Метод структурування фондів

Завдання ефективного управління ліквідністю ускладнюється, якщо банк використовує принципово різні джерела залучення коштів. У такій ситуації обгрунтованим стає застосування методу структурування фондів (поділу джерел фінансування). Сутність методу полягає у встановленні відповідності між конкретними видами джерел та напрямками використання ресурсного потенціалу. Частина ресурсів, яка сформована за рахунок мінливих джерел, таких як вклади до запитання, залишки на розрахункових рахунках клієнтів, вкладається в короткострокові позики та цінні папери. Кошти, одер­жані з відносно стабільних джерел (строкові вклади, депозити), можуть бути спрямовані на видачу довгострокових кредитів і придбання облігацій.

У разі використання методу структурування фондів необхідно:

• розподілити всі ресурси за джерелами формування залежно від оборотності за рахунками;

• за кожним із джерел установити вимоги збереження фіксованої частки ресурсів у ліквідній формі;

• розподілити кошти з кожного джерела на фінансування відповідних активів.

  Потреба банку в ліквідних засобах оцінюється встановленням для кожної категорії джерел фінансування вимоги збереження певної частки коштів у ліквідній формі. Для стабільних джерел ця частка може бути незначною — 10 – 15%, для мінливих вкладів і недепозитних зобов’язань — 25 – 30%, для зобов’язань за «гарячими грошима» — 80 – 90%. Конкретні обсяги резервування ліквідних коштів визначаються суб’єктивно, здебільшого на основі міркувань, припущень та досвіду менеджерів кожного банку.

  Так менеджмент оцінює потребу в ліквідних засобах, які необхідні для виконання зобов’язань банку, але попит на грошові кошти може виникнути і в результаті надходження кредитних заявок. У сучасній міжнародній практиці панує погляд, згідно з яким банк має надавати всі кредити з прийнятним рівнем ризику навіть у разі дефіциту ліквідних коштів, розраховуючи на можливість запозичення ресурсів. Такий підхід називають концепцією партнерства у взаємовідносинах з клієнтом. Він орієнтований на встановлення різнобічних стосунків із клієнтурою, максимізацію сукупних кредитів і підвищення дохідності банку.

  Це означає, що при розрахунках потреби в ліквідних коштах необхідно враховувати і потенціальний попит на кредити та фактичну суму невчасно повернених (реструктуризованих, непогашених) кредитів. Отже, загальна потреба банку в ліквідних засобах визначається як сума очікуваної потреби у грошових коштах для обслуговування депозитних і недепозитних зобов’язань та потреби в наданні ліквідних кредитів.

  На практиці багато банків використовують удосконалений метод структурування фондів, за яким враховується ймовірність настання тих чи інших подій, що призводять до виникнення проблем ліквідності. Менеджер з управління ліквідністю визначає можливу найкращу та найгіршу позиції ліквідності та оцінює ймовірність настання різних сценаріїв. Для кожного зі сценаріїв (або для найбільш імовірних) розробляється план дій. У разі найгіршого для банку сценарію з погляду ліквідності до плану необхідно включити оцінку вартості підтримки ліквідності як щодо активної, так і щодо пасивної частини банківського балансу, а також реалістичний графік конвертації активів в грошові кошти, перелік джерел одержання значних сум та оцінку їх доступності.

  Найкраща для банку позиція ліквідності характеризується наявністю надлишку ліквідних засобів, і менеджмент повинен мати план інвестування цієї частини коштів з метою максимізації прибутків.

  За такого підходу банки оцінюють не реальні, а очікувані потреби в ліквідних засобах, грунтуючись на певних імовірнісних характеристиках настання різних ситуацій. Це дозволяє не формувати реальний резерв ліквідних засобів, а лише планувати діяльність з фінансування можливого відпливу грошових коштів.