Тема 3 - 4 перехідна (трансформаційна) економіка і її особливості

Проте до початку 90-х років економічна ситуація в Україні докорінно змінилась. На одиницю національного доходу витрачалось в З—4 рази більше ресурсів, ніж у країнах ринкової економіки, частка наукоємної продукції в експорті впала до 1 відсотка. Частка екстенсивних факторів в економічному зростанні різко скоротилась, а це зумовило об'єктивну необхідність переведення економіки переважно на інтенсивний шлях розвитку. В той же час у світовому господарстві розгортається новий етап науково-технічної революції: орієнтація на якість, нововведення і високу кваліфікацію кадрів. Які ж основні критерії оцінки реальних можливостей економічного устрою в умовах переходу від командно-адміністративної системи господарювання до ринкових відносин? Першим критерієм є визначення ступеня можливості забезпечення підвищення прибуг-ку підприємств за рахунок повнішого використання всіх наявних ресурсів і підвищення конкурентоспроможності продукції, робіт, послуг. Другий критерій — це ступінь спроможності економічного устрою створити умови для підвищення норми прибутку за рахунок удосконалення технічного розвитку суспільного виробництва на основі активізації творчої діяльності з розвитку елементів, які орієнтують на реалізацію у виробництві виявлених можливостей нових наукових розробок, удосконалення технології виробництва, переходу до використання продуктивніших засобів виробництва і кардинального підвищення якості продукції. Третій критерій — ступінь спроможності устрою швидко реагувати на зміни попиту і відповідно до цього здійснювати дії, спрямовані на реструктуризацію економіки. Четвертий критерій — ступінь спроможності забезпечити зростання продуктивності праці за рахунок розвитку подетальної спеціалізації праці та виробництва на основі переходу до широкого використання новітніх, більш продуктивних засобів виробництва, обчислювальної техніки, інтегральних схем, широкої комп'ютеризації та автоматизації, принципово нових ресурсозберігаючих технологій. П'ятий критерій — ступінь ефективності системи виробничого обліку і контролю, направленого на підвищення продуктивності праці за рахунок більш повного використання наявних ресурсів, своєчасного прийняття відповідних коригуючих дій. Ці основні критерії дають можливість оцінити ступінь спроможності економічного устрою забезпечити підвищення ефективності виробництва за рахунок зростання продуктивності праці, поліпшення якості продукції, робіт, послуг у розрахунку на максимальний попит конкретних споживачів при одночасному зниженні собівартості. При цьому загальним критерієм оцінки економічного устрою є спроможність підвищувати соціальну захищеність, добробут суспільства в цілому та кожного його члена. Серед країн, що переходять від командно-адміністративної системи господарства до ринкових відносин, визначилося кілька груп за специфікою шляхів переходу. Першій групі властиве створення в надрах старої командно- адміністративної системи нових соціальне орієнтованих ринкових відносин. Найхарактернішим є приклад Китаю, де цей процес відзначався тривалою боротьбою серед правлячих кіл за шляхи розвитку, що закінчилася перемогою проринкових сил у керівництві країною.

Приватизація — це процес придбання громадянами у власність усіх або частини акцій (паїв) акціонерних, інших господарських товариств, а також підприємців, заснованих на змішаній або колективній власності. Роздержавлення і приватизація відбуваються у таких формах: перетворення державного підприємства на акціонерне чи інше господарське товариство; викуп майна державного підприємства, зданого в оренду, орендним підприємством або іншим орендарем; викуп майна державного підприємства членами трудового колективу; продаж державних підприємств за конкурсом або на аукціоні юридичним особам і громадянам. При цьому не слід прагнути повного роздержавлення і приватизації власності. Світова практика доводить, що сучасне розвинене виробництво неможливе без наявності в більших чи менших розмірах державної власності та державного регулювання, Загальна приватизація нині стала б таким самим насильством над економікою, яким свого часу була загальна націоналізація. Слід пам'ятати, що широкомасштабна приватизація в ряді країн Заходу розпочалася ще в 70-х роках XX ст. у зв'язку з недостатньою конкурентоспроможністю підприємств, що належали державі. Виходячи з цього, оптимальна політика роздержавлення полягає по-перше, у різкому скороченні сфери державної власності та розширенні сфери інших форм власності, по-друге, у здійсненні якісних змін у самій державній власності шляхом перетворення трудових колективів державних підприємств на реальних суб'єктів власності та господарювання. Потрібні обов'язкове дотримання оптимального співвідношення державної форми з іншими формами власності та роздержавлення на основі науково обгрунтованої економічної політики. У ринковій економіці приватна, колективна і державна форми власності взаємодіють і виконують свої власні функції. При переході до ринку приватний і колективний сектори можуть розвиватися двома напрямами. Перший — це порівняно швидкий розвиток приватних і колективних форм з їхніх залишків, які якимось чином збереглися. Другий — поступове розмежування приватних і колективних економічних відносин від державного сектора економіки і їх поєднання. Головною проблемою економічної політики перехідного періоду є співвідношення та взаємодія між приватною, колективною та державною формами розвитку економіки. Об'єктивною реальністю перехідного періоду від командної до ринкової економіки є протиріччя між державним і приватним секторами економіки. Розв'язати це протиріччя можна тільки шляхом підтримки і достатнього розвитку колективної і приватної форми власності. Головною умовою економічної політики в поєднанні державної, колективної і приватної форм власності є забезпечення пріоритету національних економічних інтересів, формування духу українського підприємництва. Закони України "про власність", "Про форми власності на землю" та інші законодавчі акти дають такі визначення форм власності. Приватна власність громадян: а) особиста власність, що формується за рахунок трудових доходів від ведення власного господарства, від коштів, вкладених у кредитні заклади, акції та інші цінні папери; б) власність трудового господарства — це власність членів сім'ї та інших осіб, які спільно ведуть трудове господарство (майстерні, інші малі підприємства у сфері побутового обслуговування, торгівлі, громадського харчування, житлові будинки і господарські будівлі, машини, обладнання, транспортні засоби, сировина, матеріали та інше майно, потрібне для самостійного ведення господарства); в) власність селянського й особистого підсобного господарства, Селянське господарство може мати у власності землю, житлові бу динки, господарські будівлі, насадження на земельній ділянці, продуктивну і робочу худобу, сільськогосподарську техніку, транспортні засоби, інше майно, потрібне для самостійного ведення сільськогосподарського виробництва, переробки і реалізації продукції.

