РОЗДІЛ І. Теоретичні засади банківської ліквідності

1.1 Банківські установи в системі грошово-кредитних відносин

Функціонування економіки країни в умовах трансформації фінансово-економічних відносин потребує налагодженої системи інституційного забезпечення. В умовах, коли певна частина субєктів фінансово-економічних відносин володіє фінансовими ресурсами, а інша має в них потребу, постає питання про активізацію діяльності посередницьких структур. Діяльність цих структур відбувається у середовищі економічної нестійкості та наявної конкуренції.

Основною ланкою цієї сфери є банківська система, якій належить провідне місце у механізмі організації та регулювання господарського життя суспільства. Банки на сьогодні є невідємним субєктом фінансового ринку зокрема та економіки загалом. На відміну від більшості фінансових інститутів, банки мають у користуванні залучені кошти фізичних та юридичних осіб. Саме тому, виконуючи функцію управління фінансовими ресурсами, вони значну увагу приділяють можливості в майбутньому повернути кошти вкладникам, дотриманню окремих нормативів та обмежень, які забезпечують стабільність функціонування банківської системи.

Оскільки банки є складовою відповідної системи, яка сформувалася в період розвитку товарного виробництва та поширення грошових відносин, з наукової точки зору зацікавлює процедура кількісної та якісної оцінки місця банківських структур у системі грошово-кредитних відносин.

Грошові відносини характерні для різних секторів економіки, залежно від їх функціонування:

а) сфери обслуговування товарного виробництва та обігу: властивий зустрічний рух товарних і грошових потоків. Товарно-грошові відносини існують при різних способах виробництва, зберігаючи при цьому характерні ознаки, про що зазначали ще К. Маркс і Ф. Енгельс у наукових працях [109,с.124];

б) фінансової системи: грошові відносини повязані з формуванням та використанням централізованих і децентралізованих фондів грошових коштів;

в) кредитної сфери: грошові відносини опосередковують рух позикового капіталу без зустрічного товарного потоку, однак у зворотньому напрямку забезпечують безперервність процесів відтворення.

За умови формування грошового ринку на основі залучення кредитного механізму посилюється роль банківських структур як основних учасників грошово-кредитних відносин.

Незважаючи на поширену практику використання в науковій літературі терміна “грошово-кредитні відносини” простежується відсутність чітко окреслених підходів щодо його трактування, що зумовлює відмінності між поняттям та його функціональним призначенням.

Так, у монографії О.В.Дзюблюка грошово-кредитні відносини визначаються як сукупність взаємозвязків, які виникають між субєктами ринку в процесі перерозподілу вартості в грошовій формі на засадах повернення і платності та результатом реалізації яких є забезпечення безперервності суспільного відтворення [66, с. 30].

Побутує і така думка, що грошово-кредитні відносини визначаються як перерозподіл тимчасово вільних грошових ресурсів між кредитором і позичальником, що закріплено правовими документами. Грошово-кредитні відносини як предмет правового регулювання перебувають у двох площинах: з одного боку, йдеться про встановлені державою загальнообовязкові правила кредитування, правові регулятори, за допомогою яких грошово-кредитні відносини функціонують й утримуються у прийнятному для суспільства правовому режимі, а з іншого - про ті конкретні можливості та повноваження, на основі та в межах яких юридичні особи (субєкти кредитних відносин) можуть діяти [91, с. 35].

Такий підхід більше характеризує грошово-кредитні відносини як правову категорію, а не економічну.

Як складову економічних відносин розглядає В.Д. Лагутін грошово-кредитні відносини, вважаючи їх складовою кредитних, а не грошових відносин. Так, кредитні відносини автор повязує з наданням вартості (товарів або коштів) у позику за умови повернення та платності, а грошово-кредитні відносини виникають, коли позика надається в грошовій формі. Безпосередньо грошові відносини повязані із здійсненням оплати за товари та послуги [102, с. 46].

Основоположними кредитні відносини щодо грошово-кредитних вважає також С.В. Мочерний, визначаючи їх як “систему економічних відносин між різними економічними субєктами щодо організації механізму кредитування, проведення маркетингових досліджень і надання коштів у позику та плати за неї” [70, с. 111].

