Фінансова діяльність комерційного банку на прикладі діяльності АКБ "Приватбанк", м. Дніпропетровськ

дипломная работа

- запропонована методологія управління вартістю формування джерел ресурсів банку при стратегії максимального прибутку банку та заданій нормі ризику розміщення ресурсів в активні операції;

- побудована економетрична 6-ти параметрична багатомірна регресійна модель впливу структури власних, залучених та запозичених джерел в ресурсній базі банку на рівень рентабельності діяльності банку.

Методами дипломного дослідження є - структурний аналіз, первинні статистичні спостереження, групування та статистистичний аналіз хронологічних рядів параметрів, побудова математичної моделі розрахунку рентабельності операційної діяльності банку як функції вартості ресурсів та дохідності активних операцій, побудова розрахункового алгоритму математичної моделі в “електронних таблицях” EXCEL-2000 та проведення прогнозного регресійного моделювання впливу структури джерел ресурсів на рентабельність роботи банківської установи.

Інформаційно-методологічними джерелами дипломного дослідження були Закони України, нормативно-інструктивні документи Національного банку України, монографії з питань банківської справи та банківської діяльності, статистична інформація по діяльності банківської системи України, публікуєма Національним банком України та Асоціацією українських банків на Інтернет-сайтах, фінансова звітність ЗАТ КБ «Приватбанк» за 2003 - 2008 роки, опублікована в поточних та річних звітах на офіційному Інтернет-сайті банку.

Практична цінність отриманих результатів дипломного дослідження полягає в отриманні обєктивних показників ефективності фінансової діяльності по мобілізації джерел ресурсів банківських операцій в ЗАТ КБ «Приватбанк» та отримання при економетричному моделюванні статистично вагомих характеристик рівня впливу структури джерел ресурсів на рентабельність діяльності банку, що є принципово важливим при розробці стратегії фінансової діяльності банку в умовах наслідків світової фінансової кризи на Україні.

Впровадження пропозицій і рекомендацій щодо шляхів оптимізації структури залучених та запозичених коштів в комерційному банку, наданих в дипломній роботі, дозволить:

- зосередити увагу банківських установ на доцільності оптимальних структурних обсягів залучення коштів відносно рівня статутного капіталу з точки погляду на максимальний рівень досягнення дивідендної рентабельності роботи комерційного банку;

- звернути увагу акціонерів комерційних банків на необхідність оптимального нарощення власного капіталу, оскільки результати дипломного дослідження доводять, що максимум частки ринку залучених коштів не є основою для максимуму дивідендної доходності акціонерного капіталу банку, та навпаки, існує нелінійна функція рентабельності від структурної частки власного капіталу з можливим максимумом в районі 19-20%, яка потребує додаткового дослідження, оскільки:

а) при частці власного капіталу в пасивах - 12,19% для банку “Фінанси та кредит”(10 місце на ринку залучених коштів по обсягу), рівень рентабельності статутного капіталу становить 19,59%;

б) при частці власного капіталу в пасивах - 12,39% для дослідженого банку «Приватбанк»(1 місце на ринку залучених коштів по обсягу), рівень рентабельності статутного капіталу становить 22,66%;

в) при рості частки власного капіталу в пасивах - 19,26 % для банку «Державний Укрексімбанк»( 7 місце на ринку залучених коштів по обсягу), рівень рентабельності статутного капіталу зростає до 40,09%;

г) при подальшому рості частки статутного капіталу в пасивах - 24,35 % для банку “Перший український міжнародний банк”( 15 місце на ринку залучених коштів по обсягу), рівень рентабельності статутного капіталу знижується до 25,1%;

РОЗДІЛ 1 СУТНІСТЬ ТА НАПРЯМКИ ФІНАНСОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ КОМЕРЦІЙНОГО БАНКУ

1.1 Фінансова діяльність комерційного банку як обєкт управління

Фінансова діяльність комерційного банку - це діяльність, яка спричиняє зміни розміру та складу власного і залученого/запозиченого капіталу банку. (Національний банк, Постанова "Про затвердження Інструкції про порядок складання та оприлюднення фінансової звітності банків України" від 27.12.2007 N 480).

Фінанси банку - це особлива, специфічна форма економічних відносин, здійснюваних шляхом обороту грошей (грошові відношення), внаслідок яких формуються, розподіляються і використовуються необхідні для підприємницької діяльності грошові засоби, що є формою руху фінансових ресурсів банку.

