручництво». Однак необхідно відмітити, що незважаючи на суттєву схожість, гарантія значно відрізняється від поручництва, що свідчить про її самостійність як засобу забезпечення виконання кредитного договору.

Основною відмінністю гарантії від поручництва є те, що при поручництві, за загальним правилом, настає солідарна відповідальність поручителя та боржника, а при гарантії — субсидіарна (додаткова), яка застосовується тільки у випадку непогашення заборгованості за рахунок коштів самого боржника. Тобто, спрямувати вимогу до гаранта банк має право лише у тому випадку, коли у позичальника немає коштів для погашення боргу (навпаки, за наявності коштів у позичальника немає підстав звертатись до гаранта з вимогою щодо погашення боргу). Отже, якщо при поручництві кредитору (банку) належить право вибору, до кого спрямувати вимогу щодо погашення боргу (до кредитоотримувача або до поручителя) незалежно від наявності коштів у боржника, то при гарантії можливості такої альтернативи нема.

Підставою до покладання відповідальності за невиконання позичальником зобов’язань за кредитним договором є договір, укладений між банком (кредитором) та поручителем у письмовій формі згідно із Цивільним кодексом України, недодержання письмової форми тягне за собою недійсність договору поруки.

Відповідно до законодавства України, поручництво або гарантія припиняється із припиненням забезпеченого ними зобов’язання, зокрема, виконання зобов’язань позичальником. Поручництво також припиняються, якщо банк протягом шести місяців від дня настання строку зобов’язання позичальником по кредиту не пред’явить позов до поручителя.

Забезпеченість зобов’язань клієнта щодо повернення позики може досягатись за рахунок застави позичальником майна, на яке банком може бути накладено стягнення відповідно до чинного законодавства. Будь-які форми забезпечення зобов’язань позичальника перед банком мають відповідати таким вимогам: висока ліквідність; здатність до тривалого зберігання (не менше строку погашення позики); стабільність ціни на майно, яке заставлене; відносно низькі витрати на зберігання та реалізацію застави.

Правова конкретизація предметів застави подана у Законі України «Про заставу» і містить:

1. загальнопредметну заставу;

2. заставу права, коли предметом застави може бути будь-яке право, в тому числі і неречове;

3. іпотека, коли як застава виступає об’єкт, пов’язаний із власністю на землю або правом на її використання;

4. застава ділянки землі;

5. застава транспортних засобів (рухомий склад залізничного транспорту, цивільні повітряні, річкові та морські судна), які несуть інфраструктурну функцію;

6. застава космічних засобів;

7. застава товарів в обігу та матеріалів у переробці;

8. застава цінних паперів.

Заставне право — це речова претензія на чуже рухоме майно, земельну ділянку, будову або претензія на право одержати компенсацію від реалізації заставленого майна, якщо боржник не може погасити свої зобов’язання. Така застава має забезпечити не тільки повернення самої вимоги, але й виплати відповідних процентів та неустойок за договором, передбачених у випадку невиконання зобов’язань. Заставне право передбачає, що заставлене майно за спільною згодою кредитора та боржника має бути передано кредитору. З цим актом останній вступає у його безпосереднє володіння, а боржник залишається побічним власником майна, яке заставлене. Стосовно банківської практики це означає, що речі, які легко транспортуються, мають високу вартість, наприклад, прикраси, коштовні метали або цінні папери передаються на зберігання у сейфи банка. Якщо з технічних міркувань це не видається можливим, то заставлене майно зазвичай поміщається у спеціальні сховища. Якщо йдеться про товари, які знаходяться на морських судах або на під’їзних коліях, то як застава використовуються визначені документи, такі, як коносамент або свідоцтво про відвантаження, тобто документи, які передають право власності на відповідний вантаж. Коли позичальник не може виконати своїх зобов’язань, банк має право продати заставлене майно і з реалізованих коштів покрити свої вимоги.

Передання рухомого майна, як забезпечення — це умова, за якою банк набуває право власності на заставне майно, однак одночасно він передає позичальнику це забезпечення для його подальшого використання. Банку вигідно, щоб позичальник, експлуатуючи, наприклад, вантажний автомобіль, отримував прибутки і мав можливість сплачувати проценти по кредиту та погашати кредит.