На кредитних відносинах акцентує увагу і А. Гальчинський, трактуючи їх як “відносини між кредитором та позичальником щодо мобілізації тимчасово вільних грошових коштів та їх використання на умовах повернення та платності” [52, с.182]. Разом із цим, науковець зазначає, що кредитна система є частиною грошової [52, с. 183].

Грошово-кредитні відносини є предметом дослідження і російських економістів [24, 25, 27], які, розглядаючи кредитні відносини уникають вживання терміна “грошово-кредитні відносини”.

Найбільш ґрунтовним, на наш погляд, є визначення грошово-кредитних відносин як “явища, що охоплює всю сферу кредитних відносин (незалежно від форми їх реалізації), а також усі економічні відносини, опосередкованими кредитними грошима” [110, с. 12].

Аналіз наукових праць з питань грошово-кредитних відносин дає змогу сформулювати власне трактування їх суті як підсистеми економічних відносин, що характеризується рухом грошових потоків з метою забезпечення безперервності процесів відтворення.

Основними субєктами грошово-кредитних відносин можуть бути:

а) підприємства різних форм власності та інші учасники відтворювального процесу, органи державної влади як учасники відтворювального процесу, що вступають у грошово-кредитні відносини з метою забезпечення потреб у

додаткових ресурсах для своєї діяльності;

б) банки та кредитно-фінансові інститути, для яких грошово-кредитні відносини є основною сферою діяльності.

Слід зазначити, що важливу роль при організації грошово-кредитних відносин відіграють банки. Вони є основною інституційною ланкою системи грошово-кредитних відносин, які перебувають у взаємозвязку і взаємозалежності, формуючи цілісну банківську систему країни. Однак розширення інституційних учасників фінансового ринку та його інфраструктури зумовлює неоднозначність у трактуванні банківської системи загалом та її ланок зокрема. Традиційно вважалося, що банківська система - це сукупність взаємоповязаних її ланок, тобто це і центральний банк, і комерційні банки (універсальні та спеціалізовані). Такий підхід використовується, коли розглядаємо банківську систему з позицій інституційного тлумачення. Виокремлюють також і організаційний підхід, коли беруть до уваги ті види послуг, які надають банківські установи.

В економічній літературі банківська система здебільшого ототожнюється або з кредитною системою, або з системою комерційних банків. Так, Б. А. Райзберг визначає банківську систему як “сукупність банків та банківських установ, що виконують належні їм функції” [101, с. 300]. Аналогічної точки зору дотримується В. С. Сухарський, зазначаючи, що “банківська система - це сукупність різних видів банків і банківських інститутів у їх взаємозвязку, що існує в тій чи іншій країні в певний період” [151, с. 20].

О.В. Дзюблюк визначає банківську систему як “сукупність усіх банків країни, які взаємодіють між собою, підпорядковуючись встановленим нормам і правилам ведення банківської справи, з метою забезпечення можливості ефективного грошово-кредитного регулювання економіки, кредитно-розрахункового обслуговування господарського обороту, а також стабільної діяльності банківських установ” [66, с. 71]. У фінансовому словнику подано спрощене визначення банківської системи України як сукупності банківських установ, що функціонують на території України [73, с. 41].

Поширена думка, що не лише банками повинна обмежуватися банківська система. Зокрема, О. І. Лаврушин до складу банківської системи відносить кредитно-фінансові установи, які не лише за визначенням, а й за своєю суттю не є банками - фонди спеціального призначення, товариства взаємного кредитування, ломбарди [25, с. 12]. Деякі автори банківську систему розуміють як сукупність кредитних інститутів у середині країни з внутрішніми взаємозвязками між ними [24, с. 29].

Враховуючи наведені вище думки щодо суті та структури банківської системи, пропонуємо визначити її як ланку фінансово-кредитної системи, що представлена сукупністю банківських інститутів, які перебувають у тісному взаємозвязку і структурній взаємозалежності та функціонують відповідно до встановленої нормативно-правової бази.

Банківська система, як і кожний її елемент, мають відповідати вимогам кожного конкретного етапу суспільного розвитку. Тобто характер, цілі, напрямки діяльності банків, перелік та умови надання ними тих чи інших послуг повинні бути адаптовані до реальних потреб економіки і суспільства.