Фінансові ресурси банку - це сукупність фондів грошових засобів, що формуються банком для здійснення підприємницької і комерційної діяльності банку і задоволення соціальних потреб колективу його працівників. Таким чином, фінанси банку як економічна категорія мають природну матеріальну основу - рух фондів грошових засобів, їх формування (пасиви), розміщення і використання (активи). Звідси виникає необхідність у здійсненні фінансової діяль-ності банку, тобто в проведенні системи заходів (дій), направлених на пошук можливостей (джерел) формування фондів грошових коштів, раціонального їх розміщення й ефективного використання, забезпечення необхідного для підтримання ліквідності банку співвідношення між пасивами й активами його балансу. Тобто йдеться про управління фінансовою діяльністю банку, однією з функцій якого є економічний аналіз його фінансового стану.

Банківський менеджмент -- це наука про надійні та ефективні системи управління всіма процесами та відносинами, які характеризують діяльність банку. Під процесами та відносинами розуміють сукупність фінансових, економічних, організаційних і соціальних сфер банківської діяльності.

За напрямами діяльності банківський менеджмент поділяють на фінансовий та організаційний. Фінансовий менеджмент охоплює управління фінансовими процесами, що перебувають у компетенції банку.

Фінансовий менеджмент у банку включає такі напрями управління:

активами і зобовязаннями;

власним капіталом;

банківськими ризиками;

прибутковістю;

ліквідністю та резервами;

банківськими портфелями -- кредитним, цінних паперів, реальних інвестицій;

процесом фінансового планування та формування бюджетів.

Фінансовий менеджмент діяльності комерційного банку спрямовано на оптимізацію управління банківськими фінансами. Решта ж складових системи управління банком формується з огляду на необхідність забезпечення адекватної підтримки фінансової діяльності.

Стратегії управління фінансами. Оскільки між прибутковістю та ризиком існує пряма залежність, то ринкова оцінка вартості банку підвищується за двох обставин: підвищення прибутків за постійного рівня ризику або зниження ризику за умови стабілізації прибутковості. Тому і вибір стратегій управління фінансами банку незначний -- їх лише дві. Першу спрямовано на максимізацію прибутків, не виключаючи при цьому можливості зазнати збитків, а отже, вона є стратегією підвищеного ризику. Друга -- має на меті мінімізацію ризиків та стабілізацію прибутків. У такий спосіб банки вимушені постійно балансувати між прибутковістю і ризиком, вибираючи одну з цих альтернативних стратегій. Слід підкреслити, що вибір найраціональнішої стратегії управління є індивідуальним і залежить насамперед від настроїв, сподівань і преференцій власників (акціонерів) банку.

Рис. 1.1 Стратегії та методи управління фінансовою діяльністю банку

У формалізованому вигляді стратегії можна описати за допомогою моделей (рис. 1.1). У першій моделі цільовою функцією є максимізація прибутку (P) за умови обмеження ризику (R) через установлення максимально допустимого його значення (R). У другій - мінімізація ризику за утримання показників прибутковості на певному рівні, не нижчому за заданий (P).

Стратегія максимізації прибутку передбачає свідоме прийняття ризику, характеризується спекулятивними тенденціями та реалізується через застосування незбалансованих підходів до управління активами і пасивами банку (які не передбачають вирівнювання окремих статей балансу за обсягами чи строками). До них належать, наприклад, управління гепом, управління дюрацією, утримання відкритої валютної позиції, формування агресивного портфеля цінних паперів, проведення спекулятивних операцій з фінансовими деривативами. Основне завдання управління за такого підходу недопущення ситуації переростання допустимого ризику в катастрофічний, який загрожує самому існуванню банку і може призвести до банкрутства.

Стратегію мінімізації ризику вибирають тоді, коли рівень прибутковості банку задовольняє керівництво й акціонерів, а основною метою є стабілізація фінансових результатів. У цьому разі мета досягається за допомогою таких прийомів управління, як приведення у відповідність строків та обсягів активів і зобовязань, чутливих до змін відсоткової ставки (фіксація спреду); імунізація балансу; утримання закритої валютної позиції; формування збалансованого портфеля цінних паперів (наприклад, індексного портфеля); проведення операцій хеджування та страхування ризиків і т. ін. Зрозуміло, що на практиці досягти повної відповідності активних та пасивних статей балансу неможливо, але ця стратегія потребує насамперед максимально можливого узгодження балансових позицій. Завдання банківського менеджменту полягає в тому, щоб забезпечити ефективну реалізацію вибраної банком стратегії управління фінансами.

Методи реалізації стратегій. У процесі реалізації будь-якої зі стратегій використовуються дві групи методів -- методи управління структурою балансу та методи управління, повязані з проведенням позабалансових фінансових операцій (страхування, хеджування, спекулятивні операції з фінансовими деривативами, арбітраж з контрольованим ризиком і т. ін.). Методи управління структурою балансу досить громіздкі, складні для реалізації в практичній діяльності та потребують значних витрат часу і коштів. Натомість методи управління, що передбачають проведення позабалансових операцій, характеризуються як зручні, гнучкі та мобільні й уможливлюють швидке та раціональне проведення реструктуризації позицій банку відповідно до конюнктури ринку.