Усі ці заходи, поряд із створенням державної системи регулювання економіки, забезпеченням соціального захисту населення, в умовах становлення ринкових відносин мають створити не тільки правові, а й соціально-економічні засади обмеження міжнародного фінансово-спекулятивного капіталу, торгово-мафіозних структур, зупинити руйнівні процеси в економіці держави. Процес трансформації від командно-адміністративних методів регулювання до ринкових складний і тривалий, вимагає докорінної зміни власності, створення ринкової інфраструктури, зміни психології людей, Становлення різних форм власності Перехідний стан до ринкової економіки означає наявність достатньої для створення конкурентного середовища кількості підприємств різноманітних форм власності; державних, колектив них, змішаних, спільних, індивідуальних. Пропорційність між цими всіма формами власності має бути такою, щоб забезпечити функціонування ринку, Відносини власності є економічним грунтом системи господарювання. Вони становлять соціальну форму привласнення насамперед засобів виробництва певними суб'єктами економічних відносин. Економічний лад суспільства засновується на відносинах власності. Вони є соціальною формою привласнення насамперед засобів виробництва певними суб'єктами економічних відносин. Власники засобів виробництва не тільки самостійні в своїй діяльності, а й економічно відповідальні за її результати, причому як поточними прибутками, так і своїм майном. Наскільки важливим є питання про власність, яскраво видно з того, до чого призвели помилкові, догматичні уявлення про сутність суспільної власності, на яких грунтувалися в минулому соціальні перетворення в Україні, Наприклад, вважалося, що суспільна власність виступає у двох основних формах: державній і колгоспно-кооперативній, причому остання мала поступово вливатись у державну. Це означало, що держава з часом мала стати єдиним реальним суб'єктом привласнення. Зосередивши у своїх руках ресурси і продукцію, держава перерозподіляла їх між учасниками суспільного виробництва так, як вважала за потрібне. Вважалося, що встановлення суспільної власності на засоби виробництва, яка на практиці була зведена до державної, відкриває простір для розвитку продуктивних сил. Досить високі темпи зростання промислового виробництва в 30-і роки, повоєнна відбудова народного господарства в порівняно короткі строки немовби підтверджували справедливість такого уявлення про власність. При цьому намагалися не звертати уваги на те, що засоби забезпечення високих темпів індустріального розвитку не відповідають цивілізованому суспільству. Однак 70-і роки розвіяли ілюзії благополуччя з темпами і якістю економічного зростання. Одержавлення власності не могло не призвести до відчуження трудящих та їхніх колективів від суспільного надбання і управління ним, до розширення масштабів перерозподільчих процесів в економіці, абсолютизації адміністративних методів господарювання. На перший погляд, держава виражає інтереси народу, тому і свою власність використовує для задоволення загальнонародних потреб. Проте при нерозвиненій демократії (і політичній, і економічній) державна форма власності приховує в собі можливість появи під вивіскою загальнонародної власності елементів корпоративного та індивідуально-егоїстичного привласнення- Від імені самої держави на практиці виступають міністерства, відомства та їхні численні органи, що мають свої власні інтереси, які й прагнуть задовольняти в першу чергу.