На наш погляд, розвиток банківської системи в умовах перехідної економіки потребує кардинальних змін щодо самої структури, умов і методів її функціонування, відповідаючи таким чином потребам субєктів ринку, яких вона обслуговує. Однак якщо темпи ринкових перетворень у банківській системі починають суттєво випереджати реформування інших сфер економіки, це негативно відображається на самих банках, результати діяльності яких можуть істотно нівелюватися через відставання від рівня ефективності функціонування їхніх клієнтів - субєктів господарювання всієї економіки з наданням їй, як і банківській системі, вищого рівня розвитку. Прикладом може слугувати стан банківської системи в Україні на початку 90-х рр. ХХ ст. Головними проблемами було подолання гіперінфляції та стабілізація національної грошової одиниці. Характерним для даного періоду було зростання темпів інфляції та збільшення оптових цін. Це призвело до різкого зменшення економічної активності виробників і життєвого рівня населення, до втрати інтересу заробляти і зберігати гроші. Посиленню інфляційних процесів сприяли додаткові вливання грошей в економіку через кредитну систему. З огляду на це необхідною умовою стабілізації економіки України на початку 90-х рр. ХХ ст. було визначено зниження темпів інфляції не менш як у 2 - 2,5 рази. Тільки за таких умов могли виникнути перспективи виходу економіки з кризи і стабілізації національної грошової одиниці.

Формування банківської системи України в умовах становлення нового економічного простору та розширення міжнародної співпраці неоднозначно оцінюють фахівці та аналітики. Світові інтеграційні процеси зумовлюють необхідність активізації банківського сектора як регулятора соціально-економічного розвитку суспільства. Саме банки мають важелі впливу на фінансову, інвестиційну, виробничу та багато інших сфер економіки.

Реформування банківської системи України розпочалося на початку 90-х рр. ХХ ст. із формування законодавчої бази її функціонування. Копіювання світового досвіду побудови банківського сектора не дало бажаних результатів, а його наслідки для України виявилися не прогнозованими, адже її економіка мала свою специфіку існування в межах колишнього Радянського Союзу і не готова була запровадити ті програми діяльності, які орієнтовані на країни із високим соціально-економічним рівнем розвитку.

Процес реформування та розвиток сучасної банківської системи України, відповідно до конкретних завдань у кожному періоді, можна розподілити на кілька етапів:

· I етап - 1988 - 1990 рр. - етап становлення банківської системи;

· ІІ етап - 1991 - 1992 рр. - характеризується як процес перереєстрації та реорганізації наявних банківських інститутів. У цей період частка капіталу вкладеного в банки різними державними установами поступово зливається з ринковим капіталом спільних та малих підприємств, акціонерних товариств. Державні банки “Промінвестбанк”, “Агропромбанк”, “Укрсоцбанк” акціонуються;

· IIІ етап - 1992 - 1993 рр. - виникнення банків “нової хвилі”. На цьому

етапі на основі фінансових ресурсів різних бюджетних та позабюджетних фондів та диверсифікації пасивів діючих банків виникає низка банків, зокрема, банк “Аваль”;

· IV етап - 1994 - 1996 рр. - відбувається зростання та оздоровлення банківської сфери. Національний банк створює та впроваджує жорсткі правила щодо механізму регулювання діяльності банків на основі реалізації монетарної політики, що стала запорукою призупинення інфляційних процесів, які були основним джерелом існування деяких банківських установ. Багато банків у цей період було ліквідовано, наприклад, “Інко”, “Відродження”. Ознакою успішного здійснення економічних перетворень стало підвищення інтересу до української економіки з боку міжнародних фінансових організацій. Так, на фінансово-кредитному ринку починають працювати іноземні банки та банки з участю іноземного капіталу;

· V етап - 1996 - 1998 рр. - період стабілізації та впровадження національної грошової одиниці - гривні. Посилюється система банківського нагляду та контролю за діяльністю банків з боку Національного банку України. Відбувається перехід до міжнародних стандартів бухгалтерського обліку;

· VІ етап - 1999 р. - по даний час - темпи зростання показників банківської діяльності в кілька разів випереджають темпи зростання показників розвитку економіки. Збільшуються ресурси банків у вигляді залучених коштів. Однією із проблем банківської системи стало підвищення рівня капіталізації, відбувається формування резервів під ризики активних операцій.