Нині в міжнародній банківській практиці удосконалення інструментарію управління фінансовими потоками банку відбувається досить динамічно, а новітні методики та фінансові конструкції часто поєднують проведення балансових і позабалансових операцій. Проте для вітчизняних банків вибір методів управління досить обмежений, оскільки нерозвиненість окремих сегментів внутрішнього фінансового ринку, зокрема ринку фінансових деривативів, унеможливлює застосування досконалих методик. Для українських банківських установ найдоступнішими залишаються методи управління структурою балансу.

Обєкти управління. Обєктом управління фінансовою діяльністю комерційного банку є фінансові потоки, відображені в динамічному банківському балансі. Теоретично реальну економічну систему, якою є банк, можна описати, користуючись численними моделями, котрі відображають різноманітні аспекти її існування та залежать від рівня деталізації управлінських процедур. Однак з погляду доцільності та повноти інформаційного забезпечення за модель фінансової діяльності банку найраціональніше прийняти бухгалтерський баланс.

Отже, в процесі управління фінансами банківський баланс розглядається як структурна модель, котра описує фінансову структуру та стан банку в бухгалтерських оцінках на певний фіксований момент часу. При цьому пріоритетним є вивчення властивостей балансу як генератора доходів і витрат банку. За такого підходу баланс трактується не як звітна форма, а елемент методу бухгалтерського обліку, характерною ознакою якого є динамізм. Таким чином, динамічний баланс банку розглядається як обєкт управління з параметрами прибутковості та ризику.

Залежно від рівня деталізації управлінських процедур і завдань, що постають у процесі управління фінансовими потоками банку, обєкти управління можуть бути конкретизовані. Зокрема, на певних етапах управлінського процесу обєктами можуть стати капітал банку, зобовязання, портфелі кредитів, цінних паперів або реальних інвестицій. Рівень деталізації обєктів вибирають залежно від поставленої мети та обсягів доступної інформації. Теоретично найвищий рівень деталізації визначається рівнем балансового рахунка IV-го порядку. За потреби можуть також використовуватися дані аналітичного обліку, що забезпечує можливість формувати кілька обєктів управління в межах одного балансового рахунка.

Зміст управлінського процесу, ідентифікація обєктів управління, процедури й інструментарій фінансового менеджменту в банку залежать від загальної спрямованості управлінського процесу та часового горизонту прийняття управлінських рішень. За цими ознаками можна виокремити три основні етапи (блоки) процесу фінансового управління банком. На першому здійснюється стратегічне управління фінансами банку, на другому -- тактичне управління банківськими портфелями, на третьому -- оперативне управління фінансовими потоками банку. Ці етапи управління фінансовою діяльністю банку відрізняються за рівнем деталізації, складом і кількістю обєктів управління та застосовуваними методами управління (рис. 1.2).

Рис. 1.2 Структурно-логічна схема поетапного управління фінансами банку

На першому етапі у процесі стратегічного управління орієнтуються на ринкову оцінку власного капіталу банку. Результати фінансової діяльності банку оцінюються у координатах «прибутковість--ризик» за допомогою укрупнених показників, таких як співвідношення між власним капіталом, зобовязаннями та активами банку, конкурентний рівень прибутку на активи (ROA) та прибутку на капітал (ROE).

Показники, що характеризують банківські ризики, теж модифікуються залежно від особливостей управлінського процесу. Ризик банку у довгостроковому аспекті характеризується показником мультиплікатора капіталу (МК), який розраховують як відношення активів банку до його капіталу. Що вище значення мультиплікатора капіталу, то ризикованіша фінансова структура банку. Традиційним інструментарієм дослідження є методика декомпозиційного аналізу прибутку на власний капітал, відома в теорії корпоративних фінансів як модель Дюпона. Менеджмент банку може використовувати методику декомпозиційного аналізу в процесі фінансового планування. Цей підхід застосовується для визначення цільового рівня прибутку, необхідного для досягнення наперед заданих параметрів фінансової діяльності банку (ROE і ROA) за фіксованої фінансової структури (МК).

На другому етапі обєктом управління є окремі банківські портфелі, кількість та склад яких визначається необхідним рівнем деталізації (один із можливих варіантів класифікації див. рис. 1.2). З погляду інформаційного забезпечення в основу класифікації портфелів найзручніше покласти ті самі ознаки, за якими класифіковано балансові рахунки в Плані рахунків бухгалтерського обліку комерційних банків України. Але слід памятати, що класифікаційну ознаку вибирають залежно від мети управлінського процесу, а тому не обовязково повязувати її тільки з бухгалтерськими рахунками. Вибір методів управління портфелями не залежить від рівня деталізації управлінських процедур, а визначається специфікою того чи іншого виду портфельних активів (кредити, цінні папери, реальні інвестиції, валютні кошти і т. ін.).