Відповідно до статей Цивільного кодексу, недодержання вимог стосовно форми договору застави та його нотаріальному засвідченні тягне за собою недійсність договору із наслідками, передбаченими законодавством (ст. 13, 14 Закону України «Про заставу» та відповідні статті Цивільного кодексу). Таким чином, якщо умови стосовно нерухомого майна, транспортних засобів, товарів у обігу або у переробці передбачені у кредитному договорі, то цей договір має бути нотаріально засвідчений. Інакше умови договору про заставу слід визнати недійсними.

У випадку неповернення кредиту, банк має право вимагати задоволення своїх потреб за рахунок заставленого майна. Крім того, за рахунок заставленого майна відшкодовуються витрати банку на утримання цього майна та інші витрати, пов’язані із здійсненням забезпеченої заставою вимоги, якщо інше не передбачено договором застави.

Особливої уваги банківських службовців вимагає складання договору про заставу, заставодавцем за яким виступає державне підприємство. Державне підприємство, за яким майно закріплене на правах повного господарського ведення, самостійно здійснює заставу цього майна, за виключенням цілісного майнового комплексу підприємства, його структурних підрозділів, будівель та споруд, застава яких здійснюється із дозволу та на умовах, узгоджених з органом, уповноваженим керувати відповідним державним майном (ст. 11 Закону України «Про заставу»).

Таким чином, якщо йдеться про заставу державного підприємства, окремих його цехів або філій, то потрібна згода Фонду державного майна. Існують й інші обмеження для державні підприємств, обумовлених ст. 4 Закону «Про заставу», які не стосуються підприємств інших форм власності.

Забезпечення кредитного договору заставою майна можливе двома шляхами. По-перше, договір про заставу може бути самостійним, тобто окремим по відношенню до кредитного договору. Цей шлях має перевагу у випадках, коли предметом застави є нерухоме майно (тобто при укладенні договору іпотеки), а також транспортні засоби, товари у обігу або переробки, оскільки тоді закон вимагає нотаріального засвідчення договору застави. При включенні умови про заставу вищепереліченого майна у кредитний договір, останній також потребує нотаріального засвідчення, що на практиці ускладнює застосування застави для забезпечення кредитного договору.

По-друге, умови стосовно застави (тобто забезпечення зобов’язання боржником застави) можуть бути включені у кредитний договір. Цей шлях найбільш прийнятний у випадках, коли здійснюється застава такого рухомого майна, за якого достатньо простої письмової форми договору. Тоді у кредитному договорі зазначається, що своєчасне повернення кредиту забезпечується заставою рухомого майна, визначається його склад, здійснюється його опис, оцінка та зазначається його місцезнаходження.

Визнання договору застави недійсним на підставі ст. 593 Цивільного кодексу України можливе при порушенні різних вимог законодавства про заставу як за формою, так і за змістом договору застави.

Якщо в ході економічної діяльності у позичальника виникають вимоги до третьої особи, та він переуступає їх на користь банку як забезпечення по отриманому кредиту. Неформальна переуступка (цесія) зобов’язань як гарантія банківських вимог достатньо розповсюджене у практиці банківських установ. Вона має, у порівнянні із заставним забезпеченням, ряд технічних переваг у першу чергу тому, що у цьому випадку не виникає проблем, пов’язаних із зберіганням застави. За рубежем широко практикується уступка страхових договорів, наприклад договору про страхування життя. Це відбувається шляхом передавання банку страхового полісу. При оцінці кредитного забезпечення не можна виходити тільки з того, що позичальник володіє певним майном або правами на нього, які можна розглядати як придатне забезпечення позики. На це майно боржника, у випадку погіршення його фінансового стану, може розраховувати будь-який інший його кредитор. Слід зазначити, що майно може слугувати забезпеченням тільки внаслідок відповідної угоди, закріпленої в договорі про забезпечення позики.

Диверсифікація кредитних вкладень обумовлює розподілення грошових коштів між різними позичальниками для зменшення ступеня ризику неповернення боргу. З цією метою НБУ встановлено норматив максимального розміру кредитного ризику на одного контрагента, згідно з яким величина ризику не повинна перевищувати 25 % власних коштів банку.

Аналіз операції, яка кредитується, має передбачати розрахунок основних показників оцінки ефективності інвестицій: чистий приведений доход, індекс дохідності, період окупності, внутрішня норма доходності.

Чистий приведений доход розраховується як різниця між сумою грошового потоку за період експлуатації інвестиційного проекту та сумою коштів, що інвестуються, приведеними до теперішньої вартості шляхом дисконтування. При дисконтуванні суми грошового потоку інвестиційного проекту використовується ставка процента в залежності від рівня ризику і ліквідності. За допомогою цього показника оцінюють кінцевий результат інвестування. Так, якщо він дорівнює нулю або є від’ємною величиною, то інвестиційний проект має бути відхилений.