За роки незалежності в Україні було не тільки реформовано, а й створено якісно нову банківська систему у вигляді дворівневої структури управління фінансовими ресурсами. На сьогодні банківська система включає Національний банк та банківські установи, кількість яких станом на 01. 07. 2005 року досягла 185, що в порівняні із 2001 роком підтверджує тенденцію до їх зменшення (табл.1.1).

Проте, банківська система України - це один із секторів, який повністю не забезпечує відповідності якості надання послуг світовим стандартам, а їх вартість в Україні втричі перевищує аналогічні показники в Польщі. Про недоліки зазначається і в Проекті Комплексної програми розвитку банківської системи України на 2003-2005 рр., зокрема, до них відносять: недостатній рівень капіталізації банківської системи, відсутність належного банківського менеджменту, низька рентабельність активів банків, нестійкість в умовах фінансових криз, наявність високого рівня банківських ризиків [94].

Таблиця 1.1

Кількісна характеристика банківської системи України [118]

Надання кредитних послуг банками є одним із пріоритетів у їх діяльності. Впродовж періоду з 1992 р. суттєво збільшилися обсяги кредитних вкладень (рис. 1.1). Так, наприклад, у 2004 та 2005 рр. їх сума відповідно становила 67835 та 88579 млн. грн. Міжнародним агентством “Standard & Poors” у 2004 році було проведене дослідження банківської системи України, і саме зростання обсягу кредитів аналітики вважають основною загрозою банківської стабільності. Починаючи з 2004 р. помітно стабілізувалися показники ліквідності банківських установ, які досягли критичних позначок наприкінці 2003 р. Складовими елементами банківського ризику агентство вважає непрозорість банків та їх власників і слабкий захист кредиторів [37].

Рис. 1.1. Динаміка надання банками кредитів в економіку України, млн. грн. [47].

Поширені думки, що розвитку банківської системи України заважають низькі доходи населення та зменшення довіри до кредитних установ, що відповідно зменшує вкладення населення на рахунки та впливає на фінансову спроможність банків [31]. Дозволимо собі не погодитися з таким твердженням, оскільки динаміка вкладів населення в банки засвідчує зовсім протилежне, що відображено на рис. 1.2, коли в 1994 р. вклади населення становили лише 0,5 млн.грн., а на 01. 04. 2005 року - 49,6 млн.грн.

Координація діяльності банківської системи України відповідно до світових вимог є вкрай необхідною. З черговим етапом розширення ЄС та перспективою вступу України виникає нагальна потреба адаптації вітчизняного банківського законодавства до європейського, вимог FATF та Базельського комітету з банківського нагляду в умовах глобалізації фінансового ринку.

Рис. 1.2. Динаміка вкладів населення у банках України [118].

На сьогодні банківська система України має прямі кореспондентські відносини з 11 країнами ЄС (без врахування травневого розширення 2004 р.).

Зокрема, на 01.01.2004 р. українські банки відкрили 771 кореспондентський рахунок в європейських банках, де ѕ припадає на Німеччину та Австрію [133]. Проте не завжди українські банки мають позитивні перспективи співпраці із світовими кредитними установами. Лише 7 іноземних банків із 100% іноземним капіталом становлять незначну частку в загальній структурі банків в Україні, що повязане з недостатньою інформованістю цих банків про тенденції банківського ринку України.

Залучення іноземних банків в Україну має ряд позитивних моментів: розширення спектра послуг, що надаються; збільшення сукупного банківського капіталу; збільшення довіри населення і підприємств до банківських інститутів. Разом з тим, тотальна іноземна експансія створить несприятливу конкурентну ситуацію для дрібних вітчизняних банків, які в подальшому підпадуть або під ліквідацію, злиття, або придбання іноземним учасником ринку.

Першим іноземним банком, що почав активно працювати в Україні після здобуття незалежності, можна вважати “Credi-Lione-Ukraine”, що був зареєстрований у травні 1993 р. і в тому самому році інвестував в економіку України 3 млн. екю.

Щодо російських банків, то першим банком із 100% російським капіталом став ”Інкомбанк Україна”, зареєстрований у 1997 р. На сучасному етапі міцні позиції серед банків із 100% іноземним капіталом займає “Райффайзенбанк”.