Особливість другого етапу полягає у прийнятті управлінських рішень щодо кожного окремого банківського портфеля. В такому разі портфелі розглядаються в координатах «дохідність--ризик» ізольовано, без урахування взаємозвязків з іншими портфелями. При цьому управлінські рішення спрямовано на пошук оптимальної структури та складу кожного банківського портфеля. Зрозуміло, що за умови формування всіх портфелів за принципом максимізації дохідності та обмеження допустимого ризику вартість капіталу банку за інших однакових умов зростатиме. Проте автономне управління банківськими портфелями не дає змоги оптимізувати загальну структуру балансу та фінансові показники діяльності банку.

Це завдання вирішується на третьому етапі в процесі оперативного управління фінансовими потоками банку. На цьому етапі застосовують методи інтегрованого управління балансом банку, обєднані назвою «управління активами і пасивами банку» (УАП). Оперативне управління активами і пасивами повязане насамперед зі щоденним управлінням банківським балансом, яке здійснюється з позицій оцінювання співвідношення «прибуток--ризик». Цей підхід базується на виявленні інтегральних показників, які характеризують співвідношення активів і пасивів банку. Інтегральні показники дістають через «згортання» окремих показників і розглядають як загальносистемні характеристики.

Прибутковість характеризується традиційними для банківської діяльності показниками (прибуток, маржа, спред) та похідними від них -- чиста процентна маржа, чистий спред, маржа прибутку та ін. Показники прибутковості за своїм економічним змістом інтегральні, оскільки розраховуються «згортанням» доходів і витрат (й у грошовому вимірі, й у відсотках).

У процесі оперативного управління показники ризикованості конкретизуються для кожного виду ризику. До інтегральних показників, які відображають рівень ризикованості фінансової діяльності банку, належать: розрив ліквідності -- невідповідність між строками та сумами активів і зобовязань (ризик незбалансованої ліквідності); геп -- дисбаланс між активами та зобовязаннями, чутливими до зміни відсоткової ставки на ринку протягом певного періоду (відсотковий ризик); валютна позиція -- різниця між сумою активів і зобовязань у тій самій іноземній валюті (валютний ризик); індикатор імунізації балансу -- розрив між дюрацією активів та дюрацією пасивів банку (ринковий та відсотковий ризики). Звязки між прибутком і ризиком банку формалізуються в процесі побудови системи аналітичних моделей.

Між показниками прибутковості та ризику існують як функціональні, так і стохастичні залежності, виявлення котрих дає змогу сформувати систему аналітичних моделей. Такі моделі є ефективним інструментом інваріантного аналізу для оцінювання ймовірних наслідків прийняття тих чи інших управлінських рішень за різних сценаріїв зміни конюнктури фінансового ринку. З моделей, побудованих на основі детермінованих функціональних залежностей між прибутком і ризиком, можна назвати такі: модель гепу, модель імунізації балансу, модель валютного метчингу.

Одне з найважливіших і складних завдань, що постає у сфері фінансової діяльності перед менеджментом банку, полягає в балансуванні між прибутковістю та ризиком, пошук їх оптимального співвідношення. Критерієм оптимальності в такому разі є мета діяльності комерційного банку, сформульована як максимізація ринкової вартості власного капіталу (підвищення вартості для акціонерів).

Банки -- це здебільшого акціонерні товариства, тому ринкова оцінка власного капіталу банку визначається обсягом капіталізації, тобто сумарною курсовою вартістю випущених акцій, що мають регулярні котирування. З цього випливає, що найліпшими управлінськими рішеннями треба визнати ті, котрі забезпечують зростання котирувань банківських акцій. Ринкова ціна акцій банку зростає за двох обставин: очікується підвищення дивідендних виплат за незмінного ризику або зниження ризику за стабільної прибутковості. Ситуацію підвищення прибутків за умови одночасного зниження ризику слід визнати суто умоглядною, котра якщо й трапляється в реальному житті, то лише як рідкісний виняток. Зі сказаного логічно випливає, що оскільки всі управлінські рішення мають спрямовуватися на підвищення ринкової ціни акцій банку, то очікуваний вплив цих рішень на котирування акцій можна оцінити лише в процесі аналізу співвідношення прибутку та ризику, адже саме цей механізм працює на ринку.

У практичній діяльності для оцінювання діяльності банку використовують такі показники прибутковості, розраховані за даними бухгалтерського обліку та фінансової звітності банку.

1. Процентна маржа (процентний прибуток) банку визначається як різниця між процентними доходами та процентними витратами.