Індекс доходності визначається відношенням суми грошового потоку у теперішній вартості до суми коштів, що інвестуються. Якщо значення індексу доходності менше або дорівнює одиниці, то інвестиційний проект відхиляється. Показники «чистий приведений доход» і «індекс доходності» можуть бути використані не тільки як критеріальний показник, а і для порівняння декількох інвестиційних проектів.

Період окупності визначається як відношення суми інвестиційних коштів, що спрямовуються на реалізацію інвестиційного проекту, до середньої суми грошового потоку за період експлуатації інвестиційного проекту, приведеної до теперішньої вартості. Цей показник зазвичай використовується для оцінки ефективності інвестицій і рівня інвестиційного ризику.

Внутрішня норма доходності характеризує рівень доходності інвестиційного проекту, що виражається дисконтною ставкою, за якою майбутня вартість грошового потоку приводиться до теперішньої вартості коштів, що інвестуються. Дисконтна ставка розраховується за формулою:

Для оцінки інвестиційних проектів комерційний банк може встановити для себе критеріальний показник «гранична ставка внутрішньої норми доходності» з урахуванням рівня інвестиційного ризику (проекти з низьким значенням внутрішньої норми доходності відхиляються). При цьому аналіз інвестиційних проектів дозволяє виявити найбільш ефективні у порівнянні з середньою нормою доходності інвестицій, а також з нормою доходності з альтернативного інвестування (покупкою облігацій внутрішньої державної позики, розміщенням депозитів і т. ін.).

Аналіз і оцінку кредитоспроможності клієнта (контрагента банку) з урахуванням поточного стану обслуговування ним кредитної заборгованості банк здійснює у кожному випадку укладання кредитного договору. Методика проведення оцінки фінансового стану контрагента банку повинна бути невід’ємним додатком до внутрішньобанківського положення банку про кредитування.

Для страхування кредитних операцій банки формують резерви для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями, а також застосовують страхування ризикових кредитних угод у спеціалізованих страхових компаніях. Страхувачем в Україні визнається юридична особа, яка створена у формі акціонерного товариства або товариства с додатковою відповідальністю, що має ліцензію на здійснення страхової діяльності. У випадку неплатоспроможності боржника виплату заборгованості за кредитом бере на себе страхова компанія. Страхування кредитів проводиться у двох формах: страхування відповідальності позичальника за непогашення кредиту і страхування ризику непогашення кредиту. При першій формі страхувальником виступає позичальник, а об’єктом страхування — відповідальність перед банком-кредитором за повне і своєчасне погашення заборгованості. При другій формі страхувальник — банк, а об’єкт страхування — відповідальність позичальників за повне і своєчасне погашення заборгованості за кредитами. Перед укладенням договору страхування страхувальник надає відповідні документи: заяву; статут організації; установчий договір; баланс; звіт про фінансові результати; кредитний договір; документи, що підтверджують забезпеченість кредиту; техніко-економічне обґрунтування.

Перелік документів, які необхідні для визначення ступеня страхового ризику, уточнюється страхувачем. Після вивчення наданих документів страхувач визначає страхову премію у відсотках від страхової суми і в залежності від строку кредиту. Договір страхування набуває чинності після сплати страхувальником страхової премії. В договорі також має бути визначений розмір відповідальності, яку приймає страхувач при настанні страхового випадку. Як правило, діапазон відповідальності страхувача знаходиться в межах від 50 до 100 %. В договорі страхування має бути обумовлений строк, протягом якого страхувальник повинен сповістити про настання страхового випадку і подати відповідну заяву. Разом з тим страхова організація має право відмовитись від сплати страхового відшкодування в таких випадках: якщо страхувальник не виконав умови страхового договору; в разі недостовірності інформації, наданої страхувальником.

Обов’язки сторін при настанні страхового випадку будуть такі. Страхувальник при настанні страхового випадку повинен у п’ятиденний строк подати заяву і відповідні документи страхувачу. На основі акту про непогашення кредиту і у відповідності з договором страхування визначається розмір страхового відшкодування, яке страхувач повинен сплатити страхувальнику протягом десяти днів. При цьому страхувальник уступає страхувачу право вимоги відшкодування збитків, спричинених боржником, і надає йому всі необхідні для цього документи.

Аналізуючи рівень кредитного ризику, слід розраховувати показники якості кредиту:

;

.