Ретроспективний аналіз структури банківської системи України свідчить про те, що 21 банк (11%) із 163 діючих має в структурі іноземний капітал, і 7 від їх загальної кількості належить до банків із 100% іноземним капіталом. Спостерігається зменшення частки іноземного капіталу в статутному капіталі банків до 11,0% станом на 01. 08. 2005 р. щодо 13,3% у 2001 р. Така тенденція простежується впродовж останніх років, що зумовлено побоюванням експансії іноземних банків на українському фінансовому ринку.

Небайдужі до українського банківського ринку і банківські структури країн СНД. Казахський банк “Туран Алем” має на меті запропонувати українським клієнтам нові, на його думку, дефіцитні продукти - довготермінове кредитування, кредитування з використанням міжнародних інструментів запозичень, шляхом консалтингу, структурування операцій [51]. Такий підхід не є дивним, адже акціонерами банку є знані міжнародні інституції, серед яких і “Райффайзен Централ банк”. Незважаючи на це, казахський банк прагне викупити український банк з високою репутацією на ринку за 50 - 100 млн. дол. США.

Згідно з результатами рейтингової агенції “Standart & Poors”, банківська система Казахстану найбільш розвинена серед країн СНД. До трьох найвпливовіших банків, які становлять 60% ринку, належить і “Туран Алем”. Аналітики “S&P” схильні вважати негативними ймовірні наслідки експансії казахських банків на ринки країн СНД із високим фінансово-банківськими ризиками.

Однією із важливих проблем у регулюванні діяльності банку є підвищення стійкості та ліквідності. Забезпечення стійкості банківської системи загалом і кожного банку зокрема є обєктивною потребою і закономірністю розвинутої економіки. Стійкість банку слід розуміти як такий стан, за якого банк упродовж порівняно тривалого періоду зберігає та нагромаджує капітал, не зазнаючи труднощів у виконанні своїх функцій і досягненні мети своєї діяльності - отриманні прибутку, та має реальні шанси для збереження цього стану, у майбутньому.

Можна виокремити три основні групи чинників, які визначають стійкість банків (рис. 1.3).

Рис. 1.3. Класифікаційна схема чинників щодо стійкості банків.

Першу групу становлять зовнішні чинники, не повязані безпосередньо з діяльністю кожного банку зокрема і банківської системи загалом. Значимою є загальна економічна ситуація, яка визначається насамперед реалізацією економічної політики.

Негативним є нестабільність фінансового ринку, системна банківська криза, затяжна стагнація виробничої сфери, невиконання державою своїх зобовязань, зокрема фінансування державних замовлень, неврегульована нормативно-правова база і постійна зміна законодавчих актів тощо. До цієї групи належать також чинники, повязані з практичною діяльністю головного інституту грошово-кредитної системи - НБУ при виконанні покладених на нього найважливіших функцій: по-перше, проведення грошово - кредитної політики; по-друге, регулювання грошового обороту в країні; по-третє, здійснення банківського нагляду за діяльністю банків.

Другу групу чинників становлять чинники стану світових економічних процесів. Прикладом є криза, що охопила Південно-Східну Азію в кінці 1997 р., яка позначилася на фінансово-економічному становищі багатьох країн.

Дефіцит власного капіталу та обмеженість працездатності активів є на сьогодні вразливими місцями вітчизняної банківської системи, яка перебуває в стані латентності, оскільки зберігається сталою тенденція щодо ліквідації банків. Так, станом на 1 червня 2005 р. у стані ліквідації перебуває 21 банк (11,5% від загальної кількості банків в Державному реєстрі банків), з них 14 ліквідуються за рішенням Національного банку України, 6 - за рішенням господарських (арбітражних) судів та 1 - за рішенням зборів акціонерів (власників) банку.

Ми акцентуємо увагу на даному чиннику, оскільки криза неплатоспроможності та ліквідності були характерними рисами банківських криз в Росії. Фінансова криза 1998 р. в цій державі стала катастрофічною і для банківської системи, інститути якої не змогли забезпечити перерозподіл фінансових потоків, недостатньо враховуючи в процесі діяльності можливості виникнення фінансових ризиків.