2. Непроцентна маржа (непроцентний прибуток) банку обчислюється як різниця між непроцентними доходами (комісійні доходи, прибуток від торговельних операцій, отримані штрафи тощо) та непроцентними витратами (комісійні витрати, витрати на утримання персоналу, експлуатаційні витрати тощо). Показник непроцентної маржі часто буває відємним, оскільки непроцентні витрати, як правило, перевищують непроцентні доходи.

3. Прибуток до оподаткування обчислюється як різниця між загальними доходами та загальними витратами і складається з процентної та непроцентної маржі.

4. Чистий прибуток ? це прибуток, що залишається в розпорядженні банку після виплати податків (прибуток після оподаткування).

Наведені показники прибутковості вимірюються в грошових одиницях і значною мірою залежать від розмірів банку, а через це не придатні для порівняльного аналізу. Тому для виявлення ефективності роботи банку здебільшого застосовують відносні показники прибутковості.

5. Чиста процентна маржа (ЧПМ) визначається як відношення різниці між процентними доходами (ПД) і процентними витратами (ПВ) до активів (А) банку, %:

(1.1)

Чиста процентна маржа може обчислюватися щодо робочих або загальних активів. У деяких країнах органи регулювання банківської діяльності вважають за доцільне знаменником цього показника брати активи, які приносять дохід (робочі активи). Така думка ґрунтується на тому, що процентний прибуток потрібно порівнювати лише з тією частиною активів, яка генерує сукупні доходи банку. За методикою НБУ чиста процентна маржа обчислюється щодо загальних активів банку. Пропонований метод обчислення має на меті оптимізувати співвідношення робочих та неробочих активів банку, оскільки активи, за якими не отримується дохід, значно знижують показник чистої процентної маржі.

6. Чиста непроцентна маржа обчислюється як відношення непроцентного прибутку до загальних активів банку.

7. Чиста маржа операційного прибутку визначається відношенням різниці між операційними доходами та операційними витратами (включаючи процентні) до загальних активів банку.

Цей показник можна подати у вигляді двох складових -- процентного прибутку на одиницю активів та непроцентного прибутку на одиницю активів. Такий поділ дає уявлення про співвідношення доходів від основної діяльності (кредитів, інвестицій, лізингу тощо) та непроцентних доходів, одержаних від надання платних фінансових послуг клієнтам. Із загостренням конкуренції банки шукають нові, «нетрадиційні» джерела доходів, які дають змогу диверсифікувати діяльність і підвищувати величину сукупного прибутку за рахунок непроцентних доходів.

8. У випадках, коли непроцентна маржа банку має відємне значення і розрахунок її співвідношення з активами втрачає сенс, доцільно використовувати показник відношення непроцентних доходів до загальних активів. Він характеризує залежність банку від таких видів діяльності, котрі не повязані з одержанням процентів (торговельні операції, комісійні, непередбачені доходи).

9. Чистий спред (ЧС) є традиційним показником прибутковості банку і визначається як різниця між середньозваженими відсотковими ставками за активами та за пасивами банку, %:

(1.2)

де ПА -- активи, що приносять процентний дохід; ПП -- пасиви, за якими виплачуються проценти.

1.2. Структура джерел власного, залученого та запозиченого капіталу банку та методи управління ними в контексті фінансової діяльності банку

Ресурси комерційного банку - це сукупність грошових коштів, що знаходяться у його розпорядженні і використовуються ним для виконання активних операцій. Операції, завдяки яким комерційні банки формують свої ресурси, мають назву пасивних.

Згідно з джерелами утворення банківських ресурсів в існуючій банківській практиці ресурси комерційних банків поділяють на власні, залучені та запозичені.

Існує також класифікація розподілу ресурсної бази банку на депозитні та недепозитні джерела:

а) до депозитних джерел відносять депозити інших банків, поточні та депозитні кошти юридичних осіб, поточні та депозитні кошти фізичних осіб, залучені кошти за борговими цінними паперами, емітованими банком;

б) до недепозитних джерел відносять власний капітал, прибуток банку, міжбанківські кредити, поточну кредиторську заборгованість за нарахованими, але несплаченими відсотками, нарахованими, але несплаченими податками, тимчасові транзитні кошти кредиторської заборгованості в операціях.

В табл.1.1 наведена структура джерел формування власного капіталу банку, яка складається з наступних основних статей:

1. Акціонерний капітал банку з врахуванням результатів емісій та поточних операцій з акціями банку;

2. Капіталізованих дивідендів та створених фондів банку за рахунок прибутку минулих років;

3. Нерозподілених прибутків та збитків минулих та поточного закінченого звітного року;

4. Додатковий капітал за рахунок переоцінки ринкової вартості власних основних засобів, нематеріальних активів та цінних паперів

Таблиця 1.1

Структура статей формування власного капіталу банка

Клас 5. Капітал банку

500 Статутний капітал банку

5000 П Зареєстрований статутний капітал банку

5001 КП Несплачений зареєстрований статутний капітал банку

5002 КП Власні акції (частки, паї), що викуплені в акціонерів (учасників)