Значення показників П₁ і П₂ вважаються оптимальними в межах 0,5—2%.

Показником рівня кредитного ризику є також маржа, скоригована на ризик:

.

Значення цього показника рекомендується в межах 3—3,5%.

Система управління кредитними ризиками повинна: 1) визначати стратегію кредитної діяльності, тобто правила і процедуру кредитування; 2) забезпечити виконання правил і процедури кредитування; 3) організовувати внутрішній контроль за процесом кредитування; 4) забезпечувати достовірність бухгалтерського обліку та звітності кредитних операцій. На наш погляд, обов’язковим елементом системи управління кредитними ризиками є створення внутрішньої служби, яка б здійснювала періодичні перевірки процесу кредитування, оцінюючи розміри окремих і сукупних ризиків.

Валютний ризик являє собою можливість втрат банку від непередбаченої зміни валютних курсів. Вважається, що схильність банку до цього ризику визначається відкритою валютною позицією щодо різних іноземних валют і динамікою валютних курсів.

Для захисту від валютного ризику доцільно використовувати такі способи:

а) договірні положення, що передбачають можливість перегляду початкових умов договору в процесі його виконання;

б) валютне застереження, відповідно до якого сума грошових зобов’язань змінюється залежно від зміни курсового співвідношення валюти платежу й іншої валюти (або групи валют);

в) хеджування, що передбачає створення зустрічних вимог і зобов’язань в іноземній валюті.

Процентний ризик пов’язаний із тим, що середня вартість залучених коштів може перевищити середню процентну ставку за кредитами протягом певного терміну. Таким чином, цей ризик знаходиться під впливом зміни процентних ставок на рівень прибутків.

Вважаємо за необхідне виділити такі причини появи процентного ризику:

1. зміна облікової ставки НБУ;

2. неврахування в депозитних і кредитних договорах можливих змін процентних ставок;

3. неправильний вибір різновиду процентної ставки (фіксованої, плаваючої);

4. неправильне визначення процентної ставки;

5. установлення єдиної процентної ставки на весь термін дії кредитного договору;

6. відсутність єдиної процентної політики.

Розрізняють позиційний і структурний процентні ризики. Позиційний ризик — це ризик якої-небудь операції, пов’язаний зі зміною процентних ставок, а структурний — це загальний ризик банку і відповідно його балансу через коливання процентних ставок. Для захисту від процентного ризику комерційним банкам необхідно проводити цільову політику зміни структури балансу, розраховувати компенсацію цього ризику, регулювати процентні ставки відповідно до умов фінансового ринку.

Існують такі методи управління процентним ризиком: метод управ­ління процентною маржою, метод управління розривом, хеджування.

Під процентною маржою розуміють різницю між процентними доходами від активів і процентними витратами за зобов’язаннями банку. Для управління нею необхідно постійно аналізувати динаміку процентних ставок. Спрогнозувати процентні ставки в умовах перехідної економіки України (які характеризуються високими темпами інфляції) дуже важко. Тому для управління процентною маржою необхідно балансувати активи і па­сиви банку за строками, що дає змогу фіксувати процентний спред (різницю між середньозваженими ставками за активами і зобов’язаннями банку) і відповідно нейтралізувати вплив процентного ризику. При цьому необхідно враховувати динаміку зміни процентних ставок, співвідношення активів із фіксованою та плаваючою ставкою і зміни структури активів та пасивів.

Розглянемо можливі напрями банківської стратегії з управління процентним ризиком. Зміну рівня процентних ставок ілюструє рис. 8.2.

Як видно з рис. 8.2, в області І спостерігаються високі процентні ставки, але очікується їх зниження в деякій перспективі. У цьому разі доцільно зменшувати терміни по залучених коштах; збільшувати питому вагу кредитів із фіксованою процентною ставкою; збільшувати частку і терміни здійснення інвестиційних операцій; передбачити можливість продажу активів.

Рис. 8.2. Зміна рівня процентних ставок

В області ІІ процентні ставки зменшуються до мінімальних. У цьому випадку необхідно збільшувати терміни по залучених коштах; зменшувати терміни здійснення інвестиційних операцій; збільшувати питому вагу кредитів із плаваючою ставкою; зменшувати частку інвестиційних операцій; передбачати можливість продажу активів із фіксованою ставкою.

В області ІІІ спостерігаються низькі процентні ставки, але очікується їх наступне підвищення. У цьому випадку необхідно збільшувати терміни по залучених коштах; зменшувати питому вагу кредитів із фіксованою ставкою; зменшувати частку і терміни здійснення інвестиційних операцій; залучати довгострокові пасиви.

Для області IV характерне збільшення процентних ставок до максимальних значень у перспективі. У цьому випадку доцільно зменшувати терміни по залучених коштах; збільшувати терміни здійснення інвестиційних операцій; збільшувати частку кредитів із фіксованою ставкою та інвестиційних операцій.

В управлінні процентним ризиком банку важливо досягти збільшення процентної маржі в межах установлених параметрів ризику. Через те, що процентні ставки — змінні величини, процес управління активами і пасивами відіграє важливу роль у здійсненні процентної політики. Визначаючи процентну ставку за кредитом, необхідно враховувати: можливість застосування ставок різного виду (плаваючої, фіксованої, із поправками); розмір дисконтної ставки НБУ; розмір ризику за кредитом; стратегію банку в даний період часу; вартість залучення банківських ресурсів; розмір розрахункового прибутку (банк орієнтується на розвиток відносин із клієнтом або тільки на одержання прибутку); позиції конкурентів; рівень інфляції.

Управління розривом передбачає управління активами і пасивами, чутливими до зміни процентних ставок. Під розривом розуміють незбалансованість активів і пасивів із плаваючими і фіксованими ставками. Розрив визначає розмір перевищення активів із плаваючою ставкою над пасивами з плаваючою ставкою у певний період. Коли активи з плаваючою ставкою перевищують пасиви з плаваючою ставкою, такий розрив називається позитивним, а в протилежному випадку — негативним. У першому випадку процентна маржа зменшується (збільшується) у разі зниження (збільшення) процентних ставок, а в другому — при зменшенні процентних ставок процентна маржа збільшується. Таким чином, процентний ризик залежить від розміру розриву (GAP), його спрямованості і динаміки зміни процентних ставок, що можна виразити такими формулами:

GAP = RSA – RSL;

D = GAP × ∆і / 100,

де RSA, RSL — активи і пасиви, що чутливі до зміни рівня процентних ставок;

D — зміна чистого процентного доходу;

∆i — зміна рівня процентних ставок.

Метод управління розривом передбачає, що банк повинен оперативно управляти активами і пасивами на підставі даних про динаміку зміни процентних ставок.

Використання такого методу управління процентним ризиком, як хеджування, дає змогу повністю або частково нейтралізувати ризик зміни вартості активів чи пасивів у майбутньому за допомогою укладення договору з третьою стороною, відповідно до якого операція з придбання активів або пасивів нейтралізується проведенням протилежної операції. При цьому широко використовують інструменти грошового ринку: процентні ф’ючерси і процентні «свопи».

З урахуванням специфіки банківської сфери методи регулювання й управління банківськими ризиками повинні реалізовуватися за такими напрямами: по-перше, макроекономічне (на рівні держави) управління банківськими ризиками, яке реалізується засобами адміністративного й економічного регулювання ризиків і яке передбачає існування ефективної системи банківського законодавства і нормативних актів НБУ, що містять у собі механізми і процедури подолання кризових явищ (у наш час спостерігається тенденція посилення державного контролю за ризикованою політикою комерційних банків); по-друге, внутрішньобанківська стратегія управління ризиками, яка реалізується через виконання менеджерами банку своїх функцій. Мета процесу управління полягає в обмеженні чи мінімізації рівня ризику. При цьому, процес управління ризиками складається з трьох основних етапів:

1) усвідомлення ризику, визначення причин його виникнення та ризикованих сфер;

2) обчислення величини ризику за допомогою кількісних методів;

3) мінімізація ризиків з використанням відповідних методів управління.

Вибір методу управління залежить від особливостей та причин виникнення кожного виду ризику. Серед основних методів регулювання або мінімізації ризиків слід виділити такі: систематичний аналіз і постійний контроль фінансового стану клієнтів банку, їх платоспроможності; страхування ризику; розподіл ризику у випадку, коли загальна сума коштів, а відповідно і ризик розподіляються між кількома банками; мінімізація ризиків (обмеження ризику шляхом дотримання економічних нормативів банківської ліквідності, які встановлюються НБУ); зважування ризиків; використання плаваючих процентних ставок. Отже, для ефективного управління банківськими ризиками необхідно не тільки здійснювати прогнозування їх появи (включаючи місце, сферу і час), а й мати підготовлений план дій щодо зниження рівня ризикованості банківської діяльності.