7.1.2 Теорії кредиту

На перших етапах розвитку теорії кредиту економічна думка була сконцентрована на дослідженні самого поняття кредиту, виходячи з моральних чи етичних міркувань. Зокрема, в кінці XVIII – протягом XIX ст. у західноєвропейській та російській економічній літературі досить поширеним було трактування кредиту як довіри, яку виявляє кредитор до свого боржника. Були спроби визначити кредит і як мінову операцію, що складається з двох розділених у часі частин: передачі цінностей і їх повернення, або як тимчасове користування боржником цінностями кредитора.

В економічній думці чітко визначилися дві концепції, які одержали назву натуралістичної і капіталотворчої. Суперечки, що велися протягом XX ст. між представниками цих двох теорій, були продовжені і науковцями колишнього СРСР в теоретичних оцінках суті і ролі кредиту в специфічних умовах командно-адміністративної економіки. Тому є підстави вважати, що зазначені теорії кредиту є не просто результатом вузькокласового підходу буржуазних економістів до проблеми кредиту, як це нерідко стверджувалось у вітчизняній літературі, а мають певні об’єктивні теоретично-методологічні підстави.

В найбільш загальному вигляді суть натуралістичної теорії кредиту можна звести до таких положень:

• об’єктом кредиту визнається тимчасово вільний капітал, тобто сукупність натуральних речових благ, які можуть бути позичені одним економічним суб’єктом іншому;

• роль кредиту зводиться до перерозподілу цих благ між учасниками суспільного виробництва в широкому розумінні;

• банки виступають лише посередниками в кредиті, вони спочатку акумулюють вільні кошти, а потім розміщують їх у позики.

Основоположниками натуралістичної теорії кредиту були класики політичної економії А. Сміт, Д. Рікардо, А. Тюрго, Дж. С. Міль. Перерозподільний компонент цієї теорії сприйняв К. Маркс. А. Сміт і Д. Рікардо вважали, що об’єктом кредиту є не позиковий капітал, а капітал у його речовій формі – засоби виробництва і засоби існування людей. Гроші, які позичаються, – це лише технічний засіб перенесення реального капіталу від одного економічного суб’єкта до іншого.

Суть капіталотворчої теорії кредиту можна звести до таких основних

положень:

• кредит у своєму русі незалежний від процесів відтворення;

• кредит, як і гроші, безпосередньо є капіталом, багатством, тому

розширення кредиту означає нагромадження капіталу;

– банки – це не посередники в кредиті, а “фабрики кредиту”, творці капіталу (звідки й назва капіталотворчої теорії). Тому їх активні операції є первинними порівняно з пасивними.

Першим, хто сформулював основні положення капіталотворчої теорії кредиту, був англійський економіст XVIII ст. Джон Ло

Спираючись на значне зростання ролі кредиту і банків у капіталістичному господарстві, розширення депозитної емісії, Г. Маклеод висунув нові обґрунтування капіталотворчої природи кредиту. На відміну від Дж. Ло він стверджував, що кредит не створює капіталу, а сам є капіталом, причому продуктивним, оскільки приносить прибуток у вигляді відсотка. Тому банки Г. Маклеод називав “фабриками кредиту”, маючи на увазі надання ними позик за рахунок депозитної емісії. Швидке зростання останньої, починаючи з середини XIX століття, він розцінював як вирішальний фактор зростання обсягів виробництва і товарообороту, хоч все було навпаки.