5003 П Дивіденди, що спрямовані на збільшення статутного капіталу

501 Емісійні різниці

5010 П Емісійні різниці

502 Загальні резерви та фонди банку

5020 П Загальні резерви

5021 П Резервні фонди

5022 П Інші фонди банку

503 Результати минулих років

5030 П Нерозподілені прибутки минулих років

5031 А Непокриті збитки минулих років

504 Результати звітного року, що очікують затвердження

5040 П Прибуток звітного року, що очікує затвердження

5041 А Збиток звітного року, що очікує затвердження

510 Результати переоцінки

5100 П Результати переоцінки основних засобів

5101 П Результати переоцінки нематеріальних активів

5102

АП Результати переоцінки цінних паперів у портфелі банку на продаж

5103 П Результати переоцінки інвестицій в асоційовані компанії

5104 АП Результати переоцінки за операціями хеджування

5200 П Приписний капітал філії іноземного банку

У загальному обсязі ресурсів, якими володіє комерційний банк, переважають зобовязання банку.

Під зобовязаннями банку слід розуміти вимоги до активів банківської установи, що зобовязують її сплатити фіксовану суму коштів у визначений час у майбутньому. У бухгалтерському обліку до зобовязань включають кошти на поточних рахунках клієнтів; кредиторську заборгованість, заборгованість за нарахованими процентами та відстрочену дебіторську заборгованість за доходами, але не включають доходи, прибуток та внутрішньо - банківські розрахунки (рис.1.3 - 1.4).

Рис. 1.3. - Структура зобовязань банку

Рис.1.4 - Схема класифікації зобовязань банку за якісним складом

В економічній літературі зобовязання заведено поділяти на залучені, запозичені кошти та технічні запозичені поточні пасиви. Залучені кошти є найбільшою частиною зобовязань банку. Це основне джерело формування ресурсів банку, які спрямовуються на проведення активних операцій.

До залучених коштів банку належать залишки коштів на поточних, бюджетних рахунках клієнтів, депозитні вклади фізичних та юридичних осіб, вклади до запитання, залишки на пластикових платіжних картах, кредиторська заборгованість тощо.

У банківській практиці залучені кошти називають депозитними зобовязаннями. Депозит (вклад) -- це зобовязання банку за тимчасово залученими коштами фізичних і юридичних осіб або цінними паперами за відповідну плату. Депозити утворюються за рахунок вкладу в банк суми грошей готівкою або у безготівковій формі, у вигляді цінного папера, що належить до оплати. Практично всі клієнтські рахунки в пасиві називаються депозитними. Депозитним може бути будь-який рахунок, відкритий клієнтові в банку, на якому зберігаються його грошові кошти. У світовій практиці їх частка в структурі пасивів становить від 60 до 80 %.

Депозитні операції відіграють значну роль у діяльності банку:

- депозитні операції є головним джерелом проведення активних і, насамперед, пасивних операцій. Від характеру депозитів залежать види кредитних операцій і, відповідно, розмір доходу банку;

- правильна організація депозитних операцій забезпечує ліквідність комерційних банків;

- депозитні операції сприяють прискоренню безготівкових розрахунків;

- ресурси, сформовані за рахунок депозитних операцій, зазвичай дешевші міжбанківських кредитів.

Водночас депозитні операції мають певні недоліки:

- операції щодо залучення коштів у вклади повязані зі значними маркетинговими зусиллями, грошовими і матеріальними витратами комерційних банків. Це не дає змоги комерційному банку в разі необхідності оперативно отримувати грошові кошти для проведення активних операцій, здійснення непередбачених платежів;

- мобілізація коштів у вклади (депозити) в більшості випадків залежить від вкладників, а не від комерційного банку, якому часто важко, а то й неможливо досягти додаткового залучення коштів;

- загальний обсяг тимчасово вільних грошових коштів у рамках окремого банку або району обєктивно обмежений.

Метою менеджменту в сфері управління зобовязаннями банку є залучення достатнього обсягу коштів з найменшими витратами для фінансування тих активних операцій, які має намір здійснити банк і підтримка достанього рівня ліквідності.

Основними завданнями щодо управління залученими коштами банку є:

- дотримання нормативів ліквідності;

- дотримання нормативів обовязкового резервування;

- реалізація депозитної політики банку;

- підтримка структури пасивів (коефіцієнт фінансового важеля) на рівні, який відповідає стратегічним цілям банку;

- використання підходів до управління зобовязаннями, які відповідають стратегії управління ризиком ліквідності;

- застосування інструментів управління зобовязаннями банку, адекватних стану фінансового ринку;

- встановлення відповідності обсягів і структури зобовязань обсягам і структурі активних операцій, спираючись на стратегію інтегрованого управління пасивами і активами банку;

- формування собівартості ресурсів на ринку, що забезпечують стабільну доходність активних операцій.

Формування зобовязань банку знаходиться під впливом двох груп факторів: зовнішніх і внутрішніх:

1. До факторів зовнішнього впливу відносяться:

а) міжнародні фактори:

- конюнктура міжнародних фінансових ринків;

- доступ банків України до кредитних ресурсів на міжнародних фінансових ринках.

б) Фактори внутрішньодержавні:

- конюнктура ринку кредитних ресурсів;

- конюнктура фондового ринку;

- конюнктура ринку нерухомості;

- податкове законодавство;

- інструментарій НБУ з регулювання депозитних операцій і операцій банків із запозиченням коштів в НБУ та інших банках.

2. До факторів внутрішнього впливу відносяться:

- доступ банку до міжнародних фінансових ринків, до коштів міжнародних фінансових організацій;

- доступ до національних фінансових ринків;

- доступ до коштів НБУ:

- участь банку у міжнародних платіжних системах;

- участь банку у внутрішньодержавних платіжних системах;

- географічне розташування філій банку;

- кількісна мережа філій банку;

- клієнтська база;

- види пасивних операцій, які здійснює банк;

- організація розрахункових та касових операцій з клієнтами;

- ведення кореспондентських рахунків банку.

Власний капітал комерційного банку займає невелику питому вагу у сукупному капіталі, при цьому, якщо для суб єктів підприємницької діяльності норма власного капіталу повинна становити біля 50%, то для комерційних банків загальноприйнята норма може бути не більше 8%. Це обумовлено специфікою банківської діяльності, при якій банк користується, в основному, чужими грошима, а власні кошти служать передусім для страхування інтересів вкладників і кредиторів банку, а також для покриття поточних збитків від банківської діяльності. Інакше кажучи, власний капітал комерційного банку виконує захисну функцію, а функція забезпечення оперативної діяльності для власного банківського капіталу є другорядною.

Залучені кошти комерційного банку - це кошти, які банк залучає на вклади і депозити. Депозит (вклад) - кошти в безготівковій чи готівковій формі, що надаються фізичними чи юридичними особами в управління резиденту, визначеному фінансовою організацією згідно із чинним законодавством України, або нерезиденту на чітко визначений строк та під процент і оформлюються відповідною угодою.

Практично усі клієнтські рахунки називаються депозитними. Депозитним може бути будь-який відкритий клієнту у банку рахунок, на якому зберігаються його грошові кошти. За формою використання рахунків вони поділяються на :

депозити (вклади) до запитання, термінові або строкові депозити, умовні депозити.

Таблиця 1.2

ПАСИВИ БАНКА (факторні агрегати)

Безплатний власний капіталу (статутний капітал +фонди + прибуток)

Низькооплатні залучені кошти до запитання фізичних осіб

Платні залучені строкові депозити фізичних осіб

Низькооплатні залучені кошти до запитання юридичних осіб

Платні залучені та запозичені строкові депозити юридичних осіб

Платні технологічні пасиви (кредиторська заборгованість, власні ЦП, відсотки за депозити)

1

2

3

4

5

6

Статутний капітал банку

Кошти на вимогу фізичних осіб 

Строкові кошти фізичних осіб 

Кошти на вимогу інших банків 

Короткострокові креди-ти, що отримані від Наці-онального банку України 

Кредиторська заборгованість за операціями з банками 

Емісійні різниці 

Кошти виборчих фондів 

Короткострокові ощадні (депо-зитні) сертифі-кати, емітовані банком 

Бюджетні кошти клієнтів, які утри-муються за рах-нок місцевих бюджетів 

Довгострокові кредити, що отримані від Національного банку України 

Кредиторська заборгованість і транзитні рахунки за операціями з клієнтами банку 

Загальні резерви та фонди банку

Ощадні (депозитні) сертифікати на вимогу, емітовані банком 

Довгострокові ощадні (депо-зитні) сертифі-кати, емітовані банком

Кошти спеціального фонду бюд-жетів АРК, об-ластей, міст Києва і Севастополя 

Кредити, що отримані від міжнародних та інших фінансових організацій 

Цінні папери власного боргу, крім субординованого боргу 

Результати минулих років 

Кошти позабюд-жетних фондів 

Строкові вклади (депозити) інших банків

Інші пасиви банку 

Результати звітного року, що очікують затвердження 

Кошти на вимогу субєктів господарювання

Короткострокові кредити, що отримані від інших банків 

Банківські резерви на покриття ризиків і витрат

Результати переоцінки 

Кошти небанківських фінансових установ 

Довгострокові кредити, що отримані від інших банків 

Субординований борг банку

Результат поточного року

Строкові кошти субєктів господарювання 

До запозичених коштів комерційного банку належать кошти, отримані від емісії і продажу облігацій, та кредити, отримані у інших банків, в тому числі в Національному банку України.

Залучені та запозичені кошти комерційного банку є платними ресурсами, ціна на які залежить від їх виду, суми, валюти та строку залучен-ня(запозичення). Cтруктура балансових статей власних, залучених та запозичених коштів в пасивних ресурсах комерційного банку наведена в табл. 1.2.

Виключна актуальність дослідження оптимальної структури запозичених та залучених коштів комерційного банку є в тому, що загальна суми плати за залучені та запозичені ресурси визначає банківську собівартість активних операцій, тобто операційний прибуток від розміщення ресурсів в активні операції по отриманню валового доходу банка.

Згідно з правилами здійснення депозитних операцій для банківських депозитів:

- Субєктами депозитних операцій є комерційні банки, які виступають як позичальники, так і кредитори - власники коштів.

- Обєктом депозитних операцій є кошти, що передані комерційному бан-ку на умовах, визначених двосторонньою угодою.

Сьогодні класифікація вкладів (депозитів) здійснюється за різними ознаками, основними серед яких є (рис.1.5):

- вид та статус вкладника;

- валюта вкладу(депозиту);

- термін залучення вкладу(депозиту);

- особливості поточної суми вкладу(депозиту);

- вид депозитної ставки проценту;

- особливості нарахування та сплати процентів по вкладу(депозиту);

Рис. 1.5. - Класифікація депозитів

За особливостями поточної суми депозиту вклади(депозити) розподіляються на :

- вклади(депозити) з постійною (початковою) сумою вкладу;

- вклади(депозити) з вільним довкладанням коштів;

- вклади(депозити) з автоматичним довкладанням неотриманої суми нарахованих процентів;

За видом депозитної ставки проценту вклади (депозити) розподіляються на :

- постійна ставка депозиту без права корегування;

- плаваюча ставка депозиту з правом корегування з боку комерційного банку при погодженні з клієнтом;

- плаваюча ставка депозиту , автоматично враховуюча індекс інфляції за погодженим з клієнтом алгоритмом у договорі ( інвестиційні вклади

АКБ “Аркада” - в одиницях інвестування);

За особливостями нарахування та сплати процентів по вкладу(депозиту) існують наступні схеми :

- нарахування та сплата процентів по закінченню строку залучення;

- щомісячне на нарахування процентів та довкладання їх до основної суми вкладу з виплатою нарахованих процентів по закінченню строку залучення (“складні проценти”);

- щомісячне нарахування процентів та їх щомісячна сплата вкладнику;

- авансове нарахування процентів та їх авансова виплата вкладнику при залученні вклада(депозита);

- щомісячне нарахування процентів та їх перерахування на картковий рахунок (поточний рахунок) з можливістю депозитного зберігання під проценти для поточних вкладів до запитання чи вільного витрачання;

Однією формою строкових вкладів, які, як правило, не передбачають дострокового вилучення коштів вкладником є депозитні та ощадні сертифікати.

Для забезпечення бажаної структури, обсягів і рівня витрат за депозитними зобовязаннями менеджмент використовує різні методи залучення коштів, які загалом зводяться до двох груп: цінові та нецінові методи управління залученими коштами.

Сутність цінових методів полягає у використанні відсоткової ставки за депозитами як головного важеля в конкурентній боротьбі за вільні грошові кошти фізичних і юридичних осіб. Підвищення пропонованої банком ставки дає змогу залучити додаткові ресурси. І навпаки, банк, перенасичений ресурсами, але обмежений небагатьма прибутковими напрямами їх розміщення, зберігає або навіть зменшує депозитні ставки.

Обсяги залучення заощаджень у банківську систему суттєво залежать від цінової політики банків, основним інструментом якої є депозитна ставка. Банки встановлюють диференційовані ставки залежно від виду депозитного рахунку, строку розміщення коштів на депозиті та суми вкладу. Ціноутворення за депозитними зобовязаннями банку базується на аналізі співвідношення між депозитною ставкою, яка відображає ринкову вартість залучення коштів, і витратами банку, повязаними з обслуговуванням кожного виду депозитних рахунків. Якщо операційні витрати банку за рахунком чималі, наприклад, для розрахункових рахунків клієнтів, то ставка буде низькою або взагалі відсотки не виплачуватимуться. Покриття витрат з обслуговування депозиту банк найчастіше перекладає на клієнта, стягуючи фіксовану комісійну винагороду або встановлюючи вартість проведення кожної операції за рахунком, і водночас виплачує відсотки за залишок коштів на клієнтському рахунку.

Аналіз умов залучення вкладів в комерційних банках м.Києва (додаток) дозволяє ідентифікувати основні інструменти конкурентного управління залученням депозитів в банківську систему, як:

Делись добром